За 5 років стало зрозуміло одне: свободи потребують далеко не всі. Для більшості це тяжка ноша і зовсім не цінність, за яку варто боротися.
Більшість потребує рамок і визначеності. Як діти. Вони сильно виснажуються від необхідності ухвалювати рішення і нести за них відповідальність. Народ великою мірою теж дитя. Жорстоке, часом безмозке, а часом дуже мудре і завжди сентиментальне.
Йому себе жахливо жаль і хочеться хоч якоїсь поваги. Зараз у нього нарешті з’явився добрий дядя, який з телевізора каже: всі проблеми не від того, що ви такі, а від того, що життя таке! Платіжки після цього приходити щомісяця не припиняють, але на душі все ж легше. Та й добрих дядь тепер все більше. І майже не лізе звідусіль ота «агресивна меншість», серед якої неясно, хто святий, а хто просто злодій.
Словом, не «свободу не спинити», а свободу не нав’язати. І про це свідчить вся українська історія, коли придивитися до неї пильніше.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ