Важкий спадок

Російський авіаносний крейсер Адмірал Кузнєцов, що опинився біля берегів Сирії, став останнім чинним свідком невдалої спроби Радянського Союзу наздогнати США на морі

Олег Шама

 

Восени 2016 року Росія вирішила продемонструвати світові свій авіаносний флот, надіславши до берегів охопленої війною Сирії його єдиного представника — важкий авіаносний крейсер Адмірал Кузнєцов. Судно довго йшло з Білого моря в Середземне, на місці корабель втратив літак і здивував міжнародних спостерігачів своїм пошарпаним станом.

У цього корабля солідний вік — чверть століття. Його проектували і будували — мало не десять років — ще за радянської доби на верфах Миколаєва. Незадовго до проголошення незалежності України крейсер вивели в Архангельськ.

Корабель став запізнілою спробою СРСР наздогнати США за авіаносними військово-морськими силами. Чому Союз схаменувся так пізно, адже американці активно використовували авіаносці ще під час Другої світової війни? Відповіддю частково є біографія адмірала Миколи Кузнєцова.

Він провів Другу світову на посаді наркома (міністра) ВМФ і одразу після розгрому країн Осі став ідеологом створення авіаносних суден. Але адмірала втягнули у внутрішньополітичні інтриги Кремля, що розігралися не на користь його проектів.

Розвиток ракетно-ядерної зброї в СРСР взагалі відсунув надводний флот на другі-треті ролі у плануванні можливих воєн. Навіть експорт революції, яким Країна Рад займалася до самісінького кінця свого існування, не сприяв розвитку ВМФ. Зброя закордонним прокомуністичним рухам постачалася навіть за моря-океани потай — щоб зберегти образ миротворця перш за все перед своїм народом. Авіаносці для цього не були потрібні.

Улітку 1945 року Радянському Союзу як трофей дістався з-поміж іншого найбільший корабель Німеччини — авіаносець Graf Zeppelin. Його спустили на воду ще наприкінці 1938 року у присутності фюрера Третього рейху Адольфа Гітлера, керівника німецького ВМФ Еріха Редера і міністра військової авіації Генріха Герінга. Судно було майже повністю готове — бракувало лише власне авіаносної частини.

У розумінні Гітлера Graf Zeppelin був необхідний для війни з Великою Британією, яку фюрер планував почати в 1944-1945 роках. Судно могло нести на собі бомбардувальники, а ті своєю чергою нищили б продовольчі конвої — Британські острови на 80% були залежні від ввізної продукції.

Коли восени 1940 року війна між Німеччиною і Великою Британією увійшла в активну фазу, Graf Zeppelin набув п'ять злітно-посадкових смуг, катапульти і фінішери, які успішно випробували за допомогою винищувачів мессершмітів. Однак Герінг не захотів ділитися своїми льотчиками з флотом. А оскільки він вважався особистим другом Гітлера, то зумів переконати фюрера в ненадійності авіаносця. Так і простояв той у порту Штеттіна до кінця війни як плавуча казарма.

НАРКОМ НА ПАЛУБІ!: Микола Кузнєцов (у центрі) інспектує есмінець Північного флоту Громкий, 1943 рік

З наближенням радянських військ у квітні 1945 року старший офіцер Штеттінського порту Вольфганг Калер наказав підірвати бойові заряди, які перебували на Graf Zeppelin. З ладу вийшли турбіни судна і підйомники літаків. Авіаносець дав течу і ліг на ґрунт. Але підлеглі народного комісара (міністра) ВМФ Миколи Кузнєцова вже до середини літа реанімували корабель — залатали пробоїни, викачали воду і відвели його в порт Гданська.

Планам Кузнєцова, який марив авіаносцями, поклала край Потсдамська конференція та сварка з радянським вождем Йосипом Сталіним.

Останній, як верховний головнокомандувач, у кінці війни запропонував розділити Балтійський флот на два самостійних. Адмірал відповів вождю: "Балтійський морський театр за своїми розмірами невеликий, тому доцільно мати одного оперативного начальника". Флот залишили колишнім, але надалі думка Кузнєцова якщо і звучала, то ігнорувалася в Кремлі. Сталін поставив на місце адмірала, промовивши якось: "Чому, Кузнєцов, ти весь час лаєшся зі мною? Адже органи вже давно просять у мене дозволу тобою зайнятися".

У Потсдамі союзники, крім іншого, поділили між собою і ВМФ Німеччини. Graf Zeppelin справедливо віднесли до категорії С — затоплені або пошкоджені судна. За умовами договору, такі кораблі належало розібрати на металобрухт або остаточно затопити на глибоководді в найближчі півроку. Радянські моряки протримали трофейний авіаносець до 1947‑го, марно сподіваючись у майбутньому використовувати його за прямим призначенням. Але верховне керівництво, яке часто ігнорувало міжнародні угоди, цього разу виявилося непохитним.

У серпні Graf Zeppelin став мішенню у навчаннях радянських підводних човнів і авіації. Неподалік польського Свіноуйсьце його розстріляли торпедами і закидали авіабомбами. Пошкодження судна зафіксували для розуміння ефективності радянських військових сил, після чого корабель назавжди спочив на дні Балтики.

Для першого повоєнного п'ятирічного плану Кузнєцов подав заявку на будівництво малих авіаносців. Але Сталін проігнорував цю пропозицію. Тим більше що спливла скандальна історія часів війни, коли підлеглі адмірала поділилися з британцями кресленнями парашутної торпеди. Вони не були засекречені, й у той час союзники обмінювалися ідеями з багатьох питань. Але в 1948‑му, після оголошення холодної війни, такий обмін розробками здавався зрадою. Кузнєцова відсторонили від керівних посад, і йому ще кілька років довелося відстоювати вражену честь.

Після того як 1949 року СРСР випробував свою першу атомну бомбу, надводні сили ВМФ взагалі відійшли на задній план. А вже за шість років у затоці Чорна Губа архіпелагу Нова Земля Північноморський флот провів перше підводне ядерне випробування. Віце-адмірал Євген Шитіков, присутній при вибуху, писав про нього: “Піднявся стовп, і тут же вгорі почав утворюватися гриб. Стовп усередині порожній, а стінки — з води. Великий — білий від внутрішнього світіння. Такої білизни я ніколи не бачив. Есмінець Реут стояв метрів за триста від епіцентру. Він потрапив на край султана, підскочив і одразу ж пішов на дно. З іншого боку, неподалік, стояв есмінець Куйбишев, який залишився на плаву, відбувшись серйозними ушкодженнями".

Результати цього вибуху збіглися з враженнями радянського генералітету від випробування протикорабельного снаряда Комета в Чорному морі в тому-таки 1955‑му. На місці був Микита Хрущов, який через півроку стане єдиновладним правителем СРСР. Навчання його вразили, а про надводний флот він сказав: "Все це годиться для парадів".

На нараді після випробування Комети один з командирів з'єднань висловився про необхідність будівництва десантних кораблів, які мали американці. Хрущов зупинив його:

— А навіщо нам десантні кораблі?

— Як навіщо? Треба і в Америці поставити радянський прапор.

— Георгію Костянтиновичу, у тебе в планах значиться завоювання Америки? — Хрущов звернувся до міністра оборони Жукова.

— Ні,— пролунала відповідь.

— Ось бачите,— сказав Хрущов.— Десантні кораблі нам не потрібні.

Розпочате за ініціативою Кузнєцова проектування легкого авіаносця швидко припинили. У Жукова теж були мотиви топити адмірала — особисті. Після смерті Сталіна під час чергової перестановки кадрів Микола Булганін, який уславився як перший інтриган у Кремлі, пішов на тимчасове підвищення: залишив пост військового міністра і очолив уряд. Кузнєцов згадував, що Булганін тоді запитав його:

— На вашу думку, кого можна було б призначити міністром оборони?

— Моряки не претендують на цю посаду,— відповів адмірал.

— Думаємо повернути Жукова. Як ви на це дивитеся?

— Коли він стане міністром, то прошу вас сказати йому про необхідність об'єктивнішого ставлення до військово-морського флоту,— висловив побажання Кузнєцов.

Але Булганін нібито передав, що головком ВМФ Кузнєцов заперечує проти призначення Жукова. За кілька тижнів новий міністр оборони прямо заявив: "Так ви, значить, виступили проти мене? Це вам так не минеться". Ще за деякий час знайшовся і формальний привід зсунути Кузнєцова: у жовтні 1955 року в Севастополі вибухнув лінкор Новосибірськ. Загинула майже вся команда. І це за два тижні після того, як Хрущов особисто вітав і флот, і місто з нагоди 100‑річчя оборони під час Кримської війни. Незважаючи на те, що Кузнєцов недавно переніс інфаркт, його визнали головним винуватцем трагедії. Він був розжалуваний з формулюванням без права працювати у флоті.

Радянський Союз до кінця свого існування не відійшов від старої більшовицької стратегії експорту пролетарської революції. Вона залишалася весь час актуальною хоча б тому, що США після Другої світової стали активно підтримувати своєю присутністю принципи демократії, не завжди чітко розуміючи доцільність такої підтримки.

За часів Леніна і Сталіна в експорті революції наголос робили на ідейній підготовці комуністичних лідерів далеких країн, для чого й існував дорогий Комінтерн з центром у Москві. Війна показала, що така стратегія дала мізерно мало. Тому за Хрущова, а потім і за Леоніда Брежнєва СРСР експортував не ідеї, а щедро надавав зброю і військових своїм союзникам в будь-яку точку планети за першим покликом.

США своє військове втручання майже не приховували. Особливо після невдалої спроби придушити революцію на Кубі на початку 1961 року. До того ж важко було таємно проводити якісь операції з потужним військово-морським флотом.

А от Союзу аж до Афганської війни вдавалося організувати свою військову присутність більш-менш таємно. Навіть перекидання балістичних ракет на Кубу Кремль провів у повній секретності. Їх виявили американські літаки-розвідники вже після установки на острові.

БАГАТОЙМЕННИЙ: Авіаносець Адмірал Кузнєцов на момент спуску на воду в грудні 1987 року носив ім'я генерального секретаря, за яким закріпилося поняття застій

У 1990‑х стало відомо про колосальні військові поставки Москви щонайменше до 15 держав світу. До кінця існування Країни Рад третина її населення проживала у зоні підприємств військово-промислового комплексу. Навіть виробництво побутової техніки опинилося у сфері ВПК: вони робили 90% телевізорів, холодильників, радіоприймачів, 50% пилососів, мотоциклів, електроплит.

СРСР безоплатно постачав зброю в Бангладеш, Мозамбік, Ємен, Нікарагуа, Лаос. Найдорожчою (тільки за офіційними даними) була допомога В'єтнаму — $9,1 млрд, Сирії — $6,7 млрд, Ефіопії — $2,8 млрд, Алжиру — $2,5 млрд, Анголі — $2 млрд. У 1980‑х чверть усієї виробленої в Союзі зброї відправлялася за кордон. Натомість Кремль отримував лише дуже умовні повагу та значущість у світі.

Федір Бурлацький, радник Брежнєва, в той час, коли про старечі промови генсека вже ходили анекдоти, якось насмілився зауважити: мовляв, радянська економіка — гірше не може бути, багато витрачаємо на зброю, розтринькуємо енергоресурси. Той вислухав і відповів: “Так, я все це прекрасно розумію. Але я не в цій галузі. Я більше щодо організації та психології".

До середини 1970‑х Союз досяг відносного паритету з США в ядерній зброї. А це вважалося стратегічно найважливішим. Точкові удари авіації та піхоти далеко за межами країни взагалі не передбачалися — з усім мали впоратися ракети.

Зрештою повноцінну авіаносну програму в Союзі почали тільки в 1970‑х, створивши низку крейсерів-авіаносців, які значно поступалися потужністю розміщених на їхньому борту груп літаків американським класичним авіаносцям.

Адмірал Кузнєцов став п'ятим із шести кораблів програми, спущеним на воду. Від попередників він відрізнявся тим, що виявився єдиним, який міг нести модифіковані для морських умов бойові літаки звичайних схем, а не досить обмежені за характеристиками машини вертикального зльоту і посадки.

Тепер же він залишився єдиним авіаносцем Росії. Іронічно, що одним з імен, яке він носив під час будівництва, було Леонід Брежнєв.