У тому, що наступ рано чи пізно почнеться, ніхто особливо не сумнівався. Анкара кілька тижнів стягувала до кордону свої війська, а потім почала бомбити регіон з повітря і обстрілювати його артилерією.
Однак поява ще одного фронту в сирійській громадянській війні все одно викликала вкрай суперечливі коментарі з різних боків. Справа в тому, що в цьому раунді протистояння всі виступають проти всіх і всі всіх ненавидять. Туреччина лише піднесла сірник до цієї бочці з бензином.
У Афріні – найзахіднішому з трьох курдських районів Сирії – живе приблизно мільйон осіб. Всю громадянську війну цей регіон був відносно спокійним. На початку війни сирійський уряд, розуміючи, що не зможе утримати Афрін, роздав його жителям гори зброї. Розрахунок був на те, що вони самостійно будуть відбиватися від повстанців-сунітів, що окопалися південніше – в провінції Ідліб.
Так, в загальному, і сталося. Місцеві курди стали ситуативними союзниками уряду. Вони нікого не пускали до себе, тримали кордон з Туреччиною на замку, але й самі нікуди не наступали. Вони відсиджувалися в своєму регіоні, як у фортеці, зміцнювали його оборону і створювали щось на кшталт державних інститутів.
На виході у них вийшло досить ліберальна за близькосхідними мірками квазідержава з добре навченою армією в 10-15 тисяч осіб і такою-сякою економікою.
Досить успішний досвід курдського державного будівництва прямо на кордоні з Туреччиною весь цей час дуже злив Анкару. Реджепу Тайіпу Ердогану найменше потрібне успішне курдське утворення, яке могло б стати прикладом для його власних, турецьких курдів.
Щось мені підказує, що ця авантюра дуже погано закінчиться для турецького президента
Аналогічні почуття до Афріну відчував і сирійський диктатор Башар Асад. Так, йому потрібні були союзники-курди, коли справи у його власній армії йшли зовсім погано. Але зараз, коли він наступає, концепція змінилася. Тепер Дамаск підозрює курдів у сепаратизмі, і не приховує наміру ліквідувати їх автономію після завершення війни. При цьому турецький наступ Дамаск називає порушенням міжнародного права і вимагає припинити його. Турецька окупація сирійської території в плани Асада не входить. Росія й Іран в цьому сенсі, в загальному, підтримують сирійського диктатора.
Цікавіша за всі в цьому сенсі позиція США. Американці вже давно зрозуміли, що курди – це єдина група в Сирії, на яку можна покластися. Вашингтон роками допомагав їм, забезпечував зброєю, грошима, розвідданими і навіть ударами з повітря по ворогах курдів. Тепер же ворогами курдів виявилася Туреччина – країна, яка входить в НАТО, на території якої розміщені американські війська. У такій ситуації бомбити турецькі танки якось не дуже.
США спробували дистанціюватися від ситуації в Афріні, заявивши, що саме цим курдам ніколи не допомагали, а допомагали іншим, що живуть східніше. Але самі курди вважають інакше. Вони себе не ділять на "східних" і "західних". Турецьку операцію вони вважають наступом на всіх сирійських курдів.
Зараз навчена і озброєна американцями 30-тисячна курдська армія мається без діла в долині річки Євфрат – ІДІЛ розбитий, зайнятися їм нічим. Якщо Туреччина не припинить свій наступ на Афрін, вони запросто можуть вдарити по ній в якомусь іншому місці.
Для Вашингтона це був би просто кошмарний сценарій. Пряме бойове зіткнення двох союзників – це зовсім не те, про що мріє Дональд Трамп. Тому зараз американські дипломати буквально благають Ердогана зупинити свій наступ.
Той, однак, і не збирається відступати. За словами турецького президента, "терористи повинні бути задушені в зародку". Ердоган вже пообіцяв, що його війна проти курдів буде маленькою і переможною. Однак тут можуть виникнути непередбачувані труднощі. Перші дні наступу показали, що курди Афріну досить просто відбивають турецькі атаки і навіть переходять у контрнаступ. Вони самі почали обстрілювати ракетами турецькі міста, неприємно здивувавши командування турецької армії. Ні швидко, ні переможно поки що не виходить.
В результаті зараз на північному заході Сирії з'явився черговий осередок напруженості. Ердоган зламав статус-кво і пішов у наступ, ігноруючи думку Дамаска, Тегерана, Вашингтона і Москви. До табору супротивників його військової операції скоро можуть приєднатися і європейці. Якщо з Сирії до Німеччини від війни побіжить черговий мільйон біженців, Ангела Меркель та інші лідери Євросоюзу будуть дуже незадоволені.
Але поки що нам залишається лише спостерігати за тим, як розгортаються бойові дії в Афріні й дипломатичні танці навколо нього. І щось мені підказує, що ця авантюра дуже погано закінчиться для турецького президента. Цього разу він спробував відкусити набагато більше, ніж може проковтнути.
Більше світових новин у відеоблозі Івана Яковини: