Оригінал тексту опублікований на Bloomberg View. Інші колонки Bloomberg View за посиланням: http://www.bloombergview.com
Наявність потужної опозиції багаторічній політичній монополії президента було тим, що відрізняло Реджепа Ердогана від Володимира Путіна. Після того, як Ердоган вихопив перемогу в конкурентів за результатами запальних президентських та парламентських виборів, ця різниця тепер навряд буде відчутна, позаяк Туреччина опускається все нижче і нижче, перетворюючись на таку собі ісламську версію путінізму.
Це не була надто вражаюча перемога: Ердоган переміг, набравши за попередніми результатами приблизно 52% голосів, у той час як його «Партія справедливості та розвитку» втратила більшість у парламенті, взявши укупі з «Партією націоналістського руху близько 54% голосів. А це означає, що Ердоган відтягнув від себе всі ті політичні виклики, з якими у попередні роки зіштовхувався з боку Мухаррема Індже, кандидата у президенти від секуляристської, лівоцентристської «Республіканської народної партії».
Враховуючи те, які широкі повноваження Ердоган отримав торік у ході конституційного референдуму, де президентські інтереси підтримало 51,4% населення, наступних п’ять років він отримав можливість керувати країною, так би мовити, у своє задоволення. Говорячи мовою футболу, протягом наступного п’ятиріччя опозиція бігатиме на полі без м’яча, в той час як рефері – турецька все більше залежна судова система – дозволятиме тій стороні бігати по полю галопом.
Туреччина потребує змін, та властивість Ердогана консолідувати владу стоїть на заваді цьому
Якби Індже, талановитий оратор, чиї мітинги приваблювали мільйони людей у середземноморських осередках відносного лібералізму Туреччини, змусив, як і сподівався, вийти Ердогана другий тур, то опозиція мала би шанс на перемогу попри всі ті заходи, яких ужив турецький лідер щоби змінити виборчу систему на свою користь. І тих 30%, які опозиціонер зумів здобути на виборах відповідно до результатів Fair Election Platform, уже не достатньо для зазіхання Ердоганом на більшість голосів.
Ердоган назвав ці вибори, на які прийшло понад 90% населення, уроком демократії для світу. Та цього точно не відбулось. У своєму попередньому звіті Організація з безпеки та співробітництва в Європі назвала існуючу виборчу систему – яку владна партія вільно та поспіхом підкорегувала – сфальсифікованою картою виборчих округів, закони якої за жорстку критику в бік президента передбачають кримінальну відповідальність, а також обмежують його власну. Ну а заразом обмежують право на свободу зібрань у деяких провінціях та легалізують переслідування поліцією таких опозиційних сил, як прокурдська Народно-демократична партія.
Додайте до цього все більше зростаючий рівень контролю за ЗМІ (у березні проурядовий конгломерат скупив, ймовірно, найбільш потужну незалежну медіагрупу в країні), розповсюджену практику ув’язнення журналістів та блогерів за «сприяння тероризму» та «мову ворожнечі», направлену на уряд (сотні інтернет-користувачів обвинуватили за цими статтями напередодні виборів), десятки сотень політичних в’язнів (за даними «Меморіалу», найбільш передової організації захисту прав людини, у путінській Росії таких понад 150), а також тортури та цькування, що застосовують по відношенню до утриманих – враховуючи все це, ідея про Туреччину, яка може дати комусь урок демократії, видається просто сміхотворною.
На відміну від Путіна, Ердоган не заборонив своїм опонентам балотуватись проти нього в президенти, через що його перемога здається украй натягнутою. Та не спішіть помилково вважати, що навіть такий тріумф справедливий. Систему було підтасовано на користь Ердогана. З часів проваленого путчу 2016 року, він покінчив з військовими, які відігравали традиційно важливу роль у політичному житті. Де-факто контролюючи конституційний суд та усю судову систему, ретельно розчищену після путчу, Ердоган може забути про важелі стримування та противаг.
Не випадково, що прем’єр-міністр Угорщини Віктор Орбан першим привітав Ердогана з перемогою. Орбан виграв вибори з більшим комфортом, ніж Ердоган, оскільки угорська опозиція не спромоглась сформувати йому такі потужні виклики типу Індже, та інституції ЄС утримували від спокуси взяти під контроль суди та ув’язнити опонентів так само вільно, як це робив Ердоган. Можна не сумніватись: Орбан дивиться на турецького президента зі захопленням, у той час як ліві та центристські лідери сусідніх європейських країн – з осторогою. «Якби вибори були справедливими, Ердогану би довелось зректися влади», – сказав Чем Оездемір, турок за походженням та колишній лідер Зеленої партії Німеччини після виборів, де понад дві третіх великої турецької общини підтримали Ердогана.
Для Європи та НАТО перемога екс-президента свідчить про те, що наступні п’ять років Туреччина залишатиметься асоційованим членом ЄС та західним союзником лише заради статуту. Ніхто на Заході – за винятком таких фанатів, як Орбан – не розраховує на турецького лідера хоча б у чомусь, особливо, якщо той, аби залишатись популярним у народі, змушений звинувачувати західних чиновників у економічних проблемах Туреччини.
Ердоган намагатиметься збільшити ріст економіки за рахунок великих інфраструктурних проектів сумнівної економічної вартості. Наприклад, найбільший у світі аеропорт чи новий платний судноплавний канал у додаток до Босфору, яким нині можна безкоштовно користуватись. Подібну модель використовує Путін, і, як і російська економіка при Путіні, так само і турецька при Ердогані, перебуває під усе більш помітним впливом держави та президентських приятелів, які отримують вигідні урядові контракти.
Неефективність та корупція, вбудовані у таку систему, можуть призвести до якогось росту лише коштом населення, що і підтверджує останніми місяцями девальвація ліри. Ердоган може відгороджуватись від цього, що він уже не раз робив, випускаючи свою злість проти США та ЄС, які, мовляв, прагнуть підірвати економічний суверенітет Туреччини. І, на відміну від Путіна, в Ердогана немає такої бази ресурсів, на якій можна будувати своє передове бачення економіки: Туреччина залежна від торгівлі та інвестицій у ті самі країни, для яких риторика Ердогана є найбільш ворожою.
Туреччина потребує змін, та властивість Ердогана консолідувати владу стоїть на заваді цьому. Якщо протягом наступних п’яти років країну не сколихне економічна катастрофа, що знову поверне владу переможеній опозиції, то дуже схоже, що національний гібридний режим стане ще більш авторитарним до 2023 року, а рокам маленьких перемог Ердогана та, ймовірно, обраних ним наступників, прийде кінець.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Леоніда Бершидського. Републікація повної версії заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени