Україна весь рік обирає. Спочатку президента, потім парламент. Потім вони разом обирають уряд. Все це відбувається під безперервними ударами з боку Росії та зсередини країни. Цілі ударів дві: загальмувати розвиток суспільства і держави та ввести українців у стан розгубленості й гніву, щоб вони прийняли помилкові рішення на виборах.
На зміну фантазій України та Євросоюзу один про одного прийшло розуміння того, хто на що реально здатен в умовах мінімальної операційної спроможності. Взаємність і сумлінність стали важливішими за односторонній порив і фривольне тлумачення обіцянок. Певне розчарування один одним стає менш болючим, коли до нього починають ставитися легко. Як до реальності, яка не тільки загрожує, але і створює можливості.
Та й сильно розчаровуватись у будь-якому разі немає причин — Україна залишається європейською країною. Шлях у російське минуле їй закритий. Майбутнє однозначно лежить у протилежному напрямку. Міфи про міст і позаблоковість не альтернатива. Вони довели свою катастрофічну неспроможність у 2014 році в Криму і на Донбасі.
Тож усупереч усім складнощам зростання інтеграції в Євросоюз і вписування себе головою і ліктями в нову Європу залишаються єдиним раціональним шляхом руху країни.
Євросоюз не відмовився від України. Хоча, щоб переконати у зворотному, нам на кожному кроці нав'язують фейк про "втому від України". Ця стародавня вигадка розганяється із новою силою на тлі внутрішньополітичних баталій. Але від цього фейк не перестане бути фейком.
В ЄС нам не обіцяють надто багато. Проте і вимагають менше. Угода про асоціацію місцями викликає смутні асоціації. Але це не скасовує того факту, що історично важливий договір залишається клеєм, що зв'язує нас один з одним.