Тріумф волі

Виступ українських паралімпійців в Ріо‑де-Жанейро став світовою сенсацією: третє місце на Іграх, вище за сильних США та Німеччину, посіла збірна країни, де йде війна, не вщухає криза і для людей з обмеженими можливостями не зроблено абсолютно нічого

Анна Павленко

З моменту свого дебюту на літніх Паралімпійських іграх у Атланті у 1996 році українська збірна поступово наближалася до п'єдесталу лідерів змагань. Посівши тоді в загальному заліку 44‑те місце, вже за чотири роки українські спортсмени піднялися на 35‑ту сходинку, потім на шосту, а в 2008 і 2012 роках стабільно замикають четвірку найкращих збірних.

Виступ національної паралімпійської команди на Іграх в Ріо став найкращим за всю її історію: українці вперше увійшли до трійки лідерів загальнокомандного заліку, завоювавши 117 медалей — 41 золоту, 37 срібних та 39 бронзових. Перші місця посіли збірні Китаю та Великої Британії, а на четвертому, нижче за Україну, розташувалася команда США, яка завжди вирізнялася високим рівнем підготовки і спортивними талантами.

Виступ українців нарівні з найсильнішими командами світу, де паралімпійський спорт має серйозну держпідтримку, став однією із сенсацій Паралімпіади, про яку тепер пише світова преса. "Результат [українців] в Ріо особливо вражає з огляду на недавні події, пов'язані з економічною кризою, війною на сході та втратою головного тренувального центру в Криму після того, як регіон було забрано Росією",— зазначає у статті про успіх українських спортсменів Бен Сазерленд, журналіст британської служби BBC News.

Як не здаватися і перемагати, розраховуючи тільки на себе, НВ розповіли вісім українських чемпіонів.

Дмитро Виноградець

плавець, заслужений майстер спорту України, багаторазовий призер і чемпіон чемпіонатів Європи і світу (2013, 2014, 2015, 2016), триразовий чемпіон і призер Параолімпіад (Пекін, 2008; Лондон, 2012; Ріо, 2016); Полтава, 31

Коли Дмитру Виноградцю було 17 років, з ним трапилося лихо: молодий чоловік зазнав травми — перелом шийних хребців — і опинився в інвалідному візку. Батькам Виноградця для реабілітації сина порекомендували плавання.

Однак перший похід до басейну закінчився не дуже вдало — Виноградець на два тижні зліг із застудою. Проте він все ж вирішив повернутися на доріжку, а згодом взяв участь у перших змаганнях. "Я не люблю бути другим",— зізнається спортсмен.

Його прагнення до нових досягнень не згасає, незважаючи на щільний графік тренувань і брак часу, який він міг би приділяти сім'ї. Починаючи з січня через постійні поїздки на збори Виноградець буває вдома лише на вихідних.

"Коли я їхав до Ріо, дружина побажала успіху, а син сказав: "Головне, щоб літак не зламався",— з посмішкою згадує спортсмен своїх близьких. Після повернення з Ріо він планує відпустку з ними.

За минулі з моменту травми 14 років Виноградець навчився стійко долати труднощі. Сьогодні він співчуває бійцям, які повертаються з пораненнями з війни на сході України. Головним для них він вважає не впадати в апатію.

“Не можна думати, що нічого не вийде,— стверджує чемпіон.— Після травми життя не зупиняється; неважливо, що ти на візку, без ока або без руки, головне — почуватися повноцінною людиною".

Андрій Демчук

фехтувальник, заслужений майстер спорту України, багаторазовий чемпіон Європи та світу, чемпіон Паралімпіади (Ріо-2016); Львів, 29 років

"Дитиною я мав мрію — щоб на чемпіонаті Європи або світу грав гімн України",— згадує 29‑річний уродженець Львова Андрій Демчук. У нього ампутована нога, проте він став заслуженим майстром спорту України з фехтування, багаторазовим чемпіоном та призером як європейського, так і світового чемпіонатів.

Ставши найкращим в Європі, Демчук поставив собі наступну мету: перемогти на літніх Паралімпійських іграх. І ця вершина підкорилася спортсменові: в Ріо‑де-Жанейро він завоював золото у змаганнях з фехтування на шаблях. Свою перемогу Демчук присвятив усім воїнам АТО.

Захоплюватися спортом львів'янин почав ще в дитинстві. Тоді він дуже любив грати у футбол, однак вроджена патологія стопи заважала його тренуванням. "Спеціального взуття не було, доводилося носити кросівки на декілька розмірів більше",— згадує паралімпієць.

Не маючи можливості грати в бутсах, Демчук на кілька років перейшов у баскетбол. Але потім на нозі відкрилися рани, і лікарі наполягли на ампутації.

Це не стало для Демчука вироком: втративши ногу, він навіть не подумав розпрощатися зі спортом. Вже за чотири місяці спортсмен став на протез і відвідав львівське відділення спортивного центру для людей з обмеженими можливостями Інваспорт. Тут йому запропонували стрільбу, настільний теніс або фехтування. Маючи, за власним визнанням, експресивний характер, Демчук вибрав більш активний вид спорту — фехтування.

Спочатку він здивувався тому, що змагатися треба, сидячи в колясці, але йому пояснили: такі правила для рівняння шансів всіх спортсменів. “Скоро я втягнувся, зрозумів, що це моє,— розповідає Демчук.— А перші перемоги довели, що я можу поборотися за серйозні трофеї".

Сьогодні Андрій викладає комп'ютерні науки в Національному університеті Львівська політехніка і розвиває благодійний фонд Серце лева, який створив разом з іншими спортсменами-паралімпійцями, щоб допомагати місцевому відділенню центру Інваспорт і залучати до занять спортом дітей з фізичними вадами. В улюбленому фехтуванні Демчук не збирається зупинятися на досягнутому. "Планую поборотися за медалі в Токіо",— з впевненою посмішкою каже про майбутню Паралімпіаду спортсмен.

Антон Дацко

фехтувальник, майстер спорту України міжнародного класу, багаторазовий призер і чемпіон чемпіонатів Європи та світу (2011, 2012, 2013, 2014, 2015), чемпіон Паралімпіади (Ріо-2016); Буськ (Львівська область), 33 роки

У 16 років життєрадісний і рухливий школяр Антон Дацко впав з дерева і серйозно травмував хребет. Після непростої операції йому довелося пересісти в інвалідну коляску. Однак і тоді юнак, який раніше займався волейболом і дзюдо, продовжував шукати можливості для фізичної активності. І знайшов.

"Спорт — найкраща реабілітація, а без активності моє самопочуття погіршується в прогресії",— зізнається Дацко.

Він став двічі на рік брати участь у турнірах Рекреаційних ігор, які організовували у Львові лікарі-реабілітологи. Під час одного з них познайомився з Андрієм Колесником, який запропонував тоді 20‑літньому Дацку займатися фехтуванням на візках і став його першим тренером.

"Ти будеш паралімпійським чемпіоном",— пообіцяв Колесник, розгледівши в хлопця спортивний потенціал і волю до перемоги.

Досвідчений тренер не помилився: за два роки його підопічний завоював свою першу бронзу на чемпіонаті Європи, а згодом здобув і головний трофей — золото Паралімпіади.

За словами Дацка, фехтування відразу сподобалося йому своєю динамічністю і відсутністю зайвого фізичного навантаження. "Тримати в руках 350‑грамову рапіру легше, ніж 3,5‑кілограмовий лук",— аргументує спортсмен.

За його словами, фехтування тримає в тонусі, дає відчути азарт боротьби і водночас не є травмонебезпечним.

Проте головною складністю для Дацка, який живе в 50 км від Львова, були не перемоги в змаганнях, а дорога в місто на тренування, а також подолання декількох сходових прольотів на шляху до зали. Допомагали колега за командою, який підвозив його на власній машині, і тренер, який проводжав у зал.

Те, що в Україні не дотримуються законів про захист прав громадян з обмеженими можливостями, обурює спортсмена і сьогодні. Хоча люди на візках мають право на безкоштовний проїзд у громадському транспорті, вони не можуть ним скористатися через відсутність необхідної інфраструктури. А в тому самому Ріо, а також у Польщі, де бував Дацко, майже всі тротуари, зупинки і автобуси спеціально обладнані.

Сьогодні спортсмен намагається допомогти усім охочим долучитися до спорту за допомогою створеного разом з колегою і земляком Андрієм Демчуком фонду Серце лева. Він заочно навчається в Миколаївському університеті на спортивного тренера і мріє організувати в Україні таку систему, яка дозволила б займатися фехтуванням на візках сотням його співгромадян.

Лідія Соловйова

пауерліфтер, заслужений майстер спорту України, багаторазовий призер і чемпіон Параолімпіад (Сідней, 2000; Афіни, 2004; Пекін, 2008; Лондон, 2012; Ріо, 2016); Дніпро, 38 років

 
За тиждень після свого тріумфу в змаганні з пауерліфтингу серед спортсменів вагою до 50 кг та встановленого паралімпійського рекорду українка Лідія Соловйова здається абсолютно спокійною та навіть трохи стомленою. "Емоції вже вляглися, а увага преси не вщухає",— пояснює спортсменка з Дніпра. Для неї це вже п'яті Ігри та п'ятий паралімпійський трофей.

Своєю головною мотивацією Соловйова називає можливість показати себе і здобути перемогу. У цьому прагненні її підтримують матір і друзі, які чекають на чемпіонку в Україні, а також незмінний тренер Олександр Алфьоров. Саме він розгледів у юній Соловйовій здібність до важкої атлетики.

"Коли я вчилася в швейному училищі, мене попросили виступити на одному зі спортивних змагань, тоді я і спробувала штовхнути штангу",— згадує Соловйова старт своєї спортивної кар'єри. Практично відразу після цього вона без підготовки вирушила на паралімпійський чемпіонат Європи, де здобула свою першу перемогу.

"Сила дана мені від природи",— пояснює спортсменка.

Сьогодні вона зовсім не шкодує, що не стала швачкою. Соловйова живе спортом, щодня тренується, їздить на збори і регулярно виступає на національних і міжнародних змаганнях. "Головне — вірити в себе, не замикатися і прагнути мети",— каже паралімпійська чемпіонка.

Денис Дубров

плавець, майстер спорту України міжнародного класу, багаторазовий призер і чемпіон чемпіонатів Європи та світу (2014, 2015, 2016), триразовий чемпіон Паралімпіади (Ріо-2016); Дніпро, 27

 
Коли 12 вересня всі три місця чемпіонського подіуму в Ріо зайняли українські спортсмени, золотий призер Денис Дубров з гордістю спостерігав, як злітають вгору одночасно три прапори його країни і тихенько підспівував фонограмі національного гімну. Потім хлопці, обнявшись і ледве помітно шкутильгаючи, покинули сцену, щоб ще не раз повернутися сюди за новими нагородами.

Загалом на Паралімпіаді в Ріо Дубров завоював три золоті, дві срібні та дві бронзові медалі. Як і його товариші по команді, він змагався у класі S10 — пошкодження ніг. Як зізнається сам спортсмен, в житті травма не чинить йому проблем. А на тренуваннях, хоча буває важко, він ніколи не здається, бо розуміє: без праці нічого не доб'єшся.

Колись у спорт Дуброва привів випадок. "Старший брат-семикласник пішов у басейн, і мені теж захотілося",— згадує нині титулований плавець.

Після трьох років занять він зустрів тренера, з яким займається і сьогодні. Спочатку Дубров не думав про кар'єру професійного спортсмена, просто сумлінно тренувався і брав участь у юнацьких змаганнях. Але вже тоді він відчув смак перемоги. "Я хотів довести, що сильніший за своїх однолітків",— згадує про перші успіхи Дубров.

За свою спортивну кар'єру плавець брав участь у безлічі чемпіонатів, але зізнається, що перемогу в Ріо здобував найскладніше. Тепер він планує відпочити, а в далекій перспективі — переїхати ближче до моря. "Я обожнюю море, літо, сонце; хочу колись купити невеликий будинок на березі та тихо відпочивати, насолоджуватися морем",— ділиться своєю мрією паралімпійський чемпіон.

Євген Богодайко

плавець, майстер спорту України міжнародного класу, багаторазовий призер і чемпіон чемпіонатів Європи і світу (2013, 2014, 2015, 2016), п'ятикратний чемпіон Параолімпіад (Лондон, 2012; Ріо, 2016); Полтава, 22 роки

Народжений з аномалією опорно-рухового апарату Євген Богодайко ріс, як звичайна дитина: їздив на велосипеді, ганяв з хлопцями у футбол. Коли хлопчикові виповнилося 11 років, його фотографію випадково побачив тренер полтавської спортивної школи для дітей з обмеженими можливостями і запросив познайомитися.

"Я прийшов, спробував плавати, мені сподобалося, і я вирішив зробити це головною справою свого життя",— згадує Богодайко про те, як просто прийняв серйозне рішення.

Однак аж ніяк не легко давалися успіхи юному спортсмену. "Спочатку на чемпіонатах України я посідав  тільки шосте або восьме місця",— зізнається він.

Невдачі Богодайка не зупиняли, він продовжував займатися, щоб довести собі й іншим, що здатний на більше.

З 2009 року плавець почав виступати на міжнародних змаганнях, а вже у 2012‑му, незважаючи на свій юний вік, відразу завоював дві золоті та дві срібні медалі на Паралімпіаді у Лондоні. Шоразу, здобуваючи перемогу, Богодайко знов думає про те, що важка багаторічна робота його команди немарна.

Сам він стійко долає труднощі та радить іншим ніколи не спускати рук. “У житті бувають складні ситуації, але потрібно боротися за своє життя, адже ми самі його будуємо,— ділиться своїми переконаннями спортсмен.— З неба ніщо не падає, все вимагає великого терпіння, праці та прагнення до мети".

Крипак Максим

плавець, майстер спорту України, чемпіон України (2015), п'ятиразовий чемпіон Паралімпіади (Ріо-2016); Харків, 21 рік

 
На своїй першій Паралімпіаді харків'янин Максим Крипак став сенсацією: він показав блискучий результат, завоювавши 5 золотих та 2 срібні медалі. І до того ж встановив світовий і паралімпійський рекорд на дистанції 400 м вільним стилем. У своїх досягненнях плавець бачить заслугу всіх, хто з ним працює, тренує і підтримує. "Мені заважає здаватися віра в мене моїх рідних і колег",— зізнається він.

Крипак згадує, як батьки вперше привели його в басейн. Через вроджені проблеми з ногою, які справляли ускладнення на спину, лікарі порадили батькам 4‑річного хлопчика проводити з ним більше часу у воді.

Вже до семи років Крипак непогано плавав, і батько вирішив віддати його в місцеву спортивну школу. За кілька років він увійшов до складу юнацької збірної та поїхав тренуватися до Києва. Але в столиці все пішло не туди: плавець захворів, повернувся до Харкова і був змушений залишити професійний спорт для звичайних людей. Тоді харків'янину і запропонували пройти паралімпійську класифікацію, після якої він почав їздити на збори та готуватися до літніх Ігор в Ріо.

Крипак переконаний: всіх своїх успіхів він досяг виключно завдяки самовідданій праці та силі волі. Чемпіон тренується двічі на день, шість днів на тиждень.

"Іноді бувало так, що я вже не міг ходити, лежав і відходив",— згадує він виснажливі тренування.

І щоразу плавець збирався з силами і знову йшов у басейн, де на нього чекав наставник. "Коли є розуміння з тренером, отримуєш задоволення від занять",— зізнається спортсмен.

Місією учасників Паралімпійських ігор Крипак бачить не тільки спортивні трофеї, але і промо власної країни. Він упевнений: в Україні є місця, які можуть бути цікаві жителям різних країн, і мріє, щоб їх відвідувало побільше туристів.

Єлизавета Мерешко 

плавчиня, майстер спорту України міжнародного класу, багаторазовий призер і чемпіон чемпіонатів Європи та світу (2014, 2015, 2016), чотириразовий чемпіон Паралімпіади (Ріо-2016); Херсон, 24 роки

 
Дебютантка Паралімпійських ігор Єлизавета Мерешко голосно заявила про себе на змаганнях, до яких готувалася протягом 12 років. Вона не тільки завоювала чотири паралімпійські "золота" й одну "бронзу", але і встановила світовий рекорд, показавши найкращий особистий час у кар'єрі. 100‑метрову дистанцію вільним стилем спортсменка, яка працює у воді тільки руками, пропливла через 1 хвилину 11 секунд.

"Перш за все я хочу перевершити саму себе, покращити свій особистий результат",— каже про мотивацію до досягнень чемпіонка.

У басейн вона почала ходити в дитинстві, щоб компенсувати слабке від народження здоров'я. Мерешко згадує, що спочатку боялася води. Але здолала себе, а коли вперше випадково потрапила на трибуну дитячих змагань, захотіла і сама в них брати участь. "Я азартна людина",— зізнається плавчиня й уточнює, що це стосується тільки спорту.
  

Крім щоденних тренувань, Мерешко навчається в університеті.

Нещодавно вона закінчила магістратуру за спеціальністю Комп'ютерна інженерія і пішла в аспірантуру. У майбутньому чемпіонка мріє поєднувати спорт з викладанням медичних технологій.

Головною підтримкою в житті для Мерешко залишаються дві жінки: її мати і тренер.