Президент Трамп зіштовхнувся з вирішальним випробуванням своєї зовнішньої політики і врегулюванням питання Венесуели. Його адміністрація абсолютно ясно дала знати, що США більше не вважають Ніколаса Мадуро президентом, публічно підтримавши Хуана Гуайдо, голову Національної асамблеї Венесуели, як тимчасового лідера країни. Трамп зайшов так далеко, що закликав військових Венесуели не слідувати наказам Мадуро. Це звучить куди сильніше, ніж «червона лінія», яку президент Барак Обама окреслив навколо сирійського президента Башара Асада.
Та наразі тиск Трампа не спрацював. Мадуро продовжує займати свій пост, і військові Венесуели продовжують його підтримувати. У той час як санкції можуть бути болючими, вони також можуть і мати ефект формування менталітету «облоги», що посилює вплив режиму на націю. Це те, що до певної міри відбулось на Кубі, в Північній Кореї та Ірані.
Венесуела – складна та розділена країна, і Мадуро, як послідовник Уго Чавеса, користується певною підтримкою у бідних та сільських місцевостях. Та куди більш важливою для підтримки режиму є відкрита і суттєва допомога Росії. Зараз Москва визнає, що відправила військових у Венесуелу. Два літаки, які прибули на минулих вихідних в країну, мали на своєму борту близько сотні найманців.
Це лише один з кроків Москви для закріплення позицій Мадуро. Останні кілька років Росія забезпечувала уряд – який намагався крутитися – пшеницею, зброєю, кредитом і готівкою. Загальні підрахунки російських інвестицій у Венесуелу коливаються від $20 до $25 млрд. Зараз Росія контролює майже половину Citgo, дочірньої нафтової компанії з базою у США, що є головним джерелом урядових доходів. Венесуельські військові використовують російську техніку на виняткових умовах.
Венесуельський гамбіт здається важливим особисто для російського президента Володимира Путіна. Останніми роками, коли економіка Венесуели рухалась вниз, а політична нестабільність зростала, навіть найбільші російські компанії покинули цю країну, вважаючи свою діяльність там надто ризикованою. Та як написав Володимир Рувінський у тексті для Wilson Center, російський підконтрольний державі нафтовий гігант Роснефть став ще більш наполегливим та навіть збільшив свою підтримку Мадуро. Компанією керує Ігор Сечін, який має близькі зв’язки з Путіним, і якого також часто називають другим найбільш впливовим чоловіком у Росії.
Іншими словами, Путін цілковито підтримує Мадуро. Він робить це частково через те, що це його старий союзник, а також через те, що це збільшує вплив Росії на глобальних нафтових ринках, але понад усе через те, що це сприяє зміцненню мети зовнішньої політики Путіна – формуванню глобальної антиамериканської коаліції країн, що може підірвати цілі США та забезпечити перехід до усе більш багатополярного світу. Зусилля Путіна, здається, направлені на те, щоб насміхатись над США, які в 1823 році проголосили доктрину Монро, застерігаючи іноземні держави триматись подалі від західної півкулі.
І велике питання для Вашингтону полягає ось у чому: чи дозволить він Москві висміяти ще одну американську червону лінію? США і Росія займають протилежні, несумісні позиції з цього питання. І як у випадку з Сирією, існує загроза того, що якщо Вашингтон не підкріпить свої слова діями, то через рік ми будемо спостерігати за консолідацією режиму Мадуро, підсиленого російською зброєю та грошима.
Адміністрація була жорсткою щодо російського втручання у Венесуелу. Сам Трамп навіть сказав: «Росія має забратись геть». Та це незвична заява від Трампа, який майже ніколи не критикував Путіна і завжди ставав на бік Росії у великих та дрібних питаннях.
Екс-посол США у Москві Майкл Макфол написав у The Washington Post, що Трамп надзвичайно послідовно підтримував зовнішню політику Путіна. Трамп погрожував вийти з НАТО та оголосив про вивід американських військ з Сирії. Він публічно не погоджувався з висновками його власної розвідки про те, що Москва втручалась у вибори 2016 року, сказавши: «Президент Путін…сказав, що це не Росія…І я не бачу жодної причини, що це могла бути вона».
Макфол відмітив: «Навіть у дрібних питаннях, які мало стосуються американських інтересів, Трамп ставав на бік Путіна. Чому Трамп захищав вторгнення СРСР в Афганістан? Чому Трамп висказав свої побоювання, що чорногорці можуть розпалити Третю світову війну? Це все меседжі Путіна. Чому президент США повторює їх?»
Я ніколи не заявляв про змову чи співпрацю між Росією і Трампом, пишучи лише про те, що нам слід зачекати на докази, які представить спецпрокурор Роберт Мюллер. Але головна загадка залишається: чому Трамп так чи інакше настільки неохоче протистоїть Путін у будь-якому питанні? І чи стане Венесуела тим моментом, коли Трамп нарешті перестане йому догоджати?
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Фаріда Закарії
Оригінал опубліковано на The Washington Post. Републікацію повної версії тексту заборонено
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени