По-перше, з росіянином обнімався після нагородження. По-друге, щось в інтерв'ю колись казав, що думав про переїзд у Росію. Коротше, зрада. Герой – не герой.
Але тут цікавий момент. Це інтерв'ю уже існувало кілька років, але всім було все одно.
Він собі спокійно поїхав на Олімпіаду, і, власне, якби зайняв там якесь 6-те місце, то повернувся би цілком пристойним олімпійцем. Нікому не відомим, і тому пристойним.
Але так його одразу "викрили". Таке враження, що десь є спец-загін із пошуку зрадників серед переможців.
Серед лузерів зрадників не шукають – не цікаво. А от "макнути" когось успішного – це "миле діло".
"Не висовуйся", коротше кажучи. Будь сірою масою.
Ну і щодо обіймів під українським прапором. Ми всі одразу вважаємо, що це "зрада" з нашого боку. У росіян, до речі, реакція прямо протилежна. Для них обійми під українським прапором – це їх перемога. Для нас – наша поразка.
Ось такий парадокс. Росіяни з усього роблять перемогу, а українці – поразку.
Росіяни з усього роблять перемогу, а українці – поразку
Тобто, ми відразу запрограмовані на сприйняття себе в якості жертви. В якості об'єкта. В якості "сірого, вбогого і ображеного".
Я не вважаю, що український спортсмен вчинив правильно.
Думаю, що нашим чиновникам з міністерства, які так радо кидаються присвоювати усі перемоги, слід провести серію репутаційних тренінгів, на яких пояснити усю токсичність контактів з країною Мельдонією.
Бо, власне, репутацію подібними кроками занапастити досить легко. І спортсменам треба пояснити, що це, власне, їм самим потрібно. Щоб потім не виправдовуватися все життя перед жертвами війни.
Та з оцим нашим самопрограмуванням на пошук поразок у всьому та комплексами слід щось робити.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени