Сьогодні, коли згадують події п'ятирічної давності – 18-21 лютого, за емоціями часто забувають про те, що загострення протистояння в ті дні викликала абсолютно законна ініціатива Євромайдану і депутатів демократичної опозиції відновити в країні конституційний лад.
Іншими словами – повернутися до Конституції в редакції 2004 року. До тих правових норм, за якими і обирався Віктор Янукович, дотримуватися яких він присягав на Конституції і Пересопницькому Євангелії. Тобто перед українським народом і перед Богом.
Але він порушив свою присягу і узурпував владу, наділивши себе за фактом практично необмеженими повноваженнями, що згодом призвело до зловживання посадою, грабежу країни, згортання євроінтеграції, а далі до масових протестів українців, до самоусунення Януковича, його зради і втечі.
Пам'ятаю ті дні практично по годинах.
18 лютого
Близько восьмої ранку 18 лютого, коли парламент мав розглянути постанову про повернення до Конституції-2004, на Парковій алеї – на схід від від будівлі Верховної Ради, з десятків автобусів почали вивантажувати «живий товар», сонний і, чесно кажучи, дуже часто не завжди тверезий.
Їх вишикували в колони з табличками районів і областей і під охороною міліції, як під конвоєм, повели в так званий вольєр для Антимайдану біля Маріїнського парку, а точніше – практично під стіни ВР.
Їхня роль була створювати фон нібито іншої думки і тим самим захищати ту владу, бути противагою тим, хто протестував проти неї. Головним диригентом того фарсу був добре відомий екс-депутат від ПР Калашников.
З протилежного боку, західного від будівлі Ради, що також символічно, на вулиці Інститутській опинилися заблокованими тисячі людей, що підтримують законні вимоги Майдану про відновлення в країні конституційного ладу, рішення про це мав розглянути парламент.
У самій Раді тодішній спікер Рибак заліг на дно, а підлеглий йому апарат ВР тупо відмовлявся реєструвати проект постанови про повернення до Конституції 2004 року.
Спроби учасників Майдану пройти до стін парламенту на площу Конституції, як це влада дозволила зробити учасникам Антимайдану, обернулися стріляниною, шумовими гранатами, сльозогінним газом і димовими шашками з боку міліції.
Ось з цього місця і почалися справжні вуличні бої, які завершилися масовим побиттям і загибеллю активістів на Інститутській і в Маріїнці, що переросло в штурм Майдану силовиками.
Увечері з парламенту я тоді пішов вниз на Майдан через барикади – спалені КамАЗи, якими були заблоковані вулиці в урядовому кварталі, оповиті димом залишки легкових машин, кров на бруківці, розкидані особисті речі, залишки закривавленого одягу, розбиті каски, відстріляні гільзи, гар і кіптява, що виїдають очі, - все навколо вказувало на початок справжньої війни.
Пройшовши через Майдан, де активно споруджували все нові і нові барикади, для яких вже не вистачало «будівельного» матеріалу, я пішов до ЦУМу, де активісти почали розбирати барикаду, щоб зміцнити споруди на Інститутській. Набрав цілий капроновий мішок каменів і вже сам не пам'ятаю як, але доніс його за призначенням.
Десь близько восьмої вечора почався штурм. Ми палили все, що горіло. Пам'ятаю, як разом з Валерієм Дубілем неподалік від КМДА знайшли важку колоду і, закинувши на плечі, донесли до барикади біля Будинку профспілок – кинули в палаюче багаття. Тому що на зведені раніше барикади пішла техніка, зносячи їх. І єдиною перешкодою, яка могла зупинити наступаючих, була стіна з вогню і диму. Люди, а точніше якась незбагненна, але дуже чітко відчутна спільність – ось, що я сьогодні через 5 років згадую. І відсутність страху. Тієї ночі на майдані було дуже багато жінок. Настільки багато, що в якийсь момент зі сцени, мабуть розуміючи всю серйозність ситуації, жінок попросили піти або відійти подалі від зони зіткнення. Жінки шикувалися в живий ланцюг, передаючи частини розібраних теплушок і начиння наметів, точніше, все, що потрапляло під руку і могло горіти на барикадах – створюючи вогненний заслін Майдану.
19 лютого
Опівночі на 19 лютого вже горів Будинок профспілок. Людей, які були всередині будівлі, а серед них були десятки поранених, рятували самі активісти. І знову ж таки, я не бачив паніки і страху. Я бачив зосередженість і гідність. Тоді вперше, виводячи людей з будівлі, я побував на поверсі, де містилися поранені. Навіть пам'ятаю, що за шторою імпровізованої операційної комусь якраз надавали допомогу – польова операційна.
Вже з вулиці ми побачили у вікні охопленого полум'ям будинку, десь на поверсі 5-6-му, чоловіка, який рятуючись від вогню, кликав на допомогу і не наважувався стрибнути вниз на розтягнутий нами брезент. І тут знайшовся один з активістів, спортсмен, напевно. Можливо, альпініст. Спритно підтягуючись і роблячи вихід з руки на руку, він піднявся на той поверх. І буквально знімаючи переляканого чоловіка з карниза, «мотивував» його все-таки стрибнути вниз.
А вранці Янукович оголосив день жалоби за загиблими...
Це був верх цинізму – щось на кшталт того, якби маніяк виліз на трупи своїх жертв і закликав до гуманізму, без грама совісті дивлячись при цьому в очі родичам і друзям загиблих.
Напередодні десятки активістів були арештовані. Це були в буквальному сенсі заручники Януковича. Для підвищення переговорних позицій. Багатьох з них прямо з лікарняних ліжок доставляли в суди. Суди були переповнені арештантами і силовиками.
Рішення суддів про арешт активістів виносили оптом і в роздріб під копірку. Без будь-яких документів, доказів, свідків і часто навіть без рапортів міліції, яка хапала на вулицях у центрі Києва всіх без розбору.
Серед засуджених були й інваліди, і навіть випадкові перехожі.
Тоді, 19 лютого, засудили відразу 19 затриманих – в основному на два місяці утримання під вартою. Багато хто з явними зовнішніми ознаками тілесних ушкоджень – від розбитого носа, понівеченого обличчя до вибитих очей і загіпсованих кінцівок.
Рішення ухвалювали Святошинський і Дніпровський суди.
Мені з колегами в той день вдалося витягнути тільки одного активіста – Євгенія Чувілова, головного інженера, якщо пам'ять не зраджує, одного зі столичних підприємств.
20 лютого
У найстрашніший день – 20 лютого – коли почалися масові розстріли на Інститутській, я теж повинен був захищати активістів. Цього разу вже в Оболонському суді. Приїхавши туди вранці з колегами, ми дізналися, що суд раптом евакуювали і всі розгляди справ у ньому скасовані.
Наші підзахисні опинилися за гратами, по суті, без будь-яких правових санкцій і з ними там могло статися що завгодно.
І тоді ми разом з Павлом Петренком, Русланом Князевичем і Валерієм Лунченком поїхали до прокурора Києва. Відверто і переконливо з погляду закону поговорили з ним. Він пообіцяв розібратися. І на наш подив через кілька годин стало відомо, що всіх затриманих звільнили під особисте зобов'язання.
Це було першим свідченням того, що система починає давати збої і потроху ламатися. І це сталося в найтемніший день. Маленький промінчик світла в повній темряві.
Повернувшись на Майдан, я побачив, що бруківки там вже практично немає. Вона вся пішла на спорудження барикад на Інститутській. Тіла убитих знесли до сцени. Серед загиблих – Анатолій Корнєєв, сільський голова села Руда Кам'янець-Подільського району, якого я знав особисто ще по «Фронту змін».
Увечері 20-го був парламент і точка біфуркації, точка неповернення.
Передусім неповернення до насильства держави стосовно власних громадян.
І хоч все того дня давалося дуже важко, для себе цю точку я поставив особливим чином.
Головним завданням тоді було зібрати 226 голосів, щоб провести засідання Ради і прийняти рішення. І ось коли в залі тільки почалася письмова реєстрація, і були заповнені прізвищами народних депутатів лише кілька верхніх рядків у пустографку, я відразу ж перевернув аркуші на 9-ту сторінку, де був порядковий номер 226. Вписав туди, на удачу, своє прізвище і поставив підпис, сильно-сильно загадавши бажання, після чого включився в роботу над текстом постанови ВР про припинення насильства.
Нас тоді зареєструвалося 227.
Після цього попливла фракція Партії регіонів. Через сім годин у залі з'явилися 35 регіоналів і почали голосувати разом з нами. Ясно, що вони злякалися, а не покаялись. Але на кону було ухвалення доленосної постанови парламенту. Це була перша важлива перемога, яка і вирішила результат битви.
21 лютого
Наступного дня була спроба з боку силовиків захопити парламент. Але її одразу припинили народні депутати та активісти. Після чого бійці внутрішніх військ поспіхом ретирувалися, упакувалися в автобуси і поїхали.
А того ж вечора Янукович втік.
100 днів протестів неабияк вимотали. Але саме останні його дні, 18-21 лютого, перед перемогою над режимом, були найважчими. Недарма кажуть, що тьма непроглядна настає саме перед світанком.
З перших днів Майдану, а точніше в ніч побиття студентів, прийшовши до людей, які сховалися в Михайлівському соборі, я для себе вирішив, що буду робити все можливе, щоб попередити або мінімізувати насильство і допомогти потерпілим. Я їздив по РВВС, лікарнях, судах, допомагаючи пораненим і захищаючи заарештованих.
Важко було усвідомити інше. З перших днів Майдану разом з колегами, помічниками, журналістами та активістами я робив все можливе, щоб попередити або мінімізувати будь-яке насильство або фізичне протистояння з обох сторін. Я їздив по РВВС, лікарнях, судах, телеефірах, допомагаючи пораненим і захищаючи заарештованих.
Але 18 лютого ввечері п'ять років тому я зрозумів одне, що результату без застосування сили з метою захисту у відповідь на атаки «Беркута» та інших спецпідрозділів не досягнути.
Тоді я усвідомив, чому в багатьох європейських конституціях ще з часів Великої французької революції і навіть раніше в частині політичних прав було обов'язково записано право народу на повстання (опір) проти тиранії і гноблення. А в Декларації незалежності США це право навіть прописано як «обов'язок перед Богом».
Навіщо я все це згадую, та ще в таких подробицях?
По-перше, для того, що сьогодні з висоти п'яти років, що минули від тих драматичних, але величних подій багато громадян у нашому суспільстві продовжують тужити за сильною рукою. А деякі політики їм у цьому підіграють. І ось для таких персонажів я і написав ці рядки, щоб ще раз нагадати про історію злету і ганебного падіння «сильної руки» на прізвище Янукович.
Українці нікому і ніколи не дозволять правити собою авторитарно, узурпувавши владу. Українці не мають потреби в таких правителях. Ми самі вміємо собою керувати. І для цього нам потрібні чіткі і прозорі правила, сильні державні інститути європейського зразка, які дають можливості, а не подачки з барського плеча з панської ласки.
По-друге, і це головне, напередодні президентських і парламентських виборів хочу нагадати про старі українські граблі – спокусу клюнути на популізм. Щодо цього дуже влучно висловився у своїй блискучій промові, яку він виголосив в українському парламенті, глава Європейської ради Дональд Туск: «Україна занадто велика, щоб для почуття своєї величі потребувати наркотику популізму». Адже за популізмом завжди ховається авторитаризм і диктатура. Прикладів море – від Гітлера до Мадуро.
Так, озираючись на п'ять років назад, можна сказати, що у нас далеко не все вийшло. Але у нас виходить. І не так мало. І ми рухаємося в тому напрямку. І якщо з гідністю пройдемо цей виборчий рік, то, впевнений, він стане не тільки ще однією точкою неповернення до минулого, а й точкою прискорення на шляху до нашої мрії про сильну європейську процвітаючу Україну, життя за яку і віддали герої Небесної сотні, а також наші хлопці на передовій.
P.S. Прошу вважати ці спогади відповіддю 11-класснику Назару Голянич, на його колонку в Новом Времени «Дорослі, говоріть з нами про Майдан». Хлопець порушив правильну і потрібну тему і його докір засів у мені – адже у мене дві дочки і я розумію, що багато думаю про доленосні 100 днів, і дуже мало з моїми дівчатками про ці дні говорю, хоча вони і були зі мною на Майдані не раз.
Всім нам необхідно частіше звертатися до цієї теми. Нам потрібно виговоритися і перед собою, і один перед одним. Відрефлексувати цей досвід. Щоб він дійсно трансформувався в реальні зміни, нові принципи суспільного і політичного життя, а не законсервувався в посттравматичний синдром від пережитої жорстокості і втрат. Революція Гідності – це і підсумок боротьби і початок наступного визначального для країни і суспільства етапу.
Тим паче, такі історії відбуваються з націями і країнами якщо не раз на тисячоліття, то не більше одного разу на триста-чотириста років. А отже, ми відповідальні і перед майбутніми поколіннями. Принаймні, перед нашими дітьми.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени