Неважливо, про що йдеться. Це може бути розстріл редакції «Charlie Hebdo», перестрілка в Казахстані, референдум в Британії або теракти в Парижі – обов'язково знаходяться люди, які визначають замовника подій ще до того, як осів пил і охололи гільзи. І тільки-но новина з'являється в стрічках, звинувачення в українських соціальних мережах лунають в бік Москви. Нинішні вибухи в стамбульському аеропорту – не виняток, – пише Павло Казарін для Крим.реалії.
Стрічка фейсбуку забита конспірологією. Аргументація проста: Туреччина вибачилася перед Кремлем не так, як той хотів, і тому отримала теракт. Посил нескладний: ми спостерігаємо помсту «імперії зла» у всій своїй ефективній безжальності. І цю релігійну впевненість не виходить перемогти ніякими логічними доводами.
Власне, логіка тут, щоправда, не допоможе. Саме тому, що конспірологія тільки прикривається аргументами, а насправді вона набагато ближча до сектантства. У межах цього підходу зло і добро жорстко детерміновані і географічно закріплені. І вся ентропія може народжуватись лише в тій локації, яку визначено на роль сучасного осереддя зла.
Багато в чому українська конспірологія зростає з містечковості
Безглуздо намагатися апелювати до здорового глузду носіїв такого підходу. Їх не бентежить ні те, що між листом Ердогана і терактами пройшли лічені години. Навпаки – у свідомості цих людей зло настільки могутнє, що для нього немає нічого неможливого.
Цих людей не можна переконати, їх, у кращому випадку, можна лише спробувати зрозуміти. Війна, яка почалася два роки тому, стала для всієї України занадто великою несподіванкою. Вона перевернула уявлення про норму, про допустиме і неможливе, про те, що реально, а що – ні. Якби хтось в 2013 році став розповідати, що Москва анексує Крим і вторгнеться на Донбас, – його б підняли на сміх. А в 2014 році виявилося, що все, що країна вважала теорією змов, знайшло плоть і кров.
Якщо вже Росія могла почати війну з Україною – то чому вона не може кидати динамітні шашки в благополучний європейський побут? Конспірологія отримала легітимізацію: відтепер ніщо не занадто, жодна версія не безмежна. І тому будь-яка спроба звернутися до аргументів натикається на традиційне «а на Донбасі теж не Росія воює»?
В тому-то і справа, що на Донбасі Росія воює, але це не означає, що Росія воює скрізь. Багато в чому українська конспірологія зростає з містечковості. З тієї самої впевненості, що на сучасній карті є тільки Захід, Росія та прикордонна Україна.
Ми не звикли цікавитися чимось, що виходить за рамки цього трикутника. Близький Схід, Далекий Схід, Південна Америка, Центральна Азія, Перська затока, північна Африка – український обиватель іноді схожий на школяра, який виявив, що земля кругла, а не стоїть на китах і черепасі. І з ентузіазмом неофіта він намагається судити про складність світу, відштовхуючись від свого власного досвіду і спостережень. Будь-який повалений правитель – Янукович. Будь-який вуличний протест – Майдан. Все, що може нам нашкодити, – справа рук Кремля.
В такому світі не існує релігійних фундаменталістів, курдського руху, турецько-ізраїльських переговорів, локальних інтересів та альтернативних орбіт впливу. Їх немає, тому що ми не звикли ними цікавитися, звично піднімаючи самих себе в центр всесвіту. І тому, якщо десь відбувається щось, що навіть побічно виводить нас зі світовою порядку денного, винен у всьому все той же ворог, який два роки тому познайомив Україну з реальністю війни.
Якоюсь мірою це прояв все тієї ж релігійної свідомості. Вже коли Україна хоче стати заходом, а Росія намагається цьому перешкодити – то всі проблеми заходу теж потрібно пояснювати Кремлем.
І немає нічого дивного, що в цій картині світу зло – могутнє і повсюдне. Ця впевненість, до речі, ріднить українських конспірологів з їхніми російськими візаві. Ті теж звикли бачити в будь-якій неприємній для себе ситуації чужу злу волю. Різниця лише в тому, що в Росії цією злою всемогутністю прийнято наділяти умовний Захід. Який дискваліфікує олімпійську збірну і обвалює курс рубля.
Ми звикли сміятися над наївною впевненістю російського обивателя, який вважає свою країну альфою і омегою світового порядку. Але кожного разу, коли фатум переключає увагу з нашої країни на щось ще, ми зливаємося з російським обивателем до повної непомітності. І з енергією пікейних жилетів намагаємося вписати всю складність світової політики в рівняння нашої війни.
Ми звикли називати чужу дурість «ватничеством», роблячи це слово синонімом відсталості. Але в тому й особливість, що такий спосіб мислення екстеріторіальний – він не залежить від кольорів прапора та геолокації. І рівень патріотизму тут навряд чи може слугувати виправданням. Різниця між Борменталем і Кульковим не в закінченні їхніх прізвищ. Різниця в кругозорі. І в здатності розуміти, що світ складний і неоднорідний.
І чим раніше ми це зрозуміємо, тим краще.
Більше думок тут