Деякі картини будуть стояти в мене перед очима до кінця життя. Одна з них – радянська психіатрична клініка, яку я вперше відвідав у 1991 році, більше 25 років тому.
Справа була в Києві. Психіатрична лікарня імені Павлова. Головний лікар Ревенок якраз перебував у відпустці, і персонал показав геронтопсихіатричне відділення. Деякі шести - або сімдесятирічні пацієнти лежали в лахмітті на іржавих ліжках. Подекуди не було матраців. Деколи на двох ліжках розміщувалися три пацієнта, буквально гниючи в підвалі одного з будинків лікарні.
Ця картина залишається зі мною досі. Як і неймовірний сморід – суміш запаху немитих тіл, брудного одягу і такої ж постільної білизни. Пізніше я бачив подібне в будинках соціальної допомоги недалеко від Києва, але перші враження завжди найсильніші.
Україна, безумовно, зробила чимало, і нинішню ситуацію з тією не порівняти. В грудні я відвідав кілька будинків соціальної допомоги з експертами з Литви, Нідерландів і Швеції для оцінки ситуації в українській психіатрії. Протягом тижня ми побували в чотирьох будинках: два поблизу лінії фронту на сході і ще два на Західній Україні.
Відвідані нами будинки допомоги добре опалювалися – 25 років тому було інакше. Пацієнти нормально одягнені і нагодовані. Тим не менше, коли я повернувся додому в Литву, мені довелося відправити весь одяг, включаючи пальто, в пральну машину. Запах будинків допомоги просочив всі речі, і єдиним способом позбутися від нього було прання.
А ми ж провели в цих установах всього кілька годин, але специфічний запах все одно встиг в'їстися в одяг. Уявляєте, яке це - жити там кожного дня, тиждень за тижнем, місяць за місяцем, з року в рік, без надії коли-небудь покинути це місце? Цей запах з часом проникає в саме тіло, у всі його пори, і, врешті-решт, оселяється в мозку людини, роблячи її не тільки фізично, а й ментально частиною цієї установи. Причому це стосується не тільки пацієнтів, але і співробітників будинків допомоги – вони теж інституціоналізуються.
Є й інші, не менш сумні картиниякі застрягли в пам'яті назавжди. Я бачив людей, втрачених в цій системі, людей, що втратили будь-яку надію вийти звідси. Хоча, як правило, вони потрапили в такі будинки лише тому, що родичі намагалися забрати їх житло або відмовлялися доглядати за ними.
Я бачив жінок, що втратили усіляку жіночність. Одягнених у робочий одяг, зі стандартною стрижкою і гнилими зубами через відсутність догляду. Що ще гірше – з очима, повними безнадії, вони бояться вийти назовні і повернутися в суспільство. 24-річні дівчата, які проведуть тут ще 50-60 років, поховані заживо.
Так не повинно бути. Жодна цивілізована країна не може допустити подібного, і виправдань цьому немає. Це зло, повне порушення людських прав і гідності. І воно повинно бути зупинено.
Я не кажу, що персонал будинків допомоги навмисно порушує права людини. Я бачив багатьох професіоналів, які щиро займаєються долею своїх клієнтів. Але вони не в силах допомогти, оскільки система не дозволяє. Я бачив співчуття і відчай в їх очах, і знаю, що вони стануть першими, хто підтримає зміни в цій системі. Звичайно, я бачив і тих, хто не заслужив вважатися професіоналом, тих, кому пора на пенсію або кого не можна підпускати до такої роботи. Вони забули, що працюють з людьми, а не з ув'язненими або неживими предметами.
Поїздка по домівках соціальної допомоги України шокувала нас. Незважаючи на всі матеріальні поліпшення, ця система не змінилася у своїй суті. Вона залишається все такою ж негуманною і протилежною всьому, за що стоїть цивілізоване суспільство. Але шок отримав і позитивний ефект – він зміцнив нашу рішучість допомогти Україні покінчити з цим злом і побудувати альтернативну систему, яка буде бачити у своїх клієнтах людей з можливостями, а не об'єкти.
У нас великий досвід роботи в цьому регіоні, і ми знаємо, що за одну ніч все не зміниться. Потрібні роки, багато років, щоб закрити останні двері будинків соціальної допомоги. Але процес вже почався. Мета – створення альтернативи, закриття нинішніх установ і переоцінка психічного здоров'я постояльців.
У звіті, представленому Управлінню уповноваженого з прав людини, ми намагалися бути максимально об'єктивними, уникаючи здогадок і емоційних звинувачень. Але правду ховати не можна: майже 60 тисяч українців позбавлені рівних можливостей та участі в житті суспільства без вагомих на те причин. Так тривати не може.
Більше поглядів тут