Один вчинок звичайного норвежця, який може багато чого навчити будь-якого українця
Юрій Марченко,
головний редактор Platfor.ma
Цьогоріч кілька тижнів провів у Норвегії. Якщо хто не знає, у XXI столітті ця країна тотально домінує в Індексі людського розвитку — комплексному показнику рівня життя, освіченості, грамотності та довголіття. Тобто кращого місця для людей на планеті не знайти. Багато в чому цього вдалося досягти завдяки колосальним доходам від нафти та їх раціональному використанню. Але є і ще дещо.
Більшість часу я жив у крихітному селищі Ана Сіра. Одного разу місцевий приятель повів нас із друзями на прогулянку, і раптово з дрімучого лісу ми виринули саме на чудове футбольне поле. Просто уявіть: йдете нетрями, робите ще кілька кроків, хащі розступаються — і перед вами раптом ідеальний газон, розкреслені лінії, ворота. А навколо, ясна річ, скелі, бо скелі в Норвегії всюди.
Місцевий друг розповів, що стадіон спорудив один ентузіаст з Ана Сіри, який просто дуже любить спорт. Якимось чином він переконав комуну, що селище не може дивитися в очі іншим норвезьким селам, якщо не матиме адекватного футбольного поля.
Тепер цей активіст постійно доглядає за газоном так ретельно, ніби в Ана Сіру ось-ось переїдуть Мессі і Роналду. Надуває м'ячі, складує інший інвентар у спеціально збудованому для цього будиночку. Стежить за полями для міні-футболу та волейболу. Ну, і просто вкладає душу в цей стадіончик серед стрімких скель у надії, що на ігри частіше набиратиметься 22 людини, щоб вистачило на дві команди.
Тут потрібно уточнити, що в усій Ана Сірі живе приблизно 130 людей, і матчі трапляються нечасто. Але ентузіаст не впадає у відчай і продовжує наполегливо доглядати за цим громадським простором у надії, що рано чи пізно він цьому самому суспільству знадобиться.
Ця риса норвежців приголомшує найбільше. Здається, у них взагалі інше відчуття кордонів "свого". Мовляв, ось тут мій дім, тому тут я все облагороджу і квіточки посаджу, а на решту плювати, це ж не моє. Для багатьох норвежців дім — це вся Норвегія. А то й увесь світ. Умовно, смітити не можна ніде, а покращувати можна всюди.
Вислів "моя хата скраю" виник не випадково
Найпопулярніше слово мого місцевого приятеля Пера — "проект". Він раз у раз сипле планами про те, що он там він задумує проект кафе, а тут хотіли магазин збудувати, він запропонував проект, щоб у ландшафт вписувалося, а ще проект культурного центру, а ще комплекс для звукової терапії. Пер живе у приголомшливому будинку, де так легко замкнутися і просто бути задоволеним життям. Але як можна бути задоволеним під замком, коли дуже хочеться організувати в рідному селищі прокат велосипедів для туристів?
Мені дає надію, що я помічаю розширення цих кордонів розуміння "свого" і в Україні. І навіть у собі.
Коли я був підлітком, то мав шкідливу звичку — піднімаючись на свій поверх, випльовувати жуйку в шахту ліфта. Часом навіть намагався уявити, наскільки велика купа жувальних гумок вже зібралася десь там за ліфтом на першому поверсі та як який-небудь працівник ЖЕКу їх вимітає.
На щастя, плюватися давно припинив. Ба більше, іноді ловлю себе на тому, що беру віник, совок, спускаюся на перший поверх і підмітаю під'їзд, якщо хтось накидає рекламних папірців. Я не знаю, як трапилася така метаморфоза, але раптово ці самі кордони "мого", "рідного", вилізли далеко за межі вхідних дверей у квартиру.
Зрозуміло, я такий не один. Нещодавно біля входу в будинок зіткнувся із сусідкою. Вона була вагітна і водночас тягла відро води. З'ясувалося, що розкішна клумба біля вхідних дверей у наш під'їзд — це її рук справа, вона її висадила і доглядає за нею. А інша сусідка пройшлася під'їздом і вмовила всіх скинутися, щоб побілити стіну будинку, що роздулася через прорив труби. А в сусідньому парадному живе депутатка ВР. Коли ми познайомилися, перше, що вона запитала: слухай, як думаєш, можемо зробити якийсь громадський майданчик на тому даремному шматку внутрішнього дворика, який зараз закритий?
Я про що? Вислів "моя хата скраю" виник не випадково. Зрозуміло, він стосується не тільки українців, але, можливо, нам дійсно досить легко і комфортно замикатися у бастіонах-квартирах і піклуватися про квадратні метри тільки до вхідних дверей.
Є одна фраза, яка може стати відмінним тригером для дій. Бачиш на вулиці якусь побутову гидоту і думаєш: "Ну що за люди". Так ось, це не якісь абстрактні люди байдужі до всього, ми і є ці люди. Тобто алгоритм простий: "ну що за люди, як можна бути такими" — "стоп, я ж не такий, тому підніму перевернутий сміттєвий бак". А якщо небайдужими будете ви, то й інші підтягнуться.
Важливо пам'ятати: не існує правителя або закону, який відучив би плювати в під'їзді, коли ніхто не бачить, або поливати газон, коли ніхто не просить. Це щоденні рішення кожного. І якщо ці рішення будуть правильними, то коли-небудь свій прекрасний стадіон буде і в кожному українському селищі на 130 осіб.