Понад десять років численні економісти (здебільшого ліві, але не тільки) стверджували, що потенційні вигоди від використання запозичень для фінансування держвидатків набагато переважують будь-які витрати, пов’язані з такими боргами. Ідея, що в розвинених країнах може виникнути проблема «боргового навісу», повністю відкидалася, а незгодних із цією думкою зазвичай висміювали. Навіть Міжнародний валютний фонд, який традиційно є непохитним прихильником розсудливої бюджетної політики, почав підтримувати політику активного стимулювання економіки за рахунок запозичень.
Протягом останніх двох років ця ідейна хвиля пішла на спад, оскільки ця форма магічного мислення зіштовхнулася із суворою реальністю: висока інфляція і повернення до нормальних довгострокових реальних процентних ставок. У нещодавній оціночній роботі, проведеній трьома провідними економістами МВФ, підкреслюється цей видатний розворот. Автори прогнозують, що до 2028 року усереднене співвідношення боргу до доходів у розвинених країнах підвищиться до 120% ВВП через зниження довгострокових перспектив зростання їхньої економіки. Вони також зазначають, що підвищення вартості запозичень стає «новою нормою», і тому розвинені країни зобов’язані «поступово і переконливо відновити „бюджетну подушку“ і забезпечити стійкість свого суверенного боргу».
Така збалансована і зважена оцінка абсолютно не є алармістською. Однак ще зовсім недавно будь-які заклики до бюджетної розсудливості негайно засуджувалися багатьма діячами лівих поглядів як заклики до «політики жорсткої економії». Наприклад, у книзі Адама Туза про світову фінансову кризу 2008−09 років і її наслідки, яка вийшла 2018 року, термін «політика жорсткої бюджетної економії» («austerity») згадується 102 рази.
Високе боргове навантаження, як правило, негативно позначається на їхньому економічному зростанні
Ба більше, аж до недавнього часу сама ідея, що високий рівень боргового тягаря держави може призвести до проблем, була практично табуйованою. У серпні минулого року Баррі Ейхенгрін і Серкан Арсланалп представили чудову статтю про глобальні борги на щорічній зустрічі керівників центробанків у Джексон-Гоулі (штат Вайомінг). У цій статті було задокументовано неймовірно високий рівень боргу, накопичений урядами після світової фінансової кризи та пандемії Covid-19, але що дивно: автори утрималися від чітких пояснень, чому ця ситуація може створити проблеми для розвинених країн.
Справа не просто в бухгалтерії. Розвинені країни рідко оголошують офіційний дефолт за внутрішнім боргом (для управління своїми зобов’язаннями вони зазвичай вдаються до таких тактичних прийомів, як, наприклад, несподіване підвищення інфляції або фінансові репресії), проте високе боргове навантаження, як правило, негативно позначається на їхньому економічному зростанні. Кармен Рейнхарт і я представили цей аргумент спочатку в невеличкій статті для однієї конференції, що відбулася у 2010 році, а потім, у 2012 році, в детальнішому аналізі, написаному у співавторстві з Вінсентом Рейнхартом.
Ці роботи викликали гострі дебати, які часто затьмарювалися грубими спотвореннями. На жаль, багато хто насилу розрізняє фінансування бюджетних витрат за рахунок дефіциту (воно може тимчасово стимулювати зростання економіки) і високий рівень боргу, який зазвичай призводить до негативних довгострокових наслідків. Вчені економісти загалом згодні, що дуже високий рівень держборгу може гальмувати зростання економіки, витісняючи приватні інвестиції та скорочуючи масштаби бюджетного стимулювання в періоди глибоких рецесій або фінансових криз.
Так, у допандемічну епоху наднизьких реальних відсоткових ставок запозичення справді виглядали безоплатними, дозволяючи країнам витрачати сьогодні без необхідності розплачуватися потім. Однак це свято державних витрат базувалося на двох припущеннях. По-перше, відсоткові ставки за держборгом залишатимуться низькими нескінченно довго, або ж вони почнуть зростати так повільно, що в урядів буде кілька десятиліть на адаптацію. По-друге, раптові та масштабні потреби у витратах (наприклад, нарощування військового потенціалу у відповідь на іноземну агресію) можна профінансувати за рахунок нових запозичень.
Хтось скаже, що країни можуть позбутися високого боргу просто завдяки зростанню економіки, і навести як приклад післявоєнний економічний бум у США. Однак цю ідею спростовує нещодавня стаття економістів Жюльєна Акаліна та Лоренса Болла. Їхнє дослідження показує, що без суворого контролю за відсотковими ставками, який запроваджували США після закінчення Другої світової війни, і періодичних сплесків інфляції, співвідношення боргу до ВВП в Америці 1974 року становило б 74%, а не 23%. Погана новина в тому, що в сучасному економічному середовищі, яке характеризується таргетуванням інфляції та відкритішими світовими фінансовими ринками, подібна тактика може виявитися нереалізованою. А це означає, що потрібна серйозна корекція бюджетної політики США.
Справедливості заради варто зазначити, що сьогодні немає жодного приводу для паніки з приводу держборгу, принаймні в розвинених країнах. Періодичні сплески інфляції або тривалі періоди фінансових репресій не є катастрофою. Однак важливо підкреслити, що багатії мають доступ до інвестиційних можливостей, які дозволяють їм пом’якшувати наслідки подібної фінансової корекції, а ось на громадян із низькими та середніми доходами зазвичай лягає основний тягар витрат, що виникають.
Іншими словами, держборг може бути цінним інструментом для вирішення численних проблем в економіці. Однак цей інструмент не є — і ніколи не був — «безкоштовним ланчем».
NV володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Project Syndicate. Републікація повної версії тексту заборонена
Copyright: Project Syndicate 2024
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Погляди NV