Швейцарський погляд

Британський гумор українців, похмурі міста сходу, дух народної влади — колишні посли Швейцарії розповідають про те, якою вони запам'ятали Україну

Галина Корба

До 25‑ї річниці встановлення дипломатичних відносин зі Швейцарією НВ поговорив з послами альпійської республіки, які працювали в Україні.

Редакція попросила їх відповісти на чотири однакові питання. В результаті з'явилися спогади про те, як західні жінки змусили українців вирощувати салат, про емоційні "американські гірки", викликані несподіванками внутрішньої політики, а також про властиву місцевому населенню самоіронію.

Анн Боті,
тимчасовий повірений у справах Швейцарії в Україні (1992-1996)

Що пам'ятаєте про роки, проведені в Україні?

Відкриття України в 1992 році стало для мене чистим задоволенням. Натхнення від того, що ми вільно перетнули колишню залізну завісу і зустріли на тому боці європейців, невимовне. Всі двері були відкриті для нас, а біля входу в скромне Міністерство закордонних справ тоді сиділа всього одна чергова.

Швейцарський уряд поспішав почати програму співпраці, яка триває і сьогодні. Співробітники посольства розуміли, наскільки важким стало життя українців після краху комуністичної системи, тому ми намагалися допомагати всілякими особистими ініціативами.

При цьому зміни наступали швидко в усіх сферах. Взяти, приміром, Бессарабський ринок. Українські продавці швидко помітили, що дивні жінки з Заходу готові платити величезні гроші, щоб купити необґрунтовану кількість листя салату. В той час українці використовували цю зелень тільки для прикраси, адже куди більш популярною стравою було олів'є. Але виробники адаптували свою пропозицію в найкоротші терміни, і незабаром у продажу з'явилися великі пучки свіжого салату.

Чи залишилися у вас зв'язки з Україною після від'їзду?

Я зберегла близьких друзів, з якими познайомилася в Києві. Ми регулярно зустрічаємося в Україні або Швейцарії, ведемо нескінченні розмови про все. Під час першого і другого Майданів ми годинами розмовляли по телефону і продовжуємо це робити.

Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

В українців відмінне почуття гумору, британського типу, навіть самозневажливе. Я пам'ятаю епізод в маленькому селі недалеко від Києва, де мала контролювати вибори з групою спостерігачів від ОБСЄ. В цей час нас запросив на обід місцевий мер, який тут же завів тему: "До 1992 року в нас було все чудово, у нас було абсолютно все, що ми хотіли, ми були сильними, ми літали в космос..." Наш український водій перебив його і запитав захопленим голосом: "О, ви самі літали в космос?" Всі ми вибухнули реготом, не смішно було тільки меру.

Що б ви могли побажати на майбутнє?

Я хотіла б, щоб відповідальні за агресію в Криму, а також в Луганській та Донецькій областях постали перед міжнародним правосуддям.

Крім того, я хотіла б бачити Україну в першій двадцятці країн світу щодо легкості ведення бізнесу, незалежності судової системи та за рівнем боротьби з корупцією. Думаю, це зовсім не прийняття бажаного за дійсне, враховуючи прагнення переважної більшості українців бути частиною Центральної Європи не тільки географічно, а й політично.

 Жан-Франсуа Каммер,
посол Швейцарії в Україні (2000-2004)
 

Що пам'ятаєте про роки, проведені в Україні?

Моїм першим враженням від країни, яке підтверджувалося потім щодня, стала її різноманітність. А для швейцарця різноманітність — означає багатство.

Проїжджаючи Львів, Одесу, Харків та Донецьк, ви легко можете собі уявити, що бачили міста, які належать різним країнам. За час мого тривалого перебування тут у мене склалося враження, що українці незалежно від цього різноманіття або, може, завдяки йому все більш виразно відчувають національну ідентичність.

Чи залишилися у вас зв'язки з Україною після від'їзду?

Я підтримую стосунки з Україною. П'ятирічне перебування в такій країні — щеплення від усілякої забудькуватості. Крім того, я був добре підготовлений до того, щоб не забувати про Україну: три роки в Москві в радянський час і п'ять років у Відні в 90‑ті роки в ОБСЄ після розпаду Радянського Союзу були ідеальною підготовкою до відкриття новонародженої України. Ось чому я вважаю, що Україна відіграє важливу роль в архітектурі нової Європи. І хоча варто утримуватися від запозичення якихось формул для вирішення політичних труднощів, я думаю, в нинішньому контексті посилання на федералістський досвід Швейцарії може мати якусь цінність для України.

Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

Ось дві короткі історії: одна серйозна, друга ж демонструє відсутність чутливості [Заходу] щодо України.

У листопаді 2004 року, під час так званої помаранчевої революції, отруєний майбутній президент Ющенко регулярно зустрічався у своєму штабі з представниками країн-однодумців, у тому числі зі мною. Відбувався обмін думками щодо загрозливої ситуації в Києві після першого туру президентських виборів, і вже тоді він [Ющенко] кожен день все більше хвилювався про можливе втручання сусідньої країни.

Ще одна історія сталася в 2002 році. Колишній президент Леонід Кучма публічно оголосив, що його офіційний намір — зробити країну повноправним членом ЄС до 2020 року. На наступний день не дуже натхнені брюссельські чиновники Проді і Ферхойген [у той час президент Єврокомісії Романо Проді і європейський комісар з питань розширення Гюнтер Ферхойген] прокоментували слова українського президента: “Прийняти в ЄС Україну? З таким же успіхом ми могли б прийняти в ЄС Нову Зеландію".

Що б ви могли побажати на майбутнє?

Слово, яке я найчастіше чув під час перебування в Україні,— потенціал. Всі, чи то самі українці чи швейцарці, які приїжджають в країну для бізнесу або туризму, постійно використовували його.

Я впевнений, що це слово залишається актуальним. Країна виграє від добре освіченого та кваліфікованого населення, громадянське суспільство часто виглядає більш зрілим, ніж тутешні політичні еліти. Хоча Україна переживає зараз дуже делікатний період своєї історії, я цілком впевнений: якщо вона достатньо мудра, щоб не ставати членом НАТО і не відгороджуватися стіною від інших, вона буде великою і важливою країною в серці Європи і, отже, перетвориться на ефективний міст між Заходом і Сходом.

СРІБНЕ ВЕСІЛЛЯ: У квітні Швейцарія та Україна з помпою відзначили 25 років дипломатичних відносин у Національній опері в Києві
  

 
Крістіан Феслер,
посол Швейцарії в Україні (2005-2006)

Що пам'ятаєте про роки, проведені в Україні?

Пропрацювавши в Україні з початку 2005 року до кінця 2006-го, я мав можливість побачити перші наслідки помаранчевої революції.

Це був період великих надій. Але подальші політичні події показали, що історія у випадку України — важкий тягар, який є перешкодою для створення сучасної демократичної та ліберальної держави. Однак я впевнений, що завдяки глибокому почуттю свободи і незалежності свого народу Україна одного дня знайде своє місце в сім'ї європейських націй, до якої вона належить. Це питання зміни поколінь і розвитку політичних еліт.

Чи залишилися у вас зв'язки з Україною після від'їзду?

Навряд чи я міг би мати ще більш близькі відносини з Україною, адже я щасливо одружений на українці, ми разом виховуємо її дочку тут, у Швейцарії.

Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

Для мене Україна була не стільки країною смішних або екстраординарних подій, скільки країною великих річок, красивих пейзажів і постійних відкриттів.

Я ніколи не забуду місцевих доброзичливих та гостинних людей, які завжди готові розділити свій стіл і старі культурні традиції зі своїми гостями.

В той же час не може не шокувати глибокий контраст з похмурими індустріальними містами на сході або мертвим містом Прип'ять. Сподіваюся, колись вони залишаться просто сумними пережитками минулого.

Що ви могли б побажати на майбутнє?

Я бажаю, щоб Україна все більше спиралася на традиції демократичних принципів козацтва задля вироблення власної форми успішного управління і задоволення основних економічних потреб. Молоде покоління повинно проявляти більш активний інтерес до політичного життя, щоб створити надійну альтернативу існуючим політструктурам. Що стосується міжнародного співтовариства, зокрема Європи, то вкрай необхідний більш послідовний і в той же час більш тонкий підхід, виходячи з того, що кожна країна має йти своїм власним шляхом розвитку.

 
  
Георг Цублер,
посол Швейцарії в Україні (2007-2011)
 

Що пам'ятаєте про роки, проведені в Україні?

Коли я приїхав в Україну на початку 2007‑го, помаранчевій революції виповнилося два роки. Ця знаменна подія викликала безліч очікувань і надій у місцевому та європейському співтоваристві. Зрештою, це був мирний і масовий протест звичайних людей, які безстрашно вийшли на вулиці. Цей дух влади народу, новий початок у боротьбі з корупцією, а також брак верховенства права певною мірою все ще були присутні, коли я вступив на посаду в Києві.

За роки мого перебування в Україні цей ентузіазм і віра людей в реформаторство нової влади поступово танули. Все більш інтенсивні внутрішні чвари в таборі Ющенка стали таким розчаруванням, що всього за шість років після помаранчевої революції повалений тоді кандидат у президенти зміг повернутися. І всі ми знаємо, які події сталися далі. Тому роки, проведені в Україні, залишаться в моїй пам'яті чимось на зразок емоційних американських гірок: від надії на сталий розвиток демократії і ліберальних цінностей до зростаючого розчарування щодо внутрішньої політики влади і укорінених економічних інтересів певних еліт, які створюють все більш серйозні перешкоди для реформ в Україні.

Чи залишилися у вас зв'язки з Україною після від'їзду?

Через майже шість років після того, як я пішов зі своєї посади у Києві на пенсію, мої відносини з Україною стали менш інтенсивними. Більшість моїх колишніх колег переїхали або отримали інші призначення. Тому зараз мої відносини з Україною набули скоріше спонтанного характеру.

Тим не менше я як і раніше дуже цікавлюся подіями в цій країні. Як же інакше? Проживши більше чотирьох років в Україні, відстежуючи політичні, економічні і соціальні зміни, переживаючи періоди надій і розчарування, і завжди прагнучи розширити і поглибити двосторонні відносини з моєю власною країною, навряд чи я міг припинити цікавитися розвитком подій тут.

Тим більше в умовах погіршення відносин між Сходом і Заходом у цілому, Україна як прикордонна держава явно привертає підвищену увагу. Те, що відбувається на сході цієї країни, важливо не лише для майбутнього розвитку України, але і для стабільності у всій Європі. Це одна з причин, через яку слід більш уважно стежити за подіями в Україні.

Що ви могли б побажати на майбутнє?

Я хотів би, щоб Україна стала стабільною і процвітаючою країною в рамках міжнародно визнаних кордонів, що гарантує своєму народові такі цінності, як демократія, верховенство права, рівність і безпека. Очевидно, що це бачення майбутнього України залежить не тільки від українців. Анексія Криму Росією і війна на Донбасі — важкий тягар для безпеки і стабільності країни, від якого не можна позбутися без підтримки її міжнародних партнерів з усіх сторін. Україна продовжує потребувати фінансової підтримки міжнародних інституцій для подальшого розвитку та реформування своєї економіки.

Все інше залежить більше від прихильності самої України до реформ та ідеї національного примирення. В цьому питанні, можливо, марно розраховувати тільки на традиційні політичні сили, які найчастіше намагаються відстояти усталений порядок і свої економічні інтереси. Прогрес більш вірогідний завдяки громадянському суспільству, людям, які активно і наполегливо вимагають прозорості, справедливості та підзвітності уряду і які готові піти на деякі ризики в боротьбі за свої ідеали.

Активісти Майдану, які відсторонили від влади корумпований уряд у лютому 2014 року, явно зміцнили впевненість у собі і рішучість громадянського суспільства. Я дуже сподіваюся і бажаю, щоб цього разу — на відміну від того, що сталося після помаранчевої революції,— ця впевненість у собі й готовність до змін створили міцну основу для світлого майбутнього України.

 
Крістіан Шененбергер,
посол Швейцарії в Україні (2011-2015)
 

Що пам'ятаєте про роки, проведені в Україні?

У роки мого перебування Україна пережила визначальний момент своєї історії. Восени 2013‑го президент Янукович зупинив процес асоціації з ЄС. Це спричинило великий протестний рух.

За кілька місяців до цього дипломати, що працюють в Україні, як і я сам, не вірили, що такий розвиток подій можливий. Уряд неухильно створював апарат безпеки і, здавалося, тримав жорсткий контроль над усіма державними структурами. Народ, розчарований у владі після помаранчевої революції, здавався пасивним, майже байдужим. Більшість дипломатів готувалися до років стагнації. Але почався Євромайдан.

У підсумку президент Янукович втратив владу, Росія незаконно анексувала Крим, почалася війна на сході України. В цій ситуації роль Швейцарії як голови ОБСЄ полягала в тому, щоб найкращим чином використовувати цю організацію для зменшення насильства і страждань. Була створена тристороння контактна група з представниками України, Росії та ОБСЄ, яка вела переговори про припинення вогню в Мінську. Спеціальна моніторингова місія ОБСЄ надавала нейтральну і надійну інформацію з регіону. Крім того, ОБСЄ стежила за ходом виборів, забезпечуючи тим самим довіру до новообраної влади.

Звичайно, неможливо точно оцінити вплив проведеної роботи на ситуацію. Але, дивлячись на війну в Сирії, можна припустити, що конфлікт в Україні і навколо неї міг мати значно гірший розвиток, якби не активна присутність ОБСЄ та інших міжнародних гравців.

Чи залишилися у вас зв'язки з Україною після від'їзду?

Звичайно! Україна — країна, яка не залишить вас байдужими. З часу закінчення моєї офіційної місії я повертався, відвідував друзів. Я також намагаюся відстежувати політичні події в країні і підтримувати контакти з друзями і колегами в посольстві і за його межами.

Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

Незабаром після заняття мною нової посади в посольстві Швейцарії я висунув кілька простих принципів, яким повинні були слідувати мої співробітники. Я сказав їм: "Дійте за інструкцією, дійте без інструкції або проти інструкції, але дійте на благо посольства".

Я прийняв ці принципи в швейцарській компанії, вони добре відображали мої власні погляди на ефективну співпрацю. Я знав, що ці принципи, ймовірно, звучали дивно для людей, які провели більшу частину свого життя в радянській системі.

Спочатку нічого не сталося. Мої колеги, очевидно, спостерігали, як я керуватиму посольством на ділі, чи залишуся вірним своїм принципам. Поступово деякі співробітники стали більш впевненими і почали брати на себе більшу частку відповідальності, особливо молоді люди і жінки. Один літній джентльмен при цьому дотримувався колишньої моделі: він вимагав чітких вказівок і майже буквально слідував їм.

Минуло близько двох років, і я не згадував про ці принципи довгий час. Але, судячи з усього, вони залишалися в пам'яті моїх співробітників. Одного разу до мене підійшов той самий літній джентльмен і сказав, що він щойно пішов проти інструкції, але на благо посольства. Йому, мабуть, нелегко було це зробити. Для мене це був знак неабиякої довіри.

Що ви могли б побажати на майбутнє?

Моє велике бажання полягає в тому, щоб Україна змогла впоратися з двома основними загрозами: війною і корупцією. Обидві задачі дуже важкі для вирішення. Радісно бачити, що громадянське суспільство зрозуміло, що ці проблеми дуже важливі, щоб залишити їх на відкуп уряду. Я бажаю українським громадським організаціям сили, щоб проявити себе критичними і конструктивними співрозмовниками для уряду.