Монолог Сергія Плохія опублікований в журналі Новое Время за 15 березня 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Якщо говорити про історичне приречення, то доля України — бути демократичною державою. У нас різні регіони формувалися під впливом різних імперій, суспільство постійно визначалося між східним і західним християнством, сформувавши найбільшу гібридну церкву [Українську греко-католицьку церкву], а значить, нам притаманні не тільки культурне і релігійне розмаїття, а й політичний плюралізм. Ігнорувати це складно.
В сучасній Україні було дві спроби створити авторитарну державу, і обидві закінчилися майданами. А тому в нинішніх кордонах альтернатива демократії в Україні навряд чи можлива. Це не тільки великий плюс, але й виклик, тому що демократії завжди створюються повільно і важко. Недарма Вінстон Черчілль називав демократію «найгіршою з форм правління, якщо не брати до уваги всі інші». Тут важливе мистецтво домовлятися.
Там, де ми, українці, обпеклися, довіру відновити складно. Українці не люблять владу і не вірять їй, оскільки вона довгий час належала окупантам і чужинцям. Але не тільки тому. Я не пам’ятаю цифри стосовно Україні, але до середини XIX століття, коли ліквідували кріпацтво, десь третина населення були кріпаками. Ухилитися, втекти, спалити садибу — свята справа. А значить, не тільки на рівні еліт є відторгнення влади, а й на самому низовому рівні, особливо після Голодомору і колективізації — суть кріпацтва. Звідси й ідея, що виживання можливе тільки індивідуальне, а не колективне, і кожен сам за себе.
В останні роки в Україні з’являється категорія населення, яка після Майдану відмовилася демобілізуватися і пішла в політику. Держава вперше за довгі роки стає якщо не своєю, то принаймні тією, куди можна піти і щось у ній робити. Це абсолютно революційна ідея, якої ще кілька років тому не було. Якщо згадати перший Майдан, то всі вибирають хорошого президента й одразу розходяться по домівках.
Шанс швидко змінити країну створюють зовнішні поштовхи. Наприклад, окупація, як це сталося із післявоєнними Німеччиною і Японією. Остання, наприклад, написала нову конституцію, і це тільки один зі способів трансформації. Другий спосіб — авторитарний, часто кривавий режим.
Путін продовжує повторювати, що росіяни і українці - один народ, але робить це все менш і менш переконливо
В Україні інша ситуація: ми — демократія, і повинні домовлятися між собою, щоб суспільство змінювалося. Але для нас важливим фактором залишається війна. Окупація Криму і частково Донбасу поставили незалежну Україну під загрозу виживання, а російська агресія стала тим самим зовнішнім поштовхом для трансформації.
Саме в цих умовах Україну 2014 року рятував зокрема великий бізнес: хтось став губернатором, хтось фінансував армію. Звісно, все це робилося із прагматичних міркувань, але по-іншому порятунку країн ніде не відбувається. А зараз, коли ситуація на фронті стабілізувалася, хвиля спадає, що викликає розчарування, а іноді і протест. Але процес уже запущений, нехай і не такий швидкий, як очікувалося.
Народження української незалежності, як, наприклад, і білоруської, тісно пов’язане з падінням імперії. Перші такі імперські завали почалися після Першої світової. Частково втратила території Російська імперія, розпалася Австро-Угорська, а за нею й Османська. Багато держав сучасної Європи почали формування модерних націй вже тоді.
Українцям цього не вдалося. Тому порівняно з нашими сусідами-поляками чи угорцями, у нас є часовий лаг. Але якщо дивитися на нас у контексті пострадянської імперії, то тут зовсім непогані перспективи. Білоруси відстають від нас в уявленні про те, хто вони є. Як не дивно, росіяни теж недалеко пішли.
Російська Федерація — це перша постімперська структура, де росіяни становлять переважну частину населення. Тільки зараз відбувається підйом етнічного російського націоналізму і формування сучасної російської держави. Не імперії, не союзу, де вони домінували, але були обмежені у своїх маніфестаціях.
Порівняно з Центральною Європою, ми, звісно, відстаємо у процесах формування держави. Але якщо подивитися на пострадянський простір, то Україна в 1991 році, проголосувавши за незалежність, дала її більшості пострадянських країн, в тому числі, як не парадоксально, Росії. Розмірковуючи про незалежність України, важливо ставити себе в обидва ці контексти — і європейський, і пострадянський.
Україна останні чотири роки помітно віддаляється від Росії, адже для Кремля багато пішло не так, як там припускали. Для них Україна завжди була невдалою Росією, російською провінцією. Частина того, що вони планували, вдалася, а частина провалилася. Це викликало шок, який призводить до усунення російської еліти і російського настрою в цілому від України як частини великої російської нації.
Путін продовжує повторювати, що росіяни й українці — один народ, але робить це все менш і менш переконливо. Війна і конфлікт призвели не тільки до мобілізації України, а й до того, що росіяни все підозріліше починають ставитися до своїх братів-українців, як каже Путін. Сьогодні у війні формуються окремі нації — і українська, і російська.
Росія вкотре переосмислює свою історію. Ідея, що Росія починається у Києві і хрестилася у Києві, залишається все ще важливою і центральною, але з’являються паралельні проекти. Так, йдеться про те, що насправді Росія хрестилася у Криму, і в фундамент пам’ятника князю Володимиру Великому, який нещодавно спорудили в Москві, заклали камінь, привезений з Криму.
За ще однією версією, російська державність виникла насправді в Новгороді, а не в Києві. Починаються процеси формування нового історичного наративу, який не пов’язаний із Києвом, адже надії, що Київ вдасться повернути, в Москві практично зникли.
Крим, на жаль, також сильно інтегрований в російську самосвідомість та ідентичність, як і в українську. По-перше, це спровокувала програна Кримська війна. Програші залишають найбільші рани в історичній пам’яті суспільств. Навколо кримської поразки звели величезний культ Севастополя, як міста російської слави, і таким він увійшов спочатку в імперські, а потім і радянські підручники. По-друге, за умовами миру Росія не могла мати в Криму військовий флот або військові підрозділи, зате Крим перетворюється на літню столицю імперії. Туди їде цар, там будують палаци, за царем їде середній клас, інтелігенція — той же Чехов, і виникає цілий пласт російської культури, пов’язаний із Кримом.
Сьогодні питання Криму — це не стільки питання про Росію, скільки України і кримських татар. Йдеться про успіх українського європейського проекту. Тому що Україна, крім інших речей, — це материк. Крим опинився у складі України, тому що економічно, культурно, політично півострови тяжіють до материка. І ця географія не змінилася. Міст, який будується росіянами, — міст у нікуди. Північний Кавказ, культурно і економічно, менш привабливий регіон для кримчан, аніж, наприклад, центр або південь України. Якщо в Україні відбудеться успішний європейський проект, то і Крим у певній формі буде орієнтуватися на Україну.
Проект «русского мира» для Росії зручний для Кремля, тому що його складно охопити й обмежити географічно. Він має в собі безліч речей — від мови і культури до церкви і лояльності до Росії, а тому може виникнути де завгодно.
Церква на різних етапах грає в ньому різну роль. До 2013 року РПЦ і російська пропаганда працювали разом. Після 2014 року патріарху Кирилу все більше не подобається те, що робить Кремль, але він мало що може зробити. Війна з Україною створює ризики для російської церкви як у нашій країні, так і в інших регіонах, а Кирило сприймає себе таким собі «батьком» усього східного православного світу.
Зараз між церквою і владою в Росії відбувається тертя, але ідея використання російськомовних меншин, російської культури або російської церкви у зовнішній політиці залишилася, вона нікуди не зникла. Хоча після війни на Донбасі привабливість цієї російської концепції різко пішла на спад. Навіть Олександр Лукашенко, нехай він часто говорить суперечливі речі, повторює: забудьте про «русский мир».
У Казахстані цікаві процеси відбуваються — вони переходять на латиницю в писемній мові. Це не просто реакція на «русский мир», це реакція на провал «русского мира» в Україні.
На відміну від українців, які після розвалу СРСР вважали, що здобули свою країну, Росія та її еліти вважають, що країну вони втратили. Російські еліти не були готові до втрати імперії або переформатування своєї політичної системи, і це не дивно, якщо подивитися очима історика. Османська імперія перебувала у стані занепаду 200−250 років, перш ніж розвалилася. Австро-Угорська імперія проходила довгий шлях трансформацій і змін, перш ніж розпалася.
А розпад СРСР від супердержави, яка дорівнює США, до повного розвалу трапився протягом п’яти-шести років. Для сучасних еліт у Кремлі психологічно складно прийняти це як норму. А значить, у всьому потрібно шукати провокації Заходу і ворогів-лібералів. Як тільки в їх кишені з’явилася додаткова копійка від продажу нафти і газу, вони згадали про історичну несправедливість. На жаль, розпад імперій — процес довготривалий. І тут, добре це чи погано, ми стаємо заручниками історії.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени