В 1968 році студенти-марксисти з вільних країн Заходу хотіли їхати в Чехословаччину, щоб пояснити її жителям необхідність і благо радянського вторгнення. Знаменитий французький драматург Ежен Іонеско, дізнавшись про ці дивні пориви молодої французької душі, емоційно на це відгукнувся такими словами: «Є люди розумово відсталі, але є також і моральні ідіоти. Моральний ідіотизм панує над Заходом».
Молодь – це не раса обраних. Як зауважив класик, мова йде не про те, щоб бути молодим, але про те, щоб бути розумним і освіченим. Українські студенти, які несподівано для самих себе починали протестний Майдан, не були політиками. Не були вони і революціонерами. У них була особлива ідеологія з незаперечними аргументами: вони були щирими. Лікування політикою неможливе, і незалежність країни не гарантує її громадянам індивідуальну свободу. Ми в Україні маємо можливість переконатися в цьому особливо яскраво.
«Якщо я знайшов шлях у житті, який, на мою думку, призведе до порятунку всього людства, чи маю я право насильно тягнути інших людей по цьому шляху? Чи маю я право діяти так, як якщо б я володів абсолютною, непорушною істиною?». Ці слова належать маловідомому російському публіцисту. Опубліковані в 1906 році. У період «післясмаку» першої російської революції. Над цими словами, як і над гострим, гірким текстом «Бісів» Достоєвського не замислювалися ні царські сановники, ні молоді, спраглі до негайної справедливості російські революціонери.
Питання про право людей вважати себе володарями абсолютної істини і питання про право цих володарів примушувати інших жити і діяти згідно з цією істиною – тривожне і пекуче питання. Невпевненість нашої державної ситуації надає цьому одвічному питанню надзвичайну актуальність. З наростаючою тривогою я дивлюся на молодих українських політиків та громадських активістів, які легко і впевнено пробачили собі колишні свої гріхи, у тому числі і оплачені кримінальними судимостями, і які настільки ж легко і впевнено стимулюють зростання агресії в українському суспільстві. Агресії, яка неминуче закінчується важким похміллям.
Письменниця Зінаїда Гіппіус якось зауважила: останні акти усіх трагедій завжди схожі. Революції – це завжди трагедії. Поезія революцій неминуче сочиться кров'ю. Нашою, людською кров'ю. У таборах радянської доби в дисидентському середовищі я досить часто спостерігав справжніх революціонерів, як правило, не дуже розумних, не дуже освічених людей, готових до пролиття чужої крові.
Добре пам'ятаю, як один з них збуджено пояснював у моїй присутності мудрому Івану Світличному: «Нехай буде хоч комуністична Україна, лише б незалежна...». На щастя, ця дійсно існуюча загроза не здійснилася. Але знову і знову заявляють про себе молоді максималісти, які зручно і впевнено почувають себе в нашому глибокому корупційному болоті, вміло аргументуючі і настільки ж вміло збуджуючі. І вміло показують розгубленим співгромадянам міраж надії. Тому що вони твердо знають: революція ніколи не спирається на безнадійність.
Дивний, тривожний час. Як би він не став страшним. Не тільки для мене і мені подібних. Але і для Петра Олексійовича Порошенка.