Страшна правда

Три роки тому парламент відкрив секретні архіви радянських спецслужб. З документів, що опинилися у вільному доступі, тисячі українців, які звернулися в ці сховища, дізналися про долі своїх розстріляних або репресованих родичів

 

Галина Корба

 

 

Давня тема сталінських репресій для 33‑річного київського підприємця Ігоря Гошовського — це особиста справа, актуальна дотепер. Після Другої світової війни за зв'язки з УПА від радянського терору постраждали майже всі його родичі, включно з його бабусею Олімпіадою Білоус. У 1940‑х вона була санітаркою і допомагала лікувати поранених повстанців в одному з сіл Рівненської області.

Коли минулого року Гошовський дізнався, що в Україні відкрили архіви радянських спецслужб, він вирішив розшукати справу своєї прямої родички. Знайшов — і був вражений. “Це величезна кількість сторінок протоколів суду, допитів свідків, опис конфіскованого майна аж до трюмо, — розповідає киянин. — Я знайшов імена слідчих і імена стукачів, які її здали”. Він з подивом з'ясував: ті, хто зіграв негативну роль у справі його “бабусі”, — це українці, її односельці. Саме вони в 1945 році донесли на 17‑річну дівчину-санітарку. “Я знаю їхніх нащадків”, — додає Гошовський.

Тоді, понад 70 років тому, доноси зламали життя Білоус: радянський суд засудив її до десяти років таборів, які вона провела в жорстоких умовах — спершу в Сибіру на лісоповалі, а потім у Монголії на будівництві залізниці.

Гошовський, прийшовши за правдою в раніше закриті архіви колишнього КДБ [тепер — СБУ], немов зазирнув у безодню. Зробити те ж саме нині можуть всі українці: після прийняття в квітні 2014‑го відповідного закону доступ до засекречених раніше документів спецслужб СРСР за 1917–1990 роки, які зберігаються в Києві, відкрито. І архіви не пустують: якщо в 2014 році туди звернулися за матеріалами, які стосуються їхніх рідних, 1,3 тис. осіб, то в 2016‑му — вже 3,1 тис. Динаміка цього року показує — за його підсумками таких шукачів прихованої раніше правди виявиться ще більше: лише за перший квартал в СБУ звернулася майже тисяча українців.

За даними самих працівників архіву, більшість запитів надходить від тих, хто шукає інформацію про репресованих родичів. Ще третина — від українських та іноземних істориків, для яких розсекречені документи становлять величезний інтерес. “Відкриття архівів змінює історіографію, допомагає розірвати зв'язок українських спецслужб з радянськими карально-репресивними органами,— запевняє Володимир В'ятрович, директор Інституту національної пам'яті (ІНП). І головне — дає можливість кожній людині відкрити правду про свою сім'ю. І зрозуміти на особистому прикладі, чому важливо відмежуватися від радянського минулого”.

Вранці у будній день читальний зал архіву СБУ переповнений — в тісній кімнатці насилу розмістилися з десяток людей, які гортають пожовклі від часу документи. “Наші умови не розраховані на такий потік, — ніби вибачаючись, говорить Андрій Когут, голова архіву СБУ.

— Іноді доводиться просити людей чекати по кілька днів, щоб не перевантажувати залу”.

За його словами, отримати доступ до потрібних документів нескладно. Потрібно лише надіслати лист електронною або звичайною поштою, вказати свої дані і якомога докладніше описати, якими документами або якою особою цікавиться запитувач. На пошук справи в експертів у центральному і регіональних архівах йде від декількох днів до місяця. Після цього заявник отримує знайдені матеріали в читацькій залі, може особисто зробити їх копію, або запросити її цифровий варіант.

Будь-яку людину можна пробачити. Але систему прощати не можна

В СБУ, як уточнюють фахівці, лежать архівно-кримінальні справи на репресованих. Засланців і депортованих родичів потрібно шукати в архівах МВС. Крім того, великий масив документів зберігається в запасниках Служби зовнішньої розвідки (СЗР) — але вони цікаві насамперед історикам.

Найкраще робота зі старими документами налагоджена в СБУ: тут все впорядковано і є більше ресурсів для їх обробки і пошуку за запитами. В МВС, СЗР знайти що‑небудь — проблема.

Потенційним шукачам, як кажуть експерти, варто врахувати і те, що величезний масив документів з українських архівів втрачено: частину вивезли в Росію, багато навмисно знищили перед розвалом СРСР. Найцінніше з того, що пропало, — справа Романа Шухевича, головнокомандувача Української повстанської армії (УПА), і матеріали щодо українських дисидентів 1970–80 років.

Щоправда, Когут уточнює: порівняно з аналогічними сховищами в Латвії, Литві та Естонії українські збереглися набагато краще. Мовляв, перед розвалом Союзу у його керівництва не було сумнівів, що країни Балтії незабаром покинуть “в'язницю народів”. А тому з Кремля був наказ — всю секретну документацію знищувати або вивозити. У прихильності Києва до Москви тоді не сумнівалися. Як результат, сховища таємної інформації постраждали менше. І тепер Україна володіє унікальним масивом матеріалів, заради яких сюди приїжджають дослідники з Польщі, Чехії, Ізраїлю, Австралії, США і країн Балтії.

Щоб забезпечити максимальний доступ до всіх цих документів незалежно від політичної кон'юнктури, закон про доступ до архівів радянських спецслужб прямо вказує, що в майбутньому всі матеріали — а це кілька мільйонів справ — мають бути передані у спеціально створений публічний архів при ІНП, як це зробили в Польщі, Чехії та країнах Балтії.

Зараз інститут підбирає команду для цієї справи та шукає приміщення площею більше 20 тис. кв. м. Але це ще не все: далі, як каже В'ятрович, публічному архіву знадобиться серйозне фінансування — точних сум ніхто не називає, але це десятки мільйонів гривень. Отже, навіть за найоптимістичнішими прогнозами, все запрацює років через п'ять. А доти всім, хто цікавиться справами предків, доведеться задовольнятися сховищами силових відомств.

За останні три роки експерти, які досліджували ці архіви, зробили чимало відкриттів. Зокрема, навесні 2017‑го СЗР оприлюднила сім томів справи агента КДБ Богдана Сташинського, вбивці лідера Об'єднання українських націоналістів (ОУН) Степана Бандери. А раніше з'явилися в публічному доступі 80 томів документів щодо УПА. Останні, за словами В'ятровича, чітко доводять: радянські спецслужби планомірно дискредитували повстанців, намагалися виставити їх антисемітами.

Крім того, матеріали спецслужб висвітлюють польсько-український конфлікт на Волині часів Другої світової війни, який польський сенат у минулому році визнав геноцидом УПА проти поляків. “Знайдені [в архівах СБУ] документи доводять: протистояння було з обох сторін, і злочини вчиняли обидві сторони”, — каже В'ятрович. 

У відкритих тепер сховищах виявилися і доповіді з польських прикордонних застав, які зафіксували вторгнення Радянського Союзу на територію нинішньої Західної України в 1939 році. А ще — матеріали про українських дисидентів. “Мене вразив один з речових доказів у справі поета Василя Стуса, його заарештували і засудили за тоненьку самвидавівську збірку ліричних поезій Грицька Чубая, — розповідає Когут. — Коли ти розумієш, що за вірш про кохання, який зараз знає кожен завдяки пісням гурту Плач Єремії, у радянський час могли посадити, це виносить мозок”.

Він упевнений, що архіви радянських спецслужб — це, по суті, зібрання доказів системних порушень прав людини в Союзі. Є там матеріали так званих двійок і трійок, які без суду і слідства засуджували затриманих громадян до найважчих мір покарання аж до розстрілів. Або приклади того, як людину затримували по одному, часто дріб'язковому звинуваченню, а засуджували по іншому, інкримінуючи нещасному все що завгодно аж до організації контрреволюційної змови.

Яскравим прикладом свавілля радянських спецслужб виявилася справа двоюрідного діда письменниці Олени Захарченко. Та після відкриття архівів вирішила розібратися в історії родича, про якого ніхто з її родини нічого не чув більше 70 років. Виявилося, що діда разом з шістьма іншими людьми в 1947‑му засудили за вбивство і засудили до 25 років таборів. Коли в 1960‑х інші засуджені у цій справі зажадали реабілітації, з'ясувалося, що “вбитого” ними взагалі не існувало.

Побачивши ці дані, Захарченко зрозуміла: справу проти її родича сфабрикували. Але вона все одно не могла зрозуміти, у чому був зв'язок між засудженими, адже ті навіть не знали один одного. “Виявилося, що всі вони воювали в радянській армії, дійшли до Берліна, у них були нагороди і медалі”, — розповідає письменниця.

Найбільше її вразило те, що її двоюрідний дід-фронтовик підписав усі зізнання і протоколи, в тому числі й абсурдний документ, в якому він доносив на брата свого батька, який нібито вербував його в УПА. Притому що дядьків у нього взагалі не було. “У справі я знайшла лист, в якому двоюрідний дід відмовляється від цього свого зізнання і пише, що все сказав під тиском, — з сумом резюмує Захарченко. — Страшно подумати, що йому довелося пережити”.

Від емоцій до справи перейшли фахівці Національного центру правозахисту (НЦП), які отримали доступ до справи Ніла Хасевича, українського художника-графіка, підпільника і члена ОУН, жорстоко вбитого працівниками радянських спецслужб у 1952 році. Тоді його разом з товаришами закидали гранатами в криївці у Рівненській області, а потім на три дні виставили їхні тіла на загальний огляд.

Завдяки відкрити матеріалам експерти з'ясували: керівник операції з убивства художника, колишній співробітник КДБ Борис Стекляр не тільки живий, але навіть подав до суду, намагаючись знову засекретити власну особисту справу.

Активісти НЦП звернулися в Генпрокуратуру, та в квітні 2017‑го взялися розслідувати стару історію, підозрюючи Стекляра у навмисному вбивстві.

Для України це — перший прецедент. Але в країнах покійного соцтабору і низці колишніх радянських республік такі процеси непоодинокі. Наприклад, в 2016‑му румунський суд засудив колишнього керівника трудового табору Іона Фічора до 20 років ув'язнення за жорстоке поводження і вбивство політичних в'язнів в 1950–60‑х. А шістьма роками раніше судді в Латвії дали шість років тюрми ветерану МВС СРСР Василю Кононову — за вбивства мирних жителів і участь у ліквідації антирадянського визвольного руху “лісових братів” під час Другої світової і після неї. Причому спроба Кононова оскаржити вирок в Європейському суді з прав людини не увінчалася успіхом — там вважають заходи, застосовані проти екс-агента спецслужб, обґрунтованими.

“Для нас важливо порушити це питання в суспільстві. Звісно, рішення буде виносити суд. Можливо, він пом'якшить вирок, враховуючи вік [Стекляра]. Але ми почуємо важливі речі про сутність радянського режиму”, — пояснює координатор НЦП Олег Поліщук. Він вважає: будь-яку людину можна пробачити. Але систему прощати не можна — їй необхідно дати оцінку, в тому числі і правову.

Якщо прецедент виявиться вдалим, в перспективі документи з українських архівів дозволять провести значно масштабніші процеси, впевнені в ІНП. Зокрема, завдяки матеріалам КДБ та НКВС можна довести на міжнародному рівні, що Голодомор — геноцид. Більш того, архівні матеріали дають шанс реалізувати міжнародний трибунал над комуністичним режимом за зразком Нюрнберзького процесу над нацизмом. У Росії закритість архівів і реабілітація всього радянського вже призвела до того, що молоді люди 20-30 років схиляються перед Йосипом Сталіним, вважає В'ятрович. Схоже, мовляв, може статися і в Україні. Коли помруть ті, хто зіткнувся з репресіями, і залишиться покоління, яке пам'ятає Радянський Союз не таким агресивним. “Тому важливо мати постійне нагадування, чим був радянський режим насправді, — каже В'ятрович. — Щоб це ніколи не повторилося”.