Це фото зроблено на польській прикордонній станції Журавиця 12 червня 1941 року. Робочі перекачують нафту чи якесь пальне з цистерн, які прибули з надр Союзу по широкій колії, в свої, пристосовані для вузької залізниці. Радянські поставки до Рейху, уточнені в листопаді 1940-го, весь час перевищували обсяги, зазначені в договорах. Німці дивувалися і навіть виправдовувалися, що вони не встигають за експортними темпами Кремля. Зупинилися такі ешелони тільки під вечір 22 червня 1941 року.
А до ранку 29 червня солдати вермахту повністю оволоділи Мінськом. Через тиждень після оголошення Німеччиною війни Радянському Союзу. Напередодні ввечері Сталін випалив знамените своє твердження: «Ленін залишив нам велику спадщину, а ми, його спадкоємці, все це просрали».
Офіційно призначені такими, хто «просрали», а саме командувач західним фронтом генерал армії Дмитро Павлов і воєначальники, які очолювали війська в районі Мінського котла, заарештовані на наступний день після здачі столиці Білорусії. Після довгих і наполегливих тортур — усі розстріляні, а їх сім'ї заслані.
Вже за часів Хрущова багато речей назвуть своїми іменами, і виявиться, що головним «просирачем» був сам Сталін. Адже він готувався до війни наступальної. До останнього не вірив жодному донесенню про ознаки початку війни за геть протилежним сценарієм. Воно і зрозуміло, майже всі начальники зовнішньої розвідки 1930-х, заступаючи на посаду, сідали в крісла розстріляних попередників. Список їх чималенький (цитата по Віктору Суворову Криголам): «Аралов — заарештований, провів кілька років під слідством із застосуванням« заходів фізичного впливу », Стігга — ліквідовано, Никонов — ліквідовано, Берзин — ліквідовано, Уншліхт — ліквідовано, Урицький — ліквідовано, Єжов — ліквідовано, Проскурів — відсторонений, пізніше ліквідовано.
Така країна може час від часу дозволяти собі похмілля. Хай навіть на чужому бенкеті
Зрозуміло, що з ліквідацією лідера військової розвідки, ліквідації підлягали і його перші заступники, заступники, радники, начальники управлінь і відділів. А з ліквідацією начальників відділів тінь незмінно лягала на оперативних офіцерів і на агентуру, якою вони керували».
І от лише деякі повідомлення агентів з прикордонних з Союзом польських містечок, які увійшли до складу Рейху:
«До м. Перемишль і Журавиця 7 травня 1941 р прибули 60 залізничників, які мають вже призначення на залізничні станції, які знаходяться на території СРСР.
На станцію Журавиця привезли спеціальну машину, за допомогою якої можна протягом години перешивати 100 м шляху широкої колії на вузьку.
Між Перемишлем і Жешувом німці зосередили велику кількість військових частин. Все це відбувається, як пояснюють німці, тому, що німецький уряд поставив Радянському Союзу вимогу пропустити німецькі війська через територію СРСР до Ірану, але Радянський Союз відмовив. Тоді німці поставили ультиматум з погрозою: якщо війська не пропустять, то вони пройдуть силою».
Більш того, в останні мирні дні німецький посол в Москві граф Шуленбург прямо попереджав оточення Сталіна в особі свого колеги радянського посла в Німеччині Володимира Деканозова — Гітлер готується напасти на Союз в 20-х числах червня. Господар Кремля відкинув ці вже не натяки зі словами: «Провокації пішли вже на найвищому дипломатичному рівні».
Навіть рано вранці 22-го, коли люфтваффе вже бомбили радянські позиції, Сталін все ще повторював: «Це може бути провокацією».
Та й як такому вірити після вдало розкладеного пасьянсу в серпні 1939-го. Адже німці залежні від радянського сировини! Як і зараз думає Кремль про Європу і свій газі. А тоді з усього було видно, що у розділі Східної Європи Сталін переграв Гітлера. Що дісталося німцям? Половина Польщі? А Кремль отримав Західну Україну і Білорусію, одним махом всю Прибалтику, Північну Буковину, Бессарабію. Кинувся «звільняти» фінських робітників і селян.
Потім Північна Осетія, Абхазія, Крим, Донбас. Ой-ой, це вже інший знімальний майданчик... Але загубитися на них дуже легко...
І все відбувалося майже з німою покорою. Ну, вигнали СРСР із Ліги націй за бомбардування Гельсінкі. Чи й не біда!
На початку 1941-го Кремль відрізнявся від наркодиспансеру тільки тим, що в останньому лікували. Адже ситуація з нарізуванням нових вотчин в Європі виглядала, як у відомій алкогольної істині: скільки горілки не бери, все одно двічі по неї бігти.
Похмілля було, правда, ще те. Мабуть, через нього радянська ставка наказала бомбардувати 18 фінських аеродромів вранці 25 червня — в день, коли в Гельсінкі парламент збирався оголосити про нейтралітет своєї країни у війні між СРСР і Німеччиною. Ще один промах? Ні! Це був так званий удар на випередження.
У відповідь Фінляндія, яка не хотіла воювати, стала на бік Гітлера, тимчасово повернула собі землі, що їх Москва відібрала у неї 1940-го після Зимової війни. Кремль отримав на додачу ще й північний фронт з блокадою Ленінграда.
У фінській літературі ХХ століття є хрестоматійний роман Вяйне Лінна Невідомий солдат. Його екранізували вже тричі, останній раз у минулому році. Книга саме про ті події. І одна сцена в ній прояснює дуже багато в цінностях і так званих цінностях народів.
Так от, вже коли совєти йдуть в контрнаступ у 1944-му, залишки роти фінських піхотинців виходять з оточення. Всі виснажені. Багато поранених. І щоб не залишати їх помирати, товариші виносять їх на собі. От тільки важкі кулемети нести немає сил. Командир наказує їх втопити в озері. Після виходу з оточення йому загрожує розстріл за втрачену зброю.
Загалом, історія про те, що країна, у якій 4 млн населення, воює по-іншому, ніж та, що має 170 млн (сталінський перепис 1939 року). Або навіть 140 млн (путінський перепис 2011-го).
Така країна може час від часу дозволяти собі похмілля. Хай навіть на чужому бенкеті.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени