Безсмертний під час окупації. Як співавтор української Конституції пережив навалу «яничар» у Київській області — інтерв'ю

Це там вбили голову сільради Ольгу Сухенко, її чоловіка Ігоря та сина Олександра. У населеному пункті проживає і співавтор Конституції України та дипломат Роман Безсмертний.

В інтерв'ю Радіо НВ він розповів, як спілкувався з окупантами, хто вони і що врятувало йому життя.

— Пане Романе, я вас не просто вітаю в ефірі, я щасливий, що ви живі!

— Дякую! Я пам’ятаю нашу останню розмову, коли я вів її з Мотижина, вже там «освободители» були. Я намагався говорити так, щоби ви не зрозуміли, в якій я перебуваю ситуації; я не знав, хто мене слухає.

— Ви бачили окупантів, спілкувалися з ними. Ви для себе можете скласти портрет, хто ці особи? Кого Путін послав на завоювання України?

— Це одне з найскладніших і найобразніших питань. коли ти з ними стикаєшся і доводиться вести якусь розмову, то перше, що одразу впадає у вічі і стає зрозумілим — вони не усвідомлюють, хто вони. У них немає того, що присутнє в нас, — самоідентифікації.

Серед тих майже 20 осіб, із якими мені доводилося стикатися, був лише один, хто мені чітко сказав: «Я азербайджанець». Решта були в постійному ступорі.

Постійно працювали РЕБи (станції радіоелектронної боротьби) — ніякого зв’язку не було, тобто ми — постійно в ізоляції, вони — в ізоляції. Це, мабуть, те, що мені допомогло вижити, бо вони не розуміли, хто я.

Вони знайшли мої записи, щоденники, де я веду лекції в університеті, виставляю оцінки. Одразу запитали: «Ви викладач?» Я кажу: «Так, я викладач в університеті, читаю міжнародні дисципліни». І одразу запитання: «А що ви знаєте про переговори, які ведуться?» На той момент уже йшли контакти, вони звідкись знали про те, що між українською стороною і російською почалися якісь розмови. На що я відповів: «Я знаю рівно стільки, скільки ви, тому що електроенергії немає, зв’язку немає…»

[Я вмикався в] наш останній ефір [за допомогою] мобільного інтернету. Це вже були буквально останні дні, коли мені вдавалося через автомобіль заряджати телефон. А після того те, що залишалося, — 3−4%, [витрачав на те, щоб] відправити смску, повідомити, куди яка група танків рухається, як вони пересуваються.

Повертаюсь до питання самоідентифікації. Було добре видно, що там і татари, і башкири, і мордва, марійці, буряти… Але вони чомусь називали себе «русские». Коли я ставив їм запитання, а звідки ви, [відповідали, що] з Казані. Я кажу: «Так ти татарин!» Каже: «Ну, у меня там мама…»

Не випадково цей азербайджанець був такий говіркий. Для мене це і так було зрозуміло: для людей, які себе самоідентифікують, такі цінності як свобода зрозумілі. А тут люди без роду, без племені, тому вони піддаються дуже легким маніпулятивним операціям. Для мене було зрозуміло, чому такий контингент підібраний: бо керувати українцем чи поляком, кримським татарином неможливо — у нього є своя вертикаль цінностей, він розуміє в більшості своїй співвідношення між добром і злом. Це перше.

І друге: будь-яка інтелектуальна розмова ставила їх у ступор. Наприклад, питання від них: «Как вы относитесь к русским?» Моя відповідь: «Скажіть, будь ласка, ви у мене зі зброєю в хаті чи я до вас прийшов у хату?» Вони не могли на це абсолютно ніяк реагувати, бо у них моментально відбувався збій по тих параметрах, на які їх натаскали; вони не знали, що говорити. І до мене претензій ніяких не могли пред’явити.

Або, наприклад, ця річ, яка вже збита: «Ми їхали на навчання». Я запитую: «З таким боєкомплектом на навчання їдете? Ви розумієте, що ви говорите колишньому солдату армії? На які це навчання їдуть із таким боєкомплектом?» Було зрозуміло, що їм у голову вбили десяток штампів і вони їх скрізь, повсюдно, де тільки можна і виголошують. Хоча будь-яка елементарна річ, яка змушувала їх мислити, ставила їх у ступор.

Ці особи — не строковики, не представники регулярних військ, а контрактники, тому що там віковий діапазон був найрізноманітніший. Але більшість із них називали мене «дедом», тому що мені 57 [років], а їм максимально (те, що я бачив) — років 28, у нас був дуже величезний віковий розрив.

Загальне враження людини, яка вчила історію: це орда. От це слово найбільше, найточніше підходить до характеристики цих людей, якщо можна назвати їх людьми.

— У вас складається враження, що Путін утилізує національні меншини? Вони виявляють таку злість до українців за право називатися росіянами?

— Зараз скажу, можливо, річ, яка в чомусь дисонує, та вона в чомусь підтвердить [це твердження].

Чому так зосереджені на бурятах? Тому що їх легко було ідентифікувати. Вони люди відповідної зовнішності. Але я хочу, щоб українці знали: серед цієї орди було не менше волзьких татар, башкирів, мордви, марійців… Якщо ви чули таке попискування в закінченнях слів, то це якраз представники цих народів. У мене так доля склалася, що мені довелося служити з ними і я дуже добре розрізняю російську мову, якою говорять у Москві, і ту, якою говорять інші.

Мордвина, марійця не так легко відрізнити від європейського обличчя, хоча теж видно — вони низькорослі, дуже круглолиці.

І ще одна річ: у мене лежали гроші, невелика кількість. Після першого обшуку вони їх не зачепили, вони так і лежали на столі. Я їх, до речі, не ховав нікуди. Але потім вони причепилися до мене з курсом [валюти] і коли я їм пояснив співвідношення рубля до долара і гривні до долара, то я й не помітив, як зникли ці гроші.

Друге: у мене були bluetooth-навушники Apple, у них уже геть батарейка сіла, я їх не ремонтував, але вони точно так зникали. Зникали і великі речі.

Українець ніколи не зрозуміє: жодного разу не зайти у погріб за місяць. Для них не існує погреба як місця, де українець може рік жити, бо там є все — від консервації до овочів, фруктів тощо. Натомість [вони] обкрадали магазини, будинки і їли ці напівфабрикати. Я ніколи в житті не бачив, аби наші їли ці напівфабрикати, не готуючи їх.

Я вже не кажу про речі гігієни. Вони тільки з’являлися біля воріт, нудило і хотілося тікати.

Дуже багато речей, які чітко дають зрозуміти: це люди, які для мене ідентифікуються, як орда. Це невільники.

До речі, впадало в очі й те, що між ними ніякої субординації не було. Вони могли між собою влаштувати гризню, видно було, що це або найманці, або якісь контрактники, і вони вже були доведені до такого стану, що одне одного ненавиділи. Я одного разу став свідком того, як вони сміються, обговорюючи, як щойно загинув їхній колега.

Такі моменти, на які довелося звернути увагу, достойні того, щоб описати цю орду і показати, наскільки українці пішли далеко вперед за все це.

Вони якось ввірвалися в нейборхуд, в якому журналіст Олександр Зінченко живе. Потім мене запитували: «У вас много таких деревень?» Я кажу: «В Україні — 36 тисяч». І я бачу, як у них очі розходяться: «Вы слишком богато живете». Тобто для них умови, в яких живуть українці, — це недосяжні речі.

Причина зрозуміла: злидні, в яких живуть ці народи. Вони їх зокрема і штовхнули в армію, вони пішли на загибель заради того, аби заробити хоч якісь копійки. А тепер уявіть собі, накладається оце ординство без роду, без племені, і головна цінність — просто гроші, за які можна вижити. От це повний пакет яничар — це слово найбільше підходить, як я його розумію.

— Чи правда, що з цією ордою можна розмовляти лише через оптику прицілу? Чи були серед них ті, хто готовий був, за вашими відчуттями, скласти зброю, приміром? Чи таких просто ви не помітили?

— До речі, цей азербайджанець, коли вони після чергового бою приїхали, в землі, у багнюці, в крові, влетіли у двір, кинув таку фразу: «Мы вас понимаем, вы защищаете свои дома, я сегодня стрелял с закрытыми глазами». Я не знаю, що він мені хотів цим сказати, що він хотів мені донести. Також він після цього сказав: «25 числа я отсюда уезжаю, ухожу из армии».

— Які ваші рекомендації українським громадянам? На жаль, війна триває, на Сході йдуть інтенсивні бойові дії. Що робити людям, які можуть опинитися на захопленій ворогом території?

— Перше: в жодному разі не демонструйте свій страх і викиньте його з голови. Друге: жодних різких рухів. Третє: не вступайте ні в які дискусії. Запам’ятайте: цивільному населенню треба коритися силі — сказали «йди туди» — йди; сказав «сядь» — сиди; сказав «вийми руки з кишені» — вийми руки з кишені. Наступне: хочуть забрати [майно] — [нехай] забирають, тому що не дай Бог [я] почав би [сперечатися] — пристрелили і все одно би забрали.

Були такі речі, які мене трошки шокували. Я нарізав гнилуваті яблука для кролів, вони просили ці яблука їсти. Ну беріть, їжте.

Коли ви потрапляєте в таку [ситуацію з] домінуючою над вами силою, не треба демонструвати, що ви щось собою являєте. Якщо ви здатні з ними вести інтелектуальну розмову — [ведіть]. Наприклад, вам погрожують, ви запитайте: «Вибачте, як вас звати?» По-перше, йому сказали не називати своє ім'я і він моментально впадає у ступор. По-друге, якщо він назве ім'я, ви кажіть: «Тимуре, ти погрожуєш, що ти мене розстріляєш, вимагаєш від мене інформацію. Коли ти мене розстріляєш, ти цю інформацію отримаєш?». Якщо ви здатні вести такі розмови, вони їх просто приземляють.