Скажіть, чи любите ви тих, хто обіцяє золоті гори, а в результаті нічого не робить? Чи любите ви тих, хто не дотримується дедлайнів? Чи любите ви тих, хто користується своїм становищем, щоб досягти чергової кар'єрної перемоги, не приносячи при цьому реальної користі?
Мабуть, не дуже. Аналогічна логіка у російського лідера Володимира Путіна. На нещодавню зустріч у рамках Нормандського формату він захопив із собою Владислава Суркова, ідеолога технології гібридної війни. Сурков потрібен був Путіну, щоб на місці переговорів орієнтуватися, наскільки нові домовленості з Україною укладаються в ідеологію гібридної війни.
Але Сурков давно не відповідає тим геополітичним запитам, які виставляє Путін. Сурков подібний до Віктора Медведчука зразка 2013 року. Він відданий, лояльний, але не здатний забезпечити необхідний результат.
Стратегія гібридної війни не виникла в 2014 році як готова концепція. Вона розвивалася по ходу бойових дій на Донбасі. Спочатку, мені здається, Сурков обіцяв Путіну зробити з окупованих районів Донбасу аналог анексованого Криму. Але анексії не вийшло. Вийшла окупація.
Модель окупації теж цілком вписувалася в модель гібридної війни, але чим далі, тим важче було для Кремля підтримувати порядок в ОРДЛО. Кожна зима ставала викликом для місцевої індустрії комунальних послуг. Мобільний зв’язок — ключовий елемент сучасної міської інфраструкутри — залишився на рівні розвитку 2014 року. Так, у Луганську досі немає мобільного інтернету.
Сурков при цьому продовжував писати свої статті для федеральної друкованої преси про «глибинну державу», намагаючись освіжити пропутінський політичний дискурс ідеями про те, що сучасний росіянин настільки глибоко проникся державними інтересами, що готовий заради них жертвувати всіма принадами споживчої культури.
Це Сурков рекомендував Путіну в його посланнях цитувати Івана Ільїна, ідеолога російського націоналізму. Ільїн писав дуже дивні речі. Він будував сценарії, за якими Німеччина окуповує Росію з Москвою і Санкт-Петербургом, а тому доведеться будувати Сибірську державу росіян. Ось такі ідеї були у цієї людини.
Коли спікером нижньої палати парламенту російської Держдуми в 2016-му став В’ячеслав Володін, він прямо заборонив спічрайтерам Путіна використовувати цитати з Ільїна. Мовляв, навіщо нам цей печерний націоналізм, якщо ми можемо зі своїм пропутінським дискурсом цілком успішно працювати на більш спокійних частотах суспільних настроїв.
Володін запропонував цитувати Миколу Бердяєва — київського професора, який у 1920-х перебрався до Парижу, де жив на гонорари зі своїх книг. Бердяєв відноситься до спектру соціал-демократичної політичної думки, але на свою голову чимало написав про російську ідею об'єднання.
Сурков зробив висновки, але не виправився. Він все так само просував ідею реінкарнації СРСР, все так само доводив Путіну важливість парадів на Красній площі в Москві в день 9 травня, все так само обгрунтовував необхідність витрачати гроші на просування російських інтересів в Україні, Євросоюзі, Африці, Латинській Америці.
Зверніть увагу на нещодавню статтю про Костянтина Ернста, керівника Першого федерального телеканалу, в журналі New Yorker. Ернст намагається представити себе як людину, що вловила здорові російські тенденції ще в 1980-х. Як людину, що була корисною політичним реформам Бориса Єльцина. Як людину, яку все це привело до того, щоб стати креативним директором Кремля. Ернст каже, що якщо ти слухав Акваріум у 1980-х, то зараз повинен підтримувати Путіна. Ось така підміна понять.
Ось це — сучасна сурковщина. Забути про соціологію російських настроїв, забути про санкції, забути про мінімальний бюджет інфраструктури в російському державному бюджеті при офіційних резервах Центробанку в $500 млрд. І продовжувати просування «русского мира», намагаючись грати на відчуттях прийдешніх поліпшень, як у 1990-х, коли Росію кожні півроку відвідував держсекретар США, щоб дізнатися, чим допомогти молодій пострадянській демократії і які консультації потрібні у структурних реформах економіки.
Але сьогодні сурковщина працює все гірше і гірше. Звичайно, що не додумає Сурков, те самі собі придумають рядові саратівці, єкатеринбуржці та новосибірці. Пізно ввечері на кухнях багатоповерхівок міст російської провінції народжуються все нові версії про глобальну змову світового капіталізму проти «русского мира» і його спроб оживити інтеграцію хоча б з Білоруссю.
При цьому на балансі витрат сурковських спецпроектів — Крим, Донбас, Придністров'я, Південна Осетія, Абхазія, Балкани, Венесуела. Витрати ростуть, а політичні дивіденди — не такі вже великі.
Нещодавно я листувався в одному з месенджерів із власником невеликого будівельного бізнесу з Москви. У цій людині панує нестримний песимізм. Він каже, що змушений починати кожен день з перевірки курсу російського рубля, щоб оновити ціни своїх послуг. Надій на майбутнє — жодних, аби зводити кінці з кінцями сьогодні. Про завтра думок немає. Його дочка емігрувала до Великої Британії, щоб раз і назавжди розірвати зв’язки з країною, де сурковщиною намагаються виправдати відсутність нормальних кар'єрних перспектив у місцевій економіці.
Спілкуючись із західними дипломатами, я часто запитую їх, як жити Україні, з огляду на такий довгий державний кордон з Росією — постійним джерелом військово-політичних ризиків? Відповідь у них одна — побудова успішної України. Україна, в якій не вважатимуть капітуляцією домовленість про обмін полоненими. Україна, в якій «червоні лінії» будуть проведені тільки там, де вони насправді потрібні. Україна, чий голос для пострадянських країн — Білорусі, Молдови, Грузії — буде ставати все більш і більш важливим.
Путін, Сурков, Володін, Ернст — так, вони мастаки на вигадку. Але вони передбачувані. В жодному разі не треба жити в страху перед тим, що влаштує Кремль. Україні завжди буде що відповісти. Ані Білорусь, ані Молдова, ані Грузія не зуміли винести питання діалогу з путінською Росією на той рівень, на який його винесла Україна. Це рівень спільних дій з США, Євросоюзом і НАТО. Давайте не втрачати цей рівень. На нас з надією дивляться сусіди.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ