Дивитися по-французьки

П'ять колишніх послів Франції розповідають про особливості українського характеру та зміни, які їх здивували і які пережила Україна за 25 років дипвідносин

Галина Корба

Чверть століття тому Франція встановила дипломатичні відносини з Україною. НВ запитав п'ять послів офіційного Парижа в Києві — а за весь час незалежності їх було дев'ять, — якою вони запам'ятали Україну.

 
  
Домінік Шассар,
посол Франції в Україні (1995-1997)

— Що ви запам'ятали про роки, проведені в Україні?

— В середині минулого століття один історик говорив про Україну як про "привид Європи". Сьогодні цей "привид" цілком реальний і живий, а я радий тому, що як посол був одним з перших, хто підтримав і сприяв зміцненню незалежності. Ваша країна заслужила її за свою невпинну волю до життя і всупереч сусідству з не надто доброзичливими країнами.

Після приїзду в Україну, прогулюючись територією легендарної Києво-Печерської лаври, я запитував себе, як можу віддати данину поваги свободі, вибореній українською нацією. Тому перша моя поїздка за межі Києва була у Канів на могилу Тараса Шевченка, який втілює для мене душу і мужність землі, де народилася Анна Київська [дочка князя Ярослава Мудрого, згодом королева Франції].

З часом, подорожуючи країною, я дізнався, що в минулому між Україною і Францією існувало безліч зв'язків. Це розповіді Гійома Левассера де Боплана, внесок Рішельє та Ланжерона у розвиток Одеси, дві поїздки Оноре де Бальзака у Верхівню, де був закінчений останній роман Людської комедії, його вінчання в церкві Бердичева, місія генерала Табуї, якого Жорж Клемансо в 1917 році призначив комісаром Французької Республіки за часів короткочасної Української Народної Республіки і який вручав вірчі грамоти першому президенту України Михайлові Грушевському.

— Чи залишилися у вас зв'язки з Україною?

— Неможливо виїхати з України, не зберігши почуття прихильності до неї і відчуття, що не вистачило часу на здійснення всього задуманого. У Парижі я продовжив переживати всі етапи життя молодої держави — як хворобливі, так і сповнені надій. Я радий, що в результаті вдалося реалізувати те, що я безуспішно намагався ініціювати, коли був послом у Києві: візит президента Франції Жака Ширака в Україну в 1998 році.

— Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

— Насамперед це візит до Чернігова, який не склався з самого початку: у нашого собаки зранку був поганий настрій і вн вкусив мене за ліву руку. Ввечері я повинен був грати на концерті [посол грає на скрипці і неодноразово виступав на великій сцені в Україні] і вже був готовий його скасувати. На обіді у мера я весь час тримав руку в келиху з льодом, але на сцені грав до кінця.

— Що б ви могли побажати Україні на майбутнє?

— Я вражений тим, що відбувається сьогодні в Україні. Виїхавши з країни і працюючи в Парижі в департаменті Континентальної Європи, я, зізнаюся, і не припускав, що майбутнє набуде такого драматичного перебігу. Раніше можна було лише передчувати, що такій великій і багатоликій країні з такою важкою спадщиною буде непросто спокійно прийняти незалежність, що наступила, по суті, несподівано.

Проте я завжди відчував оптимізм і вірив у здатність найбільшої країни в Європі відповісти на виклик долі. І продовжую думати, що у неї є для цього весь необхідний потенціал.

   
Паскаль Фієскі,
посол Франції в Україні (1997-2001)

— Що ви запам'ятали про роки, проведені в Україні?

— Коли у липні 1997 року я прибув в Україну, основні стратегічні проблеми, пов'язані з крахом Радянського Союзу, були вирішені. Україна мудро відмовилася від ядерної зброї. За кілька тижнів до мого від'їзду по закінченні місії я був присутній на церемонії знищення останньої пускової шахти міжконтинентальних ракет в Миколаївській області ій створення на її базі Музею стратегічних озброєнь. А мій останній візит у Чорнобиль влітку 2001 року дозволив мені побачити початок підготовчого етапу будівництва нового безпечного укриття над старим саркофагом.

В цей же час відбувалися інші події, які свідчать про те, що в українському суспільстві наявні значні глибинні конфлікти. 15 вересня 2000 року в Парижі відбувся саміт Україна — ЄС, а наступного дня ми дізналися про зникнення опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе.

Криза довіри між владою, яка, захищаючи себе, вирішила змусити замовкнути вільну людину, і громадянським суспільством, яке вимагало демократизації держави, набувала все жорсткішої форми.

Незважаючи на багатий потенціал країни, економіка була в поганому стані, і це також сприяло ослабленню влади. Розв'язання багатьох проблем гальмувалося — перш за все в галузі енергетики, незважаючи на пріоритетність цього питання для багатьох блискучих прем'єр-міністрів того часу.

У момент мого від'їзду в січні 2002 року не було ясно, кому перейде влада, економіка перебувала в стані стагнації. Мені доводилося проїжджати через села поблизу Запорізької АЕС, де люди жили при свічках. Я відвідував регіони, які в минулому мали велике історичне значення, а на той момент являли собою жахливе видовище. І це в країні, яку природа не оминула своєю милістю, але від якої відвернулася і доля, і керівники.

Однак було видно, як під уламками зниклого соціалізму проростають паростки відкритого і сучасного громадянського суспільства, коріння якого, що існувало до Жовтневої революції, не було повністю знищене.

— Чи залишилися у вас зв'язки з Україною?

— І в Києві, і в областях, які відвідав, я познайомився з видатними високоосвіченими людьми — як серед інтелектуалів, так і серед чиновників, творчих діячів, журналістів і політиків. Важко назвати або вибрати конкретні імена через побоювання когось пропустити, тому просто хочу відзначити виняткове джерело культури — Києво-Могилянську академію.

— Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

— Я пам'ятаю, ніби це було вчора, мою першу поїздку за межі столиці. Я поїхав у Фастів на урочистості й вперше почув, як співає камерний хор Київ. Я був зачарований. Якщо я про щось шкодую за час, проведений в Україні, то лише про те, що мені не вдалося вивчити українську мову.

   
Філіп де Сюремен,
посол Франції в Україні (2002-2005)

— Що ви запам'ятали про роки, проведені в Україні?

— Я пережив в Україні унікальний досвід. Мені пощастило стати свідком піднесення нації, яка до цього постійно придушувалася. Це відчувалося ще у реаліях радянської епохи — на той час я двічі працював у посольстві Франції в Москві і вперше приїхав у Київ у 1970 році, потім безліч разів бував тут у 1980‑х. Вже тоді по тому, як було складно встановити контакт з місцевими, відчувалося, що українці — норовлива нація.

Після цього я прибув у Київ у 1991 році, щоб повідомити про створення генерального консульства Франції, і зміг побачити, наскільки вже тоді змінився клімат. Коли ж мене призначили послом в Україні у 2002‑му, я приїхав у зовсім іншу країну.

Протягом цих трьох років я зміг оцінити, наскільки швидко змінювалася ментальність суспільства. Думаю, що і мої колеги, інші посли в Києві, погодяться, що Україні притаманна здатність до адаптації і швидких змін, яка безмежно дивує західну людину.

Також, перебуваючи в Києві, я відкрив для себе дуже насичене інтелектуальне життя як в артистичному, так і в музичному середовищі. Україна багата творчими людьми високого рівня.

— Чи залишилися у вас зв'язки з Україною?

— Я, як і раніше, дуже прив'язаний до України. У мене тут багато друзів, і я часто приїжджаю сюди. До того ж ми придбали будиночок у Яготині на березі озера, що дозволило мені відкрити для себе українське село, де мене дуже добре прийняли. Для мене стало драмою те, що два роки тому я був змушений продати його, не маючи можливості підтримувати в належному стані. Але я дійсно пустив коріння в цій країні. Крім того, очолюючи Французьку асоціацію українських досліджень, я маю можливість бути в курсі всіх розробок, присвячених Україні, і таким чином стежити за стрімким розвитком цієї воістину чарівної країни.

— Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

— Їх так багато! Звісно ж, життя в селі стало для мене одкровенням. Але найбільш вражаюче, безсумнівно, це Помаранчева революція. Я був глибоко вражений цією спонтанною і приголомшливою подією, яка продемонструвало життєву силу громадянського суспільства. Це був видатний момент. Звісно ж, оптимізму з часом стало менше, з'явилося певне розчарування. Але мені вдалося знову побувати в Києві під час Євромайдану, який також є важливою подією, наслідки якого ми можемо спостерігати сьогодні і, думаю, ще тривалий час у майбутньому.

— Що б ви могли побажати на майбутнє?

— Перед українцями, які проявили себе, пройшовши усі випробування, стоїть дуже важлива мета. Можна лише побажати успіху цій чудовій справі, бо ця мета стосується нас усіх: бажання побудувати правову державу у відповідності з європейською моделлю, відмова від системи влади, побудованій на жорсткій вертикалі. Приклад, який подають українці, є дуже повчальним для інших європейців, оскільки ми бачимо, наскільки гаряче це прагнення, якого нам інколи бракує.

Я хочу побажати успіху українцям, яким ще далеко до кінця шляху, але з якими пов'язана доля всієї Європи. Я згадую фразу колишнього литовського президента Альгірдаса Бразаускаса, сказану ним у 1992 році: "Слід уважно спостерігати за розвитком України — від цього залежить майбутнє всієї Європи".

   
Жан-Поль Везіан,
посол Франції в Україні (2005-2008)

— Що ви запам'ятали про роки, проведені в Україні?

— Я заступив на посаду посла в листопаді 2005 року, у надзвичайній атмосфері надії, що панувала на той момент. Минуло десять місяців з моменту помаранчевої революції. Народ, який здійснив її, усвідомлював труднощі, через які ще належало пройти, але сподівався на краще.

Водночас перед здивованим і засмученим поглядом європейського дипломатичного співтовариства поставали чвари між чинними особами цієї революції, низка дострокових виборів, акції з блокування роботи парламенту, постійна напруженість у зв'язку з непрозорим газовим питанням, нездатність до проведення реформ, двозначність деяких прийнятих рішень. Все це характеризувало три роки, які я провів у Києві.

Три роки в ролі політичного спостерігача, які принесли чимало моментів глибокого задоволення, але також і деякі розчарування. Розчарування через труднощі, пов'язані з правовою незахищеністю бізнесу, і водночас задоволення від того, що французькі банки, промислові компанії, наприклад Air Liquide і Ciments Lafarge, аграрні кооперативи, ретейлові мережі стали частиною українського економічного пейзажу.

Задоволення приносили численні контакти в усіх сферах: радість від спілкування з видатними інтелектуалами в стінах Києво-Могилянської академії та в інших форматах, із співрозмовниками високого рівня з-поміж журналістів суспільно-політичних видань; радість від спілкування з видатними представниками духовенства. Я пам'ятаю моменти насолоди в стінах Київської філармонії і моменти відпочинку на фестивалі Країна мрій.

— Чи залишилися у вас зв'язки з Україною?

— Чи можливо для дипломата залишатися байдужим щодо складних, навіть драматичнимх моментів у житті країни, яку він покохав? Ось і я повертався згодом в Україну у статусі спостерігача від ОБСЄ на президентських виборах. Я захоплено стежив у пресі, в матеріалах Euronews за всім, що відбувалося в Україні. Я намагаюся бути в курсі всіх зустрічей, всіх просувань вперед і всіх відступів назад — Мінських угод, нормандського формату, неослабного протистояння на сході України, труднощів політичного характеру, які переживає країна.

Мене радують позитивні новини: наприклад, коли я читаю про оздоровлення НАК Нафтогаз України. Свого часу ставши свідком каламутних схем РосУкрЕнерго, я відчуваю впевненість у тому, що Україна справді на правильному шляху. Я радий, що лібералізація візового режиму з Євросоюзом нарешті стає реальністю.

Кілька днів тому я приймав у себе в Парижі молодого французького інженера з консорціуму NOVARKA, який працює над завершенням захисного укриття над Чорнобильським реактором: проект, над яким посольство дуже багато працювало в 2007-2008 роках. І я радий, що імениті французькі компанії здійснили його. Водночас мене засмучує закриття української редакції Euronews у Ліоні.

— Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

— З нагоди проведення Дня франкофонії 23 березня 2008 року Національна опера України за підтримки посольства та Французького інституту в Україні поставила оперу Жоржа Бізе Кармен. Передбачалося, що головні ролі повинні були виконати артисти з Франції. Залою прокотився здивований шепіт, коли на сцену вийшов артист Дрезденської опери Грег Белобо, чудовий тенор з... Камеруну. Але все, звісно ж, завершилося оплесками і святковим коктейлем у галереях Національної опери.

— Що б ви могли побажати на майбутнє?

У липні 2008 року, за кілька тижнів до від'їзду з України, ми з дружиною вирушили востаннє з приватним візитом у Крим. На кожному кроці — в Керченському археологічному музеї, у Феодосії — з нами говорило грецьке, візантійське, трохи вірменське минуле півострова. Тут збереглися сліди татарської цивілізації, російської та української присутності.

Я сподіваюся, що півострів одного разу знову набуде мир, свою ідентичність, засновану на космополітизмі і толерантності, своє місце в складі української нації. Цього я бажаю і всій Україні: миру, незалежності у своїх кордонах, спокійного утвердження власної ідентичності — слов'янської, європейської, багатогранної і унікальної від Чернігова до Одеси, від Львова до Маріуполя.

   
Жак Фор,
посол Франції в Україні (2008-2011)

— Що ви запам'ятали про роки, проведені в Україні?

— Жити в Україні у період з 2008 по 2011 рік означало передусім бути свідком її розвитку, відчувати, як відбувається самоствердження суспільства.

У цей період я намагався краще пізнати Україну, скориставшись відкритістю, властивою українцям у ставленні до інших, у якій привітна гостинність поєднується з неабиякою дозою принципу "собі на умі" — позицією хоч і закономірною, але іноді надто вираженою.

Бачачи, як місцева публіка приймає французький культурний продукт, ми отримували стимул робити ще більше. Мова йде про виставку від Музею Лувра, в рамках якої бронзові скульптури епохи Людовика XIV вперше покинули межі Франції, щоб постати перед київським глядачем; або ж інший приклад, заходи в рамках Французької весни, які збирали і в столиці, і в регіонах численну публіку з-поміж українців і французів, які живуть в Україні.

Для мене перебування в цій країні дозволило створити свій власний уявний музей, відтворювати на засніжених вулицях і в київських дворах маршрути, якими пересувалися герої Білої гвардії; проходити повз будинок, де жив Пастернак, повертатися знову в оспівану Гоголем Диканьку, відвідувати кіностудію ім. Довженка, милуватися скульптурами Пінзеля і картинами Кандинського в Одеському художньому музеї, відкривати для себе промислові гіганти Дніпра і Сум, випробувальні злітні смуги бюро ім. Антонова і тужити біля підніжжя пам'ятника жертвам Голодомору.

— Чи залишилися у вас зв'язки з Україною?

— Моя робота після від'їзду з Києва як в МЗС Франції, так і в Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ) дала мені можливість зберегти зв'язок з Україною і повертатися сюди, зокрема, під час українського головування в ОБСЄ. Я міг на місці відстежувати події перших місяців революції гідності, і це стало для мене сильним і незамінним досвідом. А робота спостерігачем на українських виборах 2014 року у складі місії ОБСЄ надала нову можливість сюди повернутися.

— Розкажіть кумедний випадок або яскравий спогад за час вашого перебування в Україні.

— Я жив у будинку біля Київської опери, який охоронявся вахтерами. Один з них, на жаль, вже покійний, встиг прожити кілька життів. Як і мільйони його співвітчизників, він народився українцем, був при цьому радянським громадянином, служив у Червоній армії, зокрема в Кабулі в момент вторгнення до Афганістану. Він був православним віруючим, можливо, дещо зловживав коньяком і горілкою.

Але у нього були принаймні дві потаємні речі: будиночок у селі недалеко від Білої Церкви і живопис. Він малював, не маючи відповідного матеріалу, в погано освітленій комірчині, постійно відволікаючись на виконання інших обов'язків. Малював пристрасно, натхнений найбільшими майстрами минулого, малював методично, терпляче і талановито, вельми критично при цьому оцінюючи власні твори.

Багато його картин — рибальські човни на березі Чорного моря в дусі Айвазовського, київський монастир, вид на Одеський порт XIX століття — зберегли мою пам'ять про цю людину і наші з ним розмови про живопис і життя. Спасибі йому за це, і нехай спочиває з миром.

— Що б ви могли побажати на майбутнє?

— Моє побажання дуже ясне і просте. Я бажаю українцям, щоб в їхню прекрасну країну повернувся мир, щоб вона зберегла цілісність своєї території. Бажаю їм та їхнім дітям жити в достатку, роблячи свій мирний і плідний внесок в життя європейської сім'ї народів. Слава Україні!