Говорять про те, що людське стремління до свободи не може бути знищене, навіть найбільш потужними автократичними системами, а також як складно перетворити це стремління на довготривалу зміну в часи Twitter, коли кожен є лідером, фоловером, ведучим та критиком, а компроміс стає майже неможливим.
Так, Гонконг нагадує нам, що люди — бережи їх Боже — мають як тіла, так і душі. І велика помилка, якої регулярно допускаються автократи, полягає в тому, що вони думають, що можуть процвітати безкінечно, вдовольняючи тільки перше, а не друге.
В той час як протести в Гонконгу підживлювались багатьма образами, включаючи розрив у доходах та брак доступного житла, гарячою розпеченою лавою цього вулкану є те, що багато гонконжців бачать себе вільними, інтуїтивно відштовхуючи правлячу угоду, яку Комуністична партія нав’язала материковому Китаю, і хотіла би нав’язати Гонконгу: бути багатим — це прекрасно, але висловлювати свою думку — небезпечно.
Чому гонконжці відчувають, що вимушені відстоювати себе як вільних людей зараз? Тому що кожен, хто відвідував Китай протягом останніх 30 років, знає, що сьогодні він куди більш відкритий, ніж це було три десятиліття тому — і що сьогодні він куди більш закритий, ніж це було п’ять років тому.
Очікуваний та сподіваний тренд назустріч більшій відкритості на материковому Китаї перервали та розвернули відтоді, як Сі Цзіньпін прийшов до влади в 2013-му, коли впорався заразом і з корупцією, і навіть з помірним інакодумством, а потім, у 2018-му, зробив себе президентом до кінця життя.
Цей безпомилковий холодний вітер з Пекіну, де люди тепер навіть не шепчуть чогось інакодумного, і де повсюди камери і мікрофони, доносився до Гонконгу. Навіть там молодь, особливо молодь, жорстко відкидає це. Мовляв, не думайте ні на секунду, що зможете принести нам сюди намордник. Це не про нас!
В одному банері було сказано все: «Вибачте за незручності. Ми боремось за майбутнє нашого дому».
Бонні Люн, радниця в гонконгському окрузі та активістка цього протестного руху, де гордо заявляють про відсутність лідера, виклала це мені так: коли Гонконгом прямо керували з Британії, демократію «ми знали як їхню політичну систему, і якою вони з нами просто не ділились. А зараз, будучи з Китаєм, ми знаємо їхню систему, і хочемо від неї захиститись. Ми не хочемо жити в суспільстві, де людей на кшталт Лю Сяобо (китайського нобелівського лауреата та активіста-демократа) можуть арештувати та дозволити померти у в’язниці».
Після десятиліття знищення демократії у всьому світі, Гонконг є частиною крихкого, проте безпомилкового антитренду, що проявляється в таких місцях як Росія і Туреччина, де люди використовують будь-яку крихту вираження свободи чи голосування, щоб відкинути приниження бути замовчаним чи купленим диктаторами. Коли ви думаєте, що душі людей розчавлені, вони все одно здивують вас.
Та є ще одна глобальна тенденція, що очевидно тут проявляється: зворотні ефекти соціальних мереж під час політичних рухів. Facebook та Twitter значно полегшують швидке виведення великої кількості людей на вулиці. Та коли кожен має цифровий мегафон, будь-якому лідеру набагато важче отримати достатньо повноважень не лише для розробки цілісного набору вимог, але, що важливіше, своєчасно піти на компроміси щодо них, аби перетворити вуличну енергію у нові закони.
Тож протестанти у Гонконгу гордо проголошують, що в них «немає лідера» та наполягають на своїх п’яти, народно сформованих, вимогах — «і ні однією менше». Ці вимоги виключають у себе всезагальне виборче право при обранні місцевих адміністраторів, відстеження жорстокості поліції та амністію для арештованих демонстрантів.
Але жоден рух не отримує на 100% того, що хоче, особливо у Гонконгу, де насправді панує одна країна і три системи. Там є Пекін, суверенна влада. Там є консервативні пропекінські гонконжці, які домінують в місцевій адміністрації та приймають обмежені демократичні правила, успадковані від Британії. І там є більш урбанізована, цілковито демократична та підкована інтернет-технологіями молодь на вулицях.
Єдино можливий наслідок — компроміс. Та як виклав 11 вересня у своїй статті для the South China Morning Post колумніст Алекс Ло, протестанти Гонконгу страждають від тих же соціальних мереж, які дали їм їхні величезні натовпи: так як там немає лідерів, немає і здатності заключити договір, і кожен, хто намагатиметься домовитись про компроміс, буде спалений онлайн. Ці сучасні рухи багатолюдні, але однаково є натовпом, що залякує всіх, хто хоче заключити угоду.
«Світовим трендам зазвичай треба роки, щоб дістатись до Гонконгу, — пише Ло. — І наша керована соціальними мережами революція, що розпалила нинішні заворушення, не є винятком… Та від парку Гезі Таксим у Стамбулі до майдану Тахрір у Каїрі, всі революції та повстання, керовані соціальними мережами, завершувались невдачею».
Тому що протести в Гонконгу «скеровують та посилюють практично всі основні скарги людей щодо їх керівництва, суспільства і Китаю», додає Ло. «І неможливо подолати розбіжності та представити життєздатну політичну програму. Єдиний базовий спільний знаменник полягає в тому, що всі ненавидять Китай».
Моє бачення: соціальні мережі та кіберінструменти роблять неефективні авторитарні режими більш немічними, тому люди нині мають більш інструментів, аби комунікувати та виходити на сцену. Див. Єгипет, Йорданія, Туреччина та Росія. Та всі вони роблять ефективних авторитарних правителів ще більш ефективними. Див. Китай. І вони роблять демократії некерованими, тому що так вони не лише наближують «кінець правди», а й «кінець компромісу». Див. Америка, Brexit і Гонконг.
Досягнути компромісу означає максимум створити нову спільну мову, щоб знайти спільні зони, де протилежні сторони можуть стати поряд, а мінімум, коли кожна сторона отримає дещо менше за те, чого хочеться, аби лише співіснувати. Та обом сторонам стає важче під сильним тиском екстремістів, яких підтримують в інтернеті.
Як помітив мій колега Кіт Бредшер, минулого разу великі вуличні протести у Гонконгу розпочались у вересні 2014-го — за іронією долі, після схваленого Пекіном рішення від 31 серпня того ж року надати мешканцям Гонконгу право більшого голосу на виборах їх лідерів.
На той час (і донині), виборчий комітет із 1200 людей, до складу якого входять віддані Пекіну люди та більш консервативні фермери, бізнесмени та рибаки, обирав голову виконавчої влади міста. 31 серпня 2014 року Пекін запропонував обмежити повноваження цього комітету до того, щоб там лише обирали кандидатів, які братимуть участь у кампанії - щоб ніхто, цілковито ворожий до Пекіна, не міг очолити адміністрацію — а потім всі гонконжці голосували б за своїх кандидатів.
Це не був жахливий компроміс, так як навіть якщо Пекін і контролював, чиї імена потраплять на бюлетень, хто би не став переможцем голосування, він точно обіцяв гонконжцям найбільше демократії. Так у нинішній системі переможцем стає той, хто отримує найбільшу кількість голосів серед обраних 1200 виборців, і часто є тим, хто дає Пекіну більше за все обіцянок скрутити руки друзям Пекіну в Гонконгу.
Вулиці відкинули цей компроміс у 2014-му, і це дало початок двомісячній окупації кількох районів Гонконгу, що відома під назвою «Революція парасольок». Там вимагали системи «одна людина — один голос», та жодних перешкод для тих, хто хоче балотуватись як єдиний реальний спосіб захистити унікальну демократичну сутність Гонконгу.
Я неабияк захоплююсь відважністю гонконжців відстоювати унікальний характер їхнього міста. Та голос у моїй голові каже, що «ідеально» рідко трапляється у меню, і слід обирати «краще», коли йдеться про таку силу як Пекін. Уявімо, якби був схвалений компроміс щодо рішення 31 серпня 2014-го. Материкові китайці би спостерігали, як гонконжці шляхом прямого голосування обирають собі лідерів — хоча і з обмеженого списку — а вони не можуть робити навіть цього.
«Наполягаючи на тому, що або все, або нічого, пандемократи отримали хорошу нагоду наблизити Гонконг до «реальної демократії», якої вони справедливо прагнуть, — зауважив гонконгський інвестор і письменник Вей Цзянь Шань, автор книги «З Гобі: моя історія Китаю і Америки».
Прийняли би гонконжці 31 серпня 2014 року пропозицію про обмежене загальне виборче право, вони би займали сьогодні сильнішу позицію, наполягаючи на повному праві. Зараз же неясно, запропонує Пекін чи союзники Гонконгу навіть таке обмежене загальне виборче право — якщо цей демократичний рух піде на компроміси.
Тож коли сльозогінний газ розсіюється, два величезні питання однаково не зникають. Чи «краще» — компроміс 2014 року — досі на столі? І якщо так, то чи є лідери протесту, які можуть сказати йому «так» і довести справу до кінця?
Переклад НВ
НВ володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Томаса Фрідмана. Републікацію повної версії тексту заборонено
Оригінал опубліковано на The New York Times
Долучайтеся до нашого телеграм-каналу Мнения НВ