Те, що нам здається проявом чужої далекоглядності – зовсім не обов'язково ним є. Інакше б Росія не чіпала Крим і зберегла всю Україну, пише Павло Казарін для Крим.Реалії
Кращий спосіб оцінити прогноз – попросити його автора описати реальність. Якщо цей опис буде збігатися з тим, що відбувається, тоді до прогнозу і справді є сенс прислухатися. В іншому випадку ви ризикуєте стати заручником чужої спотвореної картини світу.
«Прокинувшись вранці, я запитую себе: що ти зробив для України?». Інтернет приписує авторство цієї фрази Борису Єльцину. Можливо це вигадка, можливо правда – насправді це не має особливого значення. Важливіше те, що за фактом вся російська політика часів першого президента РФ успішно утримувала Україну на геополітичному повідку завдяки цій формулі.
Те, що дозволило Кремлю в 2004 році зберегти контроль над Україною і втримати її в орбіті свого впливу - для самої РФ виглядає як неприпустима слабкість.Хтось заперечить, що сам Київ не був готовий до повноцінного дрейфу на захід – і теж матиме рацію. Зрештою, якщо б Україна в 1991 році хотіла реальної незалежності, то замість Леоніда Кравчука проголосувала б за В'ячеслава Чорновола. Але, разом з тим, перші півтора пострадянських десятиліття Росія Україну не відштовхувала. Навпаки – вона прив'язувала її до себе всім арсеналом економічних обіймів, який був у неї в розпорядженні.
Ми сьогодні, згадуючи 90-ті, думаємо про драматичний розділ флоту в Криму або про нездійснене свято сепаратизму на півострові, але якби Кремль захотів, то і одне, і друге було б куди більш драматичним за наслідками. Але він не захотів. Або не зміг захотіти, що, в принципі, одне й те саме. Проте він прив'язував до себе Київ знижками на газ і виробничими ланцюжками. Весь український промисловий схід був орієнтований на російський ринок, і тому ці регіони залишалися природним заповідником прорадянського настрою.
Проста ілюстрація. За три роки війни товарообіг між двома країнами скоротився на 78%. Але навіть після цього Росія залишається головним торговим партнером Києва – з показником в 8,7 млрд доларів. Можете самі порахувати довоєнні обсяги кооперації.
Україна була так сильно зав'язана на Росії, що для її фінансово-промислових груп будь-яка ідея розриву була майже немислима. Економіка визначала політику: Київ намагався всидіти на всіх стільцях відразу. І навіть перший Майдан Москва обнулила без зайвих рухів: достатньо було просто не заганяти Україну в кут, змушуючи її еліти йти шляхом найменшого опору. Вони і пішли. Знову знижки на газ, знову кооперація та виробничі ланцюжки. А далі – реванш Партії регіонів на парламентських виборах. Запас громадської пасіонарності відходить у небуття. Через п'ять років після присяги Віктора Ющенка Віктор Янукович перемагає на президентських виборах. Економіка перемагає політику і підпорядковує її собі.
І точно так само Кремль міг вчинити у 2014 році. Тепер – з нашого 2017-го – здається це неможливим, але в тому і справа, що лише здається. Тому що аж до вторгнення російських військ у Крим Росія сприймалася як потенційна загроза. Її сприймали як гравця, який буде боротися за Київ з допомогою тримільярдних доларових хабарів. Або як сторону, яка буде тиснути на захід, щоб той враховував її інтереси в регіоні. Але тільки не як державу, яка піде на пряме військове вторгнення.
Хто знає, як би повернувся маховик історії, якщо б у лютому Москва засудила розстріл на Майдані? Як відреагували в Києві, якщо б замість анексії Криму Кремль пішов би на поступки – у вигляді чергових знижок на газ? Так, інерція Майдану зберігалася б певний час, але, за відсутності прямої і явної загрози, громадська емоція потроху б сходила нанівець. Однак в українських еліт і далі б зберігалася ілюзія, що втеча Януковича просто дозволяє замінити бенефіціарів старих схем, зберігши їх у всій корупційної відвертості.
Не було б ні добровольчих батальйонів, ні волонтерів, ні відродження армії.Спокійно долетів би до місця призначення Боїнг. Санкції та контрсанкції були б справою фантастів. Росія головувала б в G8, а падіння цін на нафту компенсувалося б припливом іноземних грошей – тим більше, що низький рівень держборгу РФ дозволяв усім сприймати її як платоспроможного гравця.
Для українських еліт подібна ситуація була б ідеальним варіантом – словесна ширма не заважала б їй зберігати колишній рівень кооперації з Москвою. Приблизно так, як це відбувалося після подій першого Майдану. З нинішнього 2017-го ті часи здаються зразком обачності і далекоглядності політики Кремля. Який просто сидів на березі і чекав, поки пропливуть повз рештки українського вуличного запалу.
Все саме так. Та все зовсім не так.
Тому що це нам може здаватися, що тоді, у 2005 році – Москва проявила витримку і хитрість. А для самого Кремля реакція на перший український Майдан була прикладом слабкості і відсутності характеру.
Те, що нам здається зразком обачності, для вищого політичного керівництва РФ було лише вимушеною бездіяльністю. Яка пояснювалася відсутністю реформованої армії та недостатньою впевненістю у власних силах. А якщо б у Москви тоді на руках були інші карти – ми б ризикували побачити російські прапори над Кримом на десять років раніше.
В цьому і полягає дивний парадокс. Те, що дозволило Кремлю в 2004 році зберегти контроль над Україною і утримати її в орбіті свого впливу - для самої РФ виглядає як прояв недозволеної слабкості. А те, що відштовхнуло Київ від Москви і змусило його рвати всі можливі культурні та економічні нитки взаємодії – сприймається Кремлем як адекватна і правильна реакція на вуличні протести в українській столиці.
Російська бездіяльність була б куди більш ефективним способом реакції на Майдан, ніж військове вторгнення. Тому що саме анексія Криму і вторгнення на Донбас позбавили Україну ілюзій. Створили громадський запит, на який офіційний Київ не міг не відреагувати. Призвели до емансипації України у всіх можливих сферах політичного та суспільного життя. Москва надавала Києву військово-дипломатичних ляпасів і тепер змушена спостерігати, як колишня союзна республіка озброюється армією, самосвідомістю і політичною нацією. А могла б не робити нічого – і отримати майже все.
І це всього лише ще одна ілюстрація: не варто наділяти суперника незаслуженою обачливістю. Те, що вам здається стратегічним очікуванням – з його точки зору може виглядати як прояв непевності. Те, що ви сприймаєте як помилку – ним може розцінюватися як єдино правильна реакція.
Люди не калькулятори. Вони роблять помилки. Іноді – історичні.