Всякий раз при описі реальності ми починаємо згадувати Чехословаччину. Шукаємо паралелі між Олландом і Даладьє, Кримом і Судетами. Згадуємо наївного Чемберлена з його «я привіз мир нашому поколінню» і Черчіля з його сентенцією про війну і безчестя, – пише журналіст Павло Казарін для Крим.Реалії.
Дітям двадцятого століття складно знайти іншу мову для опису двадцять першого – Друга світова прошиває нас наскрізь, змушуючи все навколо міряти собою. Лише одне уточнення. Ми порівнюємо Україну з Чехословаччиною, хоча, можливо, вона цілком може виявитися Фінляндією.
Навіть російська делегація, вигнана з ПАРЄ, змушує згадувати, як у грудні 1939-го точно так само радянська йшла з Ліги націй. Її звідти виключили за напад на Фінляндію. І в цей момент історичні аналогії починають розкриватися перед тобою у всьому своєму невблаганному поступі.
Напевно, у Москві в цей момент думають про те, що добре б обрати собі нову «прибалтику» і почати її «інкорпорувати». Розвивати духовні скрєпи на експорт і придивлятися до сусідів, придумуючи найбільш зручні методи поділу сфер впливу.
Щоб потім виявити, що чергові фундаменталісти влаштували заходу судний день – за карикатури, міні-спідниці і рок-н-рол. І перші кілька років Росія готова самовіддано на всі лади римувати європейців, які самі винні. Мовляв, якщо ваші посольства спалюють, топлять кораблі, а літаки збивають – то лише від браку духовності. Ось у нас духовність що треба.
А потім одного прекрасного дня виявиться, що справа не в духовності. І що фундаменталісти дотяглися до Центральної Азії. І до Північного Кавказу. І що тепер воювати треба не з українцями, які окопалися вздовж своєї «лінії Порошенка», і не Карелію-Крим облаштовувати, а з тими самими традиційними "істинними" хлопцями битися, у яких свої власні духовні скріпи на експорт.
І Москва сподівається, що почухають світові лідери потилиці, вибираючи між фундаменталістами і Росією, плюнуть і виберуть Кремль. Мовляв, проти Гітлера – хоч з дияволом. Дадуть Москві полуторки з кредитами і лендлізи з патронами – щоб не допустити повального поширення на одній восьмій частині суші флешмобу з відрізанням голів. Зрештою, з двох бід вибирають те, що адекватніше.
І знову війна, герої і зрадники. І п'ють за перемогу – ту, що «наша». І день той самий наближають, як можуть – скопом. І куля дура, а боєголовка молодець. І ось тобі новий Тегеран. А ось – Ялта. А десь там, на горизонті – Потсдам. Подужали. Фундаменталізм переможений. Його хором перемогли і хором відсвяткували. З другої спроби капітуляцію підписали. Свято заснували. Музеї відкрили. Пам'ятники поставили.
Міхалков зніме фільм про авіадивізію «Бішкек-Торжок». Єгор Холмогоров напише вірш «Убий ісламіста», а Мединський відповість статтею «Товариш Холмогоров не правий!». У Багдаді поставлять церетелівського «Альошу» – втричі більшого за оригінал.
Контурні карти Близького Сходу знову перелицюють. У школах почнуть вчити арабську і фарсі. Медалі видадуть – «за взяття Багдада» та «за визволення Мосула». Перезаснують ООН, в число країн-засновників введуть Татарстан і Башкортостан – як найбільш постраждалі республіки. Репарації вирішать брати вуглеводнями.
А потім раптово екс-президент США Джон Маккейн приїде до Вестмінстерського коледжу в Міссурі і там виголосить промову. І стане говорити про поліцейські держави та сфери впливу. Про те, що Москва поважає тільки силу і що треба бути сильними. Що він не розуміє, де межі експансії і що треба бути готовим до всього. І щоб не повторюватися, промову назвуть Вестмінстерською.
Потім цю промову з купюрами надрукує газета «Известия».
Тимченко виграє тендер на будівництво Близькосхідної стіни.
Росія знову закриється і сяде в окоп.
Знаєте, іноді порочне коло потрібно розривати. Інакше стає нудно жити.
Більше поглядів тут