З початком 2019 року міжнародна політика принесла Росії незначний успіх – і
багато розчарування. Відносини з США перетворюються з поганих на ще гірші, так
як неминучий крах Договору про ліквідацію ракет середньої та малої дальності
1987 року означає провал у перемовинах щодо контролю над озброєнням, традиційно
найбільший канал двосторонньої комунікації. Довгоочікуваний прорив у переговорах
з Японією не матеріалізувався, оскільки президент Володимир Путін виступав
проти заключення угоди щодо дискусійної приналежності Південних Курил.
Насправді громадська думка твердо налаштована проти будь-якого територіального
компромісу, тож медіашум навколо перемовин з прем’єр-міністром Сіндзо Абе
поставила ще одну вм’ятину на спадаючій популярності Путіна. В той же час потрясіння
у Венесуелі спонукало Москву висунути неоднозначне обґрунтування підтримки
провального режиму та високих ризиків втратити $17 млрд сумнівних
інвестицій. Та, мабуть, найвідомішим записом у цьому списку невдач,
замаскованих під досягнення, йде під заголовком «Сирія».
Війна в цій спустошеній країні мутувала в суміш флюїдів і паралельних військових дій – конфлікт, який Москва прагне стабілізувати, але має недостатньо контролю для цього. Путін вітав президента Туреччини Реджепа Ердогана в російській столиці минулого тижня, але «конструктивні» перемовини не призвели до нових рішень старих протиріч. Москва прагнула отримати згоду Анкари на наступ на повстанську провінцію Ідліб в обмін на згоду Росії на наступ турецьких військ на територію на півночі Сирії. Ердоган вважає за краще тримати сили сирійського президента Башара Асада поза Ідлібом, навіть якщо там уже закріплені окремі мілітаристські угрупування, і заявляє, що Туреччина не потребує нічиєї згоди на військову операцію, спрямовану на створення «зони безпеки» вздовж південного кордону. Обидва лідери водночас радо і насторожено очікують на виведення американських військ з Сирії, але Ердоган заразом і схильний ставити під сумнів присутність Росії.
Туреччина має і декілька причин непокоїтись щодо третього члена сирійської військово-управлінської коаліції – Ірану. В той же час Росія все більше хвилюється щодо цього тристороннього «братства по зброї». Москва зобов’язана протистояти тиску Вашингтону на Тегеран, і демонстративно відмовилась брати участь у конференції з питань Близького Сходу на рівні міністрів, яка невдовзі відбудеться у Варшаві за підтримки США. Та в той же час Росія не може ні підтвердити, ні перевірити все більшу залежність режиму Асада від Ірану, особливо в сфері формування військових та напіввійськових сил. Іранська присутність є рішуче неприйнятною для Ізраїлю, який нещодавно завдав масивного авіаційного удару по сирійських військових об’єктах поблизу Дамаска, давши Росії відповідне попередження через свій канал. Тим не менш, Москва осудила напад, але гнітюча робота сирійської системи протиповітряної оборони, яку Росія закріпила додатковими зенітними ракетами С-300, проявила безрезультатність її спроб стримувати Ізраїль. Росія не може поєднати виконання свого дорогоцінного втручання зі збереженням нейтралітету в історичному конфлікті між Ізраїлем та Іраном.
Інтервенція у Сирійську війну мала на меті підвищити роль Росії на Близькому Сході та посприяти заключенню договорів з Організацією країн – експортерів нафти (ОПЕК) щодо скорочення виробництва з метою підвищення цін на нафту. Цей картель працював майже весь 2018-й, але наприкінці року ціни на нафту встановились на нижчому рівні, та і їхній ріст у найближчому майбутньому не передбачається. Звідси і авторитетні прогнози для російської економіки, якій пророчать не більше 1,5-1,7% росту цьогоріч. Ринок нафти став досить розвинутим, і ОПЕК вже просто не може так легко маніпулювати ціною в односторонньому порядку. А тому на полях Всесвітнього економічного форуму в Давосі й не було особливого сенсу організовувати зустріч (яку зрештою таки скасували) між російським міністром енергетики Олександром Новаком і його саудівським колегою Халідом аль-Фаліхом.
Сирія – серйозна проблема для нафтової геополітики Росії. А індикатором її витрат стала смертоносна пожежа, що охопила два танкери біля Керченської протоки в Чорному морі. Ці судна були втягнуті в підпільну операцію з доставки російського зрідженого природного газу до Сирії – без вигоди для Росії, та ще й в умовах ризику отримати покарання від санкцій США.
Сирія також серйозно тисне на російські військові структури, а аерокосмічні війська (Повітряно-космічні сили) проявляють очевидні ознаки цієї напруги. Російські лідери використовували авіаплатформи як універсальний інструмент для демонстрації сили – від вторгнення в шведський повітряний простір до патрулювання вздовж північного кордону Канади. Та ця демонстрація далекосяжності не завжди успішна, а візит двох стратегічних бомбардувальників Ту-160 до Венесуели минулого грудня мало в чому допоміг латиноамериканському режиму, що розвалюється. Зовсім недавнє зіткнення двох бойовиків Су-34 над Японським морем не було унікальним випадком, а висадка 22 січня бомбардувальників Ту-22М3 дальньої дії на базі Оленєгорська в Мурманській області показала ризики великої напруги на аерокосмічні сили. Російське командування прагнуло використати Сирію як випробувальний майданчик для нових збройних систем, включаючи крилаті ракети дальнього радіуса дії СС-Н-27 з базою на морі. Та зараз їх цінність вичерпана, в той час як потреба фізичної висадки на землі стала ще більш очевидною.
Ключовою політичною ціллю військової інтервенції в Сирію було долучитись до сталої взаємодії з США. Втім, це глобальне змагання нині звелось до жорстких торгів з регіональними зацікавленими сторонами та безперервних угод з місцевими конфліктними підприємцями. Режим Асада досяг успіху, розваливши опозиційні сили, але ці перемоги, закріплені російськими бомбами, не можуть ні забезпечити довготермінової стабільності, ні зробити Дамаск надійним союзником Москви. Єдиний шлях для Росії перевірити іранський вплив – це збільшити потік грошей до Сирії. Але такі заходи є усе більш непопулярними серед російської громадськості, розчарованої спадаючими доходами та скороченням соціальних виплат. Путін виніс повно уроків із мутної сирійської катастрофи – та, вочевидь, не достатньо, щоб знайти звідти вихід. Наступний крах літака чи терористичний напад на російську базу неможливо передбачити. Але кожна невдача ще більше похитне нестабільну позицію Росії.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Павла Баєва. Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени