Суперечки про те, «хто винен», виявилися куди більш зубодробильними, ніж навіть про те, «що робити». Дискусія поділила всіх на два табори. Тих, хто вважає себе відповідальним за статус-кво, і тих, хто вважає за краще звинувачувати інших, пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
«Влада узурпована». Хлопці, я розумію, якщо мова йде про зовнішню окупацію. Коли вашу архітектуру вибудовує чужа держава. Коли місцеві жителі не визначають сьогодення і майбутнє своєї країни. Але з 91-го року Україна – це країна конкурентних виборів. Кожен наступний український президент перемагав, критикуючи попереднього. Щоразу суспільний запит на зміну влади реалізовувався. У 2019 році Україну чекають вибори, але ніхто не знає, хто на них переможе. Там, де влада узурпована, так не буває.
«Олігархи все вирішують». Олігархи з'явилися вже після здобуття країною незалежності. Вони – справа рук самих українців. Наших дій і нашої бездіяльності. Нашої наївності, інертності і слабкої обізнаності про нормальні правила гри. Слабкі інститути, політична корупція, договорняки – все це стало можливим лише тому, що країну приватизували ті, кому інші дозволили це зробити. Тільки і всього.
«Люди кращі за еліти». Подивіться соціологію. Подивіться на цифри підтримки нинішніх парламентських партій. Якщо еліти настільки погані, то чому за них продовжують голосувати? Звідки всі ці цифри? Так, хтось скаже, що в будь-якому соцопитуванні є значна цифра тих, хто не бачить свого кандидата серед запропонованих. Але чому цей попит не породжує пропозицію? Якщо ніхто не хоче йти в політику – в парламенті сидить Ляшко. Якщо українці вибирають серцем – з електорального попелу раз по раз буде відроджуватися Тимошенко. Зрештою, хто винен в тому, що реальна повістка реформ здатна зібрати 10% голосів? Хто винен в тому, що реформи для обивателя – це «масові розстріли», «зниження цін» і «підвищення пенсій»?
Або змінюйте правила, або не скаржтеся
«Я не при справах». Звинуватити іншого – дуже зручно. Не тільки тому, що дозволяє відчувати себе д'Артаньяном, навколо якого самі-знаєте-хто. Це зручно ще й тому, що створює ілюзію працездатності легких рішень. Мовляв, якщо проблема не в нас, а в них, то досить просто замінити «їх». Куди простіше, ніж змінюватися самому, вірно? Але хто сказав, що ротація в умовах нинішнього обивательського запиту народить кардинально іншу політичну пропозицію?
«Влада мене не запитала». Хлопці, а питання мобілізації держава теж має вирішувати шляхом загального консенсусу? Сама система представницької демократії має на увазі, що на виборах ви делегуєте комусь повноваження, а не приймаєте рішення в режимі прямого ефіру з кожного конкретного питання. Так, це не означає, що все в підсумку залишаються задоволені. Але електоральні цикли дані вам для того, щоб продовжувати мандат владі або передавати його комусь ще, якщо попередні не впоралися.
«Я не збираюся нести відповідальність за інших». Так, звичайно, кожен сам визначає свою сферу відповідальності. Хтось обмежується своєю квартирою, хтось додає ще сходовий майданчик. А хтось волонтерить, записується в добровольці, займається активізмом. Між крайнощами – незліченна кількість проміжних варіантів. Кожен вибирає по собі. Але човен все одно загальний. І наслідки від дій і бездіяльності розподіляються пропорційно між усіма. Не хочеш приватизувати державу – ок, значить, за тебе її приватизують інші.
«Я поза політикою». Поза політикою бути неможливо. Навіть якщо ви не ходите на вибори, це значить лише те, що ви делегуєте свої права тим, хто на них ходить. Ви себе не виносьте за дужки, ви просто передаєте своє право визначати майбутнє іншим. І ваша відповідальність від вашої бездіяльності нікуди не дівається. Ти просто заздалегідь погодився з чужим вибором твого майбутнього.
«У нас погана держава». Хлопці, країна – це територія. Держава – це система взаємовідносин між людьми, які живуть на цій території. Якщо взаємини погані – хто в цьому винен? Або змінюйте правила, або не скаржтеся.
«Від мене нічого не залежить». У 1967 році американський психолог Мартін Селігман сформулював теорію вивченої безпорадності. Той самий стан, в якому людина не намагається поліпшити своє становище. Вона пасивна, відмовляється від дій, втрачає почуття свободи і контролю, не вірить у свої сили. Зазвичай з'являється після низки невдач. Лікується.
А ще в психології є поняття «локус контролю». Людина із зовнішнім локусом контролю приписує свої успіхи і невдачі зовнішнім чинникам. Людина з внутрішнім локусом контролю покладає відповідальність за все, що відбувається на себе. Загалом, одні котять цей світ. Інші біжать поруч і кричать: «Боже, куди ж він котиться». Кожному своє.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени