Іван Драч – це частина мого життя, дуже хороша і важлива частина спогадів юності та молодості, один з людей - символів нашого часу і кількох важливих історичних періодів України – шестидесятництва, повалення радянської диктатури, виходу з рабства та побудови нової України.
Іван Драч – це прізвище чи не найчастіше лунало в домашніх «дорослих» розмовах на кухні. Це людина, з якою багато дискутував, не завжди знаходячи спільну мову, але безумовно поважаючи, мій батько. Це шестидесятники. У них складні, драматичні, але позбавлені побутових дурних чвар, стосунки. Їх стосунки такі ж складні та цікаві, як і вони самі.
Для студента-філолога з дев’яностих це ім’я з безкінечних емоційних мітингів та літературних вечорів. Пригадую, що на одному з тих вечорів Іван Драч з притаманною йому красивою і делікатною самоіронією розповідав про реноме свого роду в селі: Гоп мої гречаники, усі Драчі – начальники.
З тих мітингів і літвечорів поставала Україна
З тих мітингів і літвечорів поставала Україна. Ми, студенти, – покоління, що лише починало формуватися, вже могли бурчати і вважати, що зможемо краще (ну, ілюзії притаманні молодості), але знали з ким себе порівнюємо, а відтак – і рівняємось. Так, і з Іваном Драчем.
Українська державність відновлювалась здебільшого письменниками і діячами мистецтва. В політику та ідеологію їх кооптувала радянська влада. Втягувала, часом, ламаючи крила і долі. Іван Драч та багато-багато інших виявились сильнішими. Вони донесли нам ледь жевріючі іскорки української ідеї і змогли запалити вогнище.
Так, ми ще досі вважаємо, що можемо краще. Іван Драч і його покоління, загалом, і не сперечаються – робіть. Але, шкода, що тепер вже без Івана Драча, його слова.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени