Cила Долара

70 років тому почав працювати Міжнародний валютний фонд, який допоміг США стати безумовним фінансовим лідером у світі

Олег Шама

"Ф

інальний штрих абсурду",— такими словами Джордж Болтон, радник Банку Англії, охарактеризував банкет після завершення конференції в американському містечку Бреттон-Вудс 22 липня 1944 року. На цьому форумі 44 держави антигітлерівської коаліції підписали угоду про створення Міжнародного валютного фонду (МВФ).

Болтона бентежило не тільки розкішне застілля, але і така велика кількість представників на зустрічі, під час якої ніби забули про війну, що трусила всю планету.

Ще не був повністю звільнений Радянський Союз, Париж залишався в руках німців, а американці ще не зломили міць японського військово-морського флоту. У цей час США і Великобританія запропонували своїм союзникам створити міжнародні фінансові структури, мета яких — стабілізація національних валют через кредитування.

До угоди в Бреттон-Вудсі його ініціатори йшли більше двох років. Багато хто з учасників конференції підписали договір не без вагання, а СРСР незабаром взагалі вийшов з нього. І все через те, що США запропонували влаштувати післявоєнну міжнародну фінансову систему на своїх умовах, і національні валюти жорстко прив'язувалися до долара.

Хай би там як, але 1 березня 1947 року МВФ почав свою роботу, яка триває й досі.

В

кінці 1941 го, коли в Європі вже йшла війна, для США вона тільки почалася — зі знищення японськими ВВС американської військової бази на острові Перл-Харбор у Тихому океані. В цей час голові відділу валютних досліджень міністерства фінансів США Гаррі Декстеру Вайту доручили створити програму майбутнього МВФ. Вже тоді американці розуміли, що війна набуває глобального масштабу і відновлення після неї будуть довгими і важкими. Тому в Штатах готувалися створити міжнародні фінансові структури, які допомогли б розширити світову торгівлю і регулювати національні валютні системи.

Пізніше до Вайта долучився лорд Джон Мейнард Кейнс. Цей британський вчений тоді вважався найкращим економістом у світі. Він консультував не тільки свій уряд: за лекалами Кейнса працювали багато країн як до, так і після війни. Приміром, він пропонував, щоб у кризові роки держструктури розміщували на ключових національних підприємствах замовлення — це запобігало б їх закриттю та зберігало б робочі місця. Якщо бюджетних грошей на такі операції не вистачало, Кейнс закликав займати їх у сусідів. А якщо у них теж криза? Кейнс пропонував відповідь і на це питання: потрібні незалежні фінансові структури, здатні кредитувати цілі економіки.

У

1934 році США ввели золото-доларовий стандарт, провівши так звану переоцінку золотого запасу. Влада встановила, що одна тройська унція (31,1 г) золота коштує $35. Передбачалося, що за першою вимогою валюту можна буде поміняти на благородний метал. Після переоцінки золотовалютні резерви США збільшилися на $2,7 млрд.

Тому до Бреттон-Вудської конференції США підійшли із суттєвою перевагою. Крім національного золота, в банках країни зберігалася левова частина світових ресурсів дорогоцінних металів. Існувало безліч перешкод, щоб їх повернути. Приміром, тільки Росія 1914-1927 роках залишила в зарубіжних банках 3,9 тис. т золота, значна частина якого опинилася в США.

У 1944-му, розуміючи, що війна рухається до завершення, Рузвельт поспішав скликати конференцію з валютних питань. Так у всякому разі він назвав її в листі до радянського лідера Йосипа Сталіна в лютому того року. "Протягом майже цілого року, — дещо лукавлячи, повідомляв американський президент, — між експертами багатьох Об'єднаних Націй [країни антигітлерівської коаліції] відбувалися неофіційні переговори з технічних питань, що стосуються механізму міжнародної валютної стабілізації".

Далі Рузвельт писав про необхідність створення МВФ: "Для мене ясно, що є очевидна потреба в апараті Об'єднаних Націй для спільної розробки процедури, за допомогою якої повинні бути розглянуті різні сфери міжнародного економічного співробітництва".

Сталін погодився — його обходило, щоб західні союзники швидше відкрили другий фронт. Організаційні роботи зі скликання "можливої" конференції розпочалися в прискореному темпі.

Н

асправді ще до листа Рузвельта Сталіну в квітні 1943-го міністр фінансів США Генрі Моргентау направив проект плану Вайта урядам 37 держав антигітлерівської коаліції. А через рік, 21 квітня, у пресі багатьох країн він з'явився як план Кейнса, оскільки ім'я цього вченого було світовим брендом.

26 травня Рузвельт розіслав урядам 44 країн запрошення на конференцію, яка мала відкритися за місяць — 1 липня. У той час на шлях з Європи в штат Нью-Хемпшир, що на північно-західній околиці США, витрачалося не менше двох тижнів: пароплавом через Атлантику і далі поїздом. В умовах війни це означало, що запрошення розіслали в останню хвилину.

У Бреттон-Вудс з'їхалися 730 делегатів з 44 країн. Усі розмістилися у величезному готелі Гора Вашингтон. Лідирували на конференції американці та британці. Головував Моргентау. Комісію з Міжнародного валютного фонду очолював Вайт. Комісію із Всесвітнього банку — Кейнс.

Для декого з делегатів порядок денний конференції спочатку був несподіванкою. Адже їхні країни ще воювали або були під окупацією, а мова вже йшла про конкретні суми внесків.

Рузвельт запропонував створити статутний фонд МВФ у розмірі $8,8 млрд. Сам він був би не проти, щоб їх дали тільки США. Однак президент знав, що таку його готовність не пропустить Конгрес і наполягатиме, щоб більше половини цієї суми покрили зовнішні джерела. Тому всі 44 держави, які підписали тоді угоду про фонд, брали на себе обов’язок скинутися.

Встановлювалися квоти для кожної країни. Найбільше дали США — $2,75 млрд. Та й то — після довгих обговорень в Конгресі. Це були саме ті гроші, які ніби впали з неба після переоцінки золотого запасу в 1934 році. Великобританія виділяла $1,3 млрд, СРСР — $1,2 млрд. Для інших країн на конференції призначали значно менші квоти.

25% внесків мали надходити в золоті, решта — у валюті, прирівняної до нього. Це виглядало відвертим лукавством, оскільки єдиною подібною на той момент валютою був американський долар. Проте всі розуміли, що треба швидше закінчити війну, сподіваючись, що умови можна буде переглянути. З доларом погодилися всі.

Британський економіст Ліонель Робінс, опонент Кейнса в науці, теж був присутній на конференції. У своєму щоденнику він писав: "Останній пленарний день проходив драматично". Глава радянської делегації міністр зовнішньої торгівлі Михайло Степанов запропонував зменшити золоту частину квоти для країн, які сильно постраждали від війни. Почалися суперечки.

Вже під вечір, Москва дала добро на початкову суму без пільг. Тільки після цього Моргентау жартома повідомив: "Конференція радісно підстрибнула так, що понеслося ехо". Він першим поставив свій підпис під угодою, за ним — Степанов від СРСР, далі Вільям Макінтош, представник мінфіну Великобританії, і П'єр Мендес-Франс, міністр економіки ще окупованої Франції. Підписантів було четверо, так як вони представляли країни Великої четвірки.

Здивування з приводу угоди і, відповідно, сум, які вона встановлювала, посилив заключний банкет. Згодом багато учасників розповідали на лекціях більше про нього, ніж про створення МВФ.

Роббінс писав: “Першим виступив Моргентау і в своїй промові чомусь згадав про мужність австралійців при єгипетському Ель-Аламейні. А Степанов після цих слів скочив з келихом і виголосив тост за австралійців так, немов тільки вони воюють. Музиканти почали грати Вальсуючи з Матільдою [гімн Австралії], а за столами почали співати".

Тут в зал увійшов сяючий Кейнс. Усі знову схопилися і скупали його у бурхливих оплесках. Лорд почав свою промову з того, що подякував симпатичним бойскаутам, які працювали на конференції волонтерами. Потім пожартував про юристів: "Вони перетворили наш жаргон фінансистів на гарну прозу, а нашу прозу — на поезію".

У багатьох присутніх склалося враження, що делегати країн, солдати яких ще гинули на фронтах, 22 дня вирішували не серйозні фінансові питання, а просто розважалися.

П

опри все, 1 березня 1947 року МВФ запрацював. Першим його головою обрали Каміля Гутта, колишнього міністра фінансів Бельгії. Про нього ходили легенди, бо він зумів вивезти золотий запас своєї країни в останній момент перед її повною окупацією вермахтом.

Першою по кредит подалася Франція. Транш дорівнював $250 млн, хоча французький внесок в статутний фонд склав $450 млн.

З Москви до того моменту вже півтора року як повідомили: свій внесок СРСР надіслати не може, бо уряд не ратифікував угоду. В 1947 році Сталін провів грошову реформу, і напозір прив'язав карбованець до золота.

А ще раніше, в листопаді 1945 го, виявилося, що Гаррі Вайт, творець плану МВФ, вже багато років шпигував для радянських спецслужб. У Москві його знали під псевдонімами Касир і Юрист. ФБР змогло розшифрувати його повідомлення. А радянська шпигунка Елізабет Бентлі, яка перейшла на бік США, прямо вказала на Вайта — фотознімки документів з американського мінфіну надходили в Кремль від нього.

1948-го Вайт постав перед комісією Конгресу США з розслідування антиамериканської діяльності. Творець МВФ викручувався, як міг. Але через три дні після допиту помер від серцевого нападу. Йому було всього 56 років.

Поки Європа заживляла повоєнні рани, американський золотовалютний стандарт усе більше зміцнювався. В 1947 році США запропонували зруйнованій Європі фінансову та гуманітарну допомогу — план Маршалла. На перший погляд — безоплатну. І в доларах. Але купувати техніку і обладнання треба було у США. І в тих же доларах.

Так американська валюта на довгі роки стала основним мірилом для національних економік.

МВФ же продовжував розвиватися, і зараз у ньому вже 188 країн. Україна та інші держави колишнього СРСР вступили до цієї структури у 1992 році.