Емоційна перепалка президента Зеленського та комбата Дениса в Золотому показала глибинні непорозуміння між владою та опозицією. Це позапарламентська опозиція, яка починає формуватись і списувати її з рахунків не можна.
Перевага в цій боротьбі буде на боці тих, хто більш мобілізований і чіткіше висловлюватиме свої аргументи. Іншими словами, в кого якісніші меседжі, той і перемагатиме.
Ось вам і приклад. Проти підписання формули Штайнмайєра пройшли мітинги не тільки в столиці, але й обласних центрах. Першопричиною стало те, що новину про підписання суспільство дізналось з російських ЗМІ. Начебто наші були не в змозі зробити цього першими. Роспропаганда це подала як очевидну перемогу Кремля і схилення Києва на його умови.
Далі пішли виправдання з Банкової, але вони вже не мали значення, оскільки люди були налаштовані не стільки проти самої формули, бо вбачають у ній поразку, як у тому, що не порадившись з громадянами, влада поспішно дала старт болючому процесу примирення.
Хоча підтримка Зеленського складає сьогодні понад 50%, і навіть те, що саме цей електорат довіряє діям президента, така підтримка ніщо порівняно з мобілізованістю меншості, яку ми бачили на вулицях міст України.
Той, хто більше згуртований і чітко висловлює свою позицію, хто не йде компроміси, а вимагає змін — голос саме цієї меншості буде гучнішим та ефективнішим.
Далі протест поширився на фронт. Небезпечним є сам факт «фронтової демократії»: там, де війна, демократії не має бути взагалі, оскільки це показує слабкість української армії. Там, де війна, працюють лише накази військових, які не обговорюють, а виконують.
Для ворога наша «фронтова демократія» — це очевидний подарунок та можливість показувати неготовність підпорядковуватись Верховному головнокомандувачу, що може свідчити про розкол. Звісно, можна говорити, що комбат Денис та його колеги з полку Азов не належать до української армії, однак це мало кого хвилює.
Сам факт протесту проти указу президента щодо розведення військ — наслідок «великих швидкостей» влади, яка не врахувала думки азовців та інших добровольчих батальйонів. Їх не можна виключати зі списку захисників Вітчизни проти російської агресії, як і не можна нехтувати їхньою думкою. Єдине, що залишається — шукати спільну позицію.
Для Білецького це шанс увірватись в політику з чіткими меседжами проти капітуляції та мобілізованою групою однодумців, зіграти на неготовності електорату Зеленського підтримувати ту ж формулу Штайнмайєра, яку підписала влада. Президенту якраз не вистачає цієї підтримки — він сам на сам з мобілізованою меншістю.
А коли дійде до закону «про особливий статус Донбасу», там і покаже себе вся монобільшість — за президентом там ідуть, чи ні.
Поки не видно єдності щодо того, яким має бути «план миру». А те, що він не написаний в Києві та не погоджений з суспільством, викликає багато питань. Ба більше, форсування «чужого плану» без попереднього узгодження призводить до протестів. Джерела повідомляють, що навіть всередині команди президента немає одностайності: одні виступають за подальшу конфронтацію з Росією, інші підтримують формулу Штайнмайєра.
І ця конфронтація потрібна Кремлю. Там вміють майстерно грати на наших внутрішніх конфліктах. Це аж ніяк не вирішує і не наближає зустріч нормандської четвірки, якої прагне Зеленський, але якої не хоче Путін, оскільки ще не все вижав з молодого президента.
Не всі «хотєлки» господаря Кремля виконані. І я не виключаю, що останнім буде примусити офіційний Київ сісти за стіл переговорів з бойовиками. В чому Кремль, звісно, участі не братиме.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения НВ