Колонка написана в рамках Facebook-флешмобу #яНеБоюсьСказати - кампанії проти насильства, запущеної журналісткою Анастасією Мельниченко, в якій українці діляться відвертими історіями про домагання та зґвалтування
#яНеБоюсьСказати - акція, яка справляє шокове враження навіть на людей, які теоретично усвідомлювали всю поширеність насильства в нашому суспільстві. Одна справа читати про це в розумних статтях і аналітичних доповідях, інше - читати на сторінках людей, яких віртуально або, тим більше, реально знаєш.
Вражає сміливість тих, хто готовий поділитися болем і травмою, щоб боротися з культурою насильства та його прийняттям суспільством. Особливу огиду викликають ті, хто починає тролити і мудрувати в коментарях. Та ще більша огида відчувається до тих, хто не тролить, а на повному серйозі не вважає описане проблемою: регіональний "типу політик", який з гордістю пише про те, що "розфрендив всіх, хто у мене в стрічці описав свої сексуальні складності", студенти в співтоваристві одного з топових вузів, які реагують на історію про домогания на фізкультурі бидло жартом про "комусь не закрили пропуски з фізпідготовки", і цей коментар збирає в 6 разів більше лайків, ніж оригінальний пост. Просто випадкові коментатори в стрічці - і не боти, а цілком живі люди.
Адже і все це в соцмережах, де сидить порівняно просунута частина суспільства і багато хто боїться підмочити свою репутацію. Сподіваюся, що акція хоча б на краплю полегшить біль тих, хто пережив травму. Але не менш важливо, щоб свідчення реальних людей вправили мізки тій частини суспільства, яка досі відмовляється бачити тут глобальну проблему.
Текст публікується з дозволу автора
Більше точок зору тут