Часи за вікном вимагають чесності. Тому пора зізнатися: я не прочитав головної книги свідомого українця — збірник Кобзар Тараса Шевченка. Нічого особистого. Український національний поет не винен у тому, що моє сприйняття світу з народження визначає не поезія, а проза. Це не означає, що я ставлюся до спадщини Тараса Григоровича та його особистості без належної поваги. Хоча й був дуже близький до цього, і все завдяки зусиллям радянської влади. Вона вчила ненавидіти Шевченка і все, що з ним пов'язано.
Ні, звичайно, радянська подача якраз мала прищепити любов до Кобзаря. Того найсумнішого вусатого дядька в кожусі і смушевій шапці, який дивиться з-під лоба з мільйонів портретів. Нас учили, що свій грізний погляд поет і громадянин направляє на гнобителів, визискувачів трудового народу, боротьбі з якими Кобзар, власне, присвячений. Шевченка в СРСР представляли кимось на кшталт Леніна, і якби український поет був його сучасником, неодмінно став би соратником. Обов'язкове вивчення скорботної біографії Кобзаря і пафосне прочитання вибраних віршів викликало цілком зрозуміле відторгнення. За спробою укласти українського класика в прокрустове ложе комуністичної пропаганди губилися і стиралися багато пластів, не всі з яких піднято досі.
Ставлення до спадщини Шевченка почало змінюватися, коли я почув його вірші, покладені на рок-музику. Потім повільно, але впевнено стали розкриватися інші можливості класичних текстів. Як будь-яка гласність, відкриті розмови навколо творчості й особистості Кобзаря породили крамолу. Виявляється, шапка і кожух — не повсякденний його одяг. Поет до арешту й заслання в солдати вів бурхливе світське життя, слідував сучасній моді і, траплялося, був законодавцем окремих її течій. Той, кого наполегливо показували борцем з панами-гнобителями, сам не цурався звернення "пан". Ну не товаришем ж його називати, врешті-решт.
Прикладів нового прочитання Тараса Шевченка, особливо напередодні чергового дня народження головного класика, можна назбирати на товсту книжку. Висновок буде один: його творчість не має бути схожою на застиглу в краплі бурштину муху. Сьогодні, під кінець другого десятиліття третього тисячоліття, неправильно вважати його тільки Кобзарем. Це минуле. А щоб Шевченко не загубився, все, що з ним пов'язано, правильно інтегрувати в майбутнє. І поглянути на його особистість ширше, далі, ніж обсяг поетичної збірки. Адже він зробив чималий внесок і в науку, займаючись дослідницькою діяльністю в період солдатчини. Також — в образотворче мистецтво, реалізуючи талант художника. Помноживши це на богемний спосіб життя поза казармою, отримаємо особистість, для якої в українській мові є відповідне слово — "митець". Тобто людина, суть якої є творчість. Сама створює образи і образом є.
Ось чому проект Квантовий стрибок Шевченка вартий уваги, а його автори, включаючи художника Влада Корнюка, — поваги, а не засудження консерваторів. Той, хто пішов на них з ножем, і ті, хто йому аплодують, хочуть залишити Шевченка в минулому. Зберегти, замаринувати звичний образ: вуса-кожух-шапка. Насправді ж усім охочим показали: образ сумного Кобзаря — не єдиний прийнятний для національного поета. Застосування до нього іпостасей, які прийшли зі знайомої сучасникам і так, агресивної масової культури — не що інше, як спроба відіслати до поп-арту у виконанні Енді Воргола. Чомусь погляд художника-провокатора на Мерилін Монро нікого не обурив, не змусив схопитися за ніж, не збучив хвилю звинувачень у нарузі над світлим образом і так далі. Це не Влад Корнюк вчинив акт вандалізму над національною пам'яттю, а націонал-радикал, який порізав його роботи. І чого домігся? Відповідь не забарилася — ті самі образи поп-культури вже застосували до двох інших головних класиків: Лесі Українки та Івана Франка. Який, судячи з реальної, а не сертифікованої для шкіл біографії, мав за життя славу того ще порушника громадського спокою.
Пора б зрозуміти: класики, які по праву вважаються і шануються в Україні як приклади національної ідентифікації, повинні не викликати нудьгу, а спонукати до перформансів. Поки навколо образу Шевченка йде здоровий рух, про нього пам'ятатимуть. І одного разу для тих, хто позіхає при згадці його імені, настане момент, коли захочеться познайомитися з творчістю ближче. І, хтозна, може, навіть написати на текст Заповіту свою хітову рок-баладу..
Колонка опублікована в журналі Новое Время за 6 березня 2018 року. Републікування повної версії заборонене.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени