Наприкінці 1859 року Шевченко отримав листа з рідної Черкащини від Платона Симиренка.
«Мы с вами мало знакомы, кой о чем я хотел бы поговорить с вами, да не было случая. Вы своими поэтическими рассказами так увлекали меня, что, бывало, все забываешь. Бог даст, увидимся и поговорим по правде, откровенно. Ведь вы за правду не посердитесь. Скажите мне, хоть на первый случай, по правде, отчего вы мое письмо написали на одном языке, а Алексею Ивановичу — на другом? (курсив НВ) Если вас не утомляет переписка такая неинтересная, как моя, то я бы просил вас написать мне когда-нибудь».
Це уривок з листа Платона Симиренка у відповідь на прохання Шевченка прислати йому 1100 рублів на перевидання Кобзаря. Алексей Иванович Хропаль – це чоловік сестри Симиренка. Шевченко одного й того ж дня писав писав Платону російською, його зятю – українською: «Мені оце прийшлось до скруту: сьогодні цензура випустила із своїх пазурів мої безталаннії думи та так, проклята, одчистила, що я ледве пізнав свої діточки, а издатель, кацапська душа, половини не дає того, що я прошу і що мені притьмом треба».
Притьмом. Хто зараз так скаже?
А Симиренко? Зараз це слово вимовляють покупці смачних зимових яблук. Їх вивів Левко Симиренко – син Платона Федоровича. А тоді Симиренки були одними з найбагатших підприємців України. Шевченко після заслання приїхав на батьківщину через два роки – влітку 1859-го. Познайомився з місцевими авторитетами Симиренками і Яхненками. Їхні батьки викупилися з кріпацтва і створили компанію світового масштабу. Хоча з погляду сучасних авторитетів Симеренки були лузерами. Будинок – як скромний англійський котедж із спальнями на другім поверсі.
Але тоді Платон Симиренко, знаючи добре Шевченкові вірші, запросив поета на обід. Кобзар читав щойно написане, потім знамените: «І усміхнулася небога. Проснулася — нема нічого». Симиренко запропонував поетові фінансову допомогу. Той відмовився, але в листопаді написав: «Милостивый государь Платон Федорович. Сегодня получил я мои сочинения из цензурного комитета, сильно пострадавшие от долговременной пытки. Пострадавшие так, что издатель соглашается их напечатать на условии, на которое я не могу и не должен согласиться. Ваше благородное предложение приму я теперь как благодеяние с глубочайшей благодарностию. Издание будет стоить 1100 рублей. Если вы согласитесь получить ваши деньги экземплярами книги, для меня это будет легче. Если же деньгами, то я не обещаюсь вам уплатить ближе году с десятым процентом».
Власне, у відповідь саме на цей лист Шевченко отримав від Симиренка 1100 рублів і прохання писати йому далі українською.
Далі був ще один привід для образи. Шевченко підписав видання Кобзаря – видано коштом П.Ф. Симиренка. Коли меценат побачив це, обурився: «Навіщо він це зробив? Це ж було між нами. Я навіть жінці не сказав».
А Шевченко ніби побачив усе це крізь пальці. Збереглися три його листа до Симиренка. Вони російською. На українську він раптом переходить тільки в одному місці, коли просить взяти на роботу свого брата: «Примкніть во ім'я Божіє мого брата коло свого завода, хоч коло буряків; а він це діло дуже добре тямить».
У відповідь – мовчанка.
«Я йому після Кобзаря уже двічі писав, а він мені анітелень! - пише Шевченко братові про Симиренка. - Нехай собі сердиться, коли в його така сердита натура».
Але зараз, що вони думали один про одного, ніхто не знає.
Шевченко писав і прозу російською. Але Микола Корнійчуков, більше відомий як Корнєй Чуковський – автор не тільки Айболитя, а ще й перекладач, зокрема з української, якою досконало володів, писав: «Російські твори Шевченка – як поганий переклад з української».