Шість запитань <br> про головне

Журналісти Нового Времени в день триріччя видання відповіли на шість однакових запитань — про роботу і про себе

— Як ви потрапили в журналістику?

— Випадково. Влітку 1997 року закінчив інститут у Вінниці з дипломом викладача англійської та німецької мов і відразу ж переїхав до Києва шукати роботу. Мій товариш працював в англомовній газеті Kyiv Post, у нього в редакції якраз відкрилася вакансія на позиції business researcher — це людина, яка робила таблиці та підрахунки у відділі Бізнес. У нас тепер це називається інформаційно-довідкова служба.

Співбесіду зі мною проводили головний редактор — американець Ігор Грінвальд — і редактор відділу Бізнес — британець Юан МакДональд. Було очевидно, що їм потрібно було швидше заткнути дірку в редакції. Співбесіда тривала п'ять хвилин, вони просто хотіли переконатися, що я адекватний і знаю англійську. Наприкінці зустрічі вони запитали: ти завтра готовий вийти на роботу?

Так я опинився в журналістиці.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— У редакції Kyiv Post працювало багато сильних, розумних і цинічних журналістів. Багато з них потім пішли в Financial Times, Wall Street Journal, The New Yorker, Bloomberg тощо. Всього, що вмію, я навчився у них. І ставленню до роботи, і колег, і ставленню до свого уряду — вони відрізнялися від українців упевненістю в тому, що цей уряд винен їм, а не вони — уряду. Паралельно я ходив з ними на інтерв'ю і перекладав, дивився, як вони беруть інтерв'ю, як готуються і як структурують статті.

Якось у 1998 році я перекладав інтерв'ю зі спікером парламенту Олександром Морозом для журналістки The Economist Анни Рід. Вона його просто розтоптала в питанні приватизації землі, розбила всі його аргументи проти. Вона мені сказала: "Віталію, якщо ти теж хочеш ставити свої запитання, а не чужі, ти маєш бути журналістом, а не перекладачем". Того ж року я почав писати.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Найбільше мені не вистачає побутової доброзичливості. Це зовсім інша якість життя, коли ти живеш серед людей, які тобі посміхаються.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Я люблю подорожувати і планувати подорож. Не напівпансіон у готелі на морі, а саме поїздити по цікавих місцях своїм ходом: Китай, Камбоджа, Індонезія, США і так далі. Я якось порахував у літаку, що був у 46 країнах. Тепер у мене є наступні десять, які хочу відвідати.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Напевно, це була колонка Рушійні сили прогресу про те, наскільки Україна просунулася вперед за три роки після Майдану, всупереч кому і завдяки кому. Рушійними силами змін у своїй колонці я назвав МВФ, США, ЄС, міжнародних донорів, місцевих активістів і журналістів. Без них навряд чи взагалі щось відбулося б.

А взагалі, я не так багато пишу тепер. Але я роблю багато обкладинок журналу, які доносять суть швидше і простіше, ніж тексти. І, напевно, найважливіші з них — про корупцію, тому що це головна біда України. Серед них — Сірі кардинали влади (Мартиненко, Іванчук, Кононенко), З речами на вихід! (екс-генпрокурор Віктор Шокін), Внутрішні справи міністра (голова МВС Арсен Аваков), Хто гальмує реформи (Запорожець без коліс, в якому сидять Петро Порошенко, Арсеній Яценюк та їхні товариші).

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— З Бараком Обамою. Мені здається, це у всіх сенсах достойна людина. Особливо це помітно тепер, коли в Америки новий президент. Було б цікаво послухати Обаму на абсолютно різні теми, в тому числі дізнатися, що потрібно побачити на Гаваях. Адже він родом звідти.

— Як ви потрапили в журналістику?

— В журналістику я потрапив просто: на сайті Лента.Ру прочитав оголошення про набір співробітників у нічну зміну. Прийшов, поговорив і випив віскі з директором з розвитку, написав тестове завдання, після чого мені повідомили, що я прийнятий. До речі, нічна зміна стала для мене дуже хорошою школою. Без неї я був би зовсім іншою людиною.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Найбільше мені запам'ятався 2011 рік — низка арабських революцій, повалення Мубарака в Єгипті і Каддафі в Лівії, початок війни у Сирії і багато чого ще. Я тоді зрозумів, що журналіст має бути об'єктивним, але завжди на боці тих, чиї права порушені. Влада й так здатна за себе постояти, а прості люди, як правило, ні.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Оскільки я громадянин Росії, то розповідати про недоліки України нічого не буду. Надам це право своїм українським колегам, вони розуміються в ситуації набагато краще за мене.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Головне захоплення за межами офісу — це робота. Так склалося, що в офісі я практично не з'являюся, тому працювати доводиться поза його межами. Оскільки робота мені дуже подобається, то вона і є моїм головним захопленням.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Головний текст, мабуть, не назву. Напевно, можна сказати, що я пишаюся цілою низкою статей про Ісламську державу — її мотивацію, внутрішній устрій і загрози, які вона несе всьому людству. Ну й замітки про американські вибори туди ж можна віднести.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Довго думав. Мабуть, ні з ким. Якщо випадково потраплю на вечерю з відомою людиною, то ок, без проблем. Але навмисно шукати з кимось зустрічі, оскільки людина відома, я б не став — мені цікаві не стільки люди, скільки процеси.

— Як ви потрапили в журналістику?

— По знайомству. Одного разу, коли я вчилася в одному з останніх класів школи, мама сказала: “У Слави (татового друга) є знайомі на радіо. Якщо ти дійсно хочеш вступати на журфак, він тебе може познайомити, щоб ти щось для них спробувала написати. Спробуй, можливо, тобі не сподобається”. Але мені сподобалося.

А повністю зрозуміла я, чим буду займатися, не в університеті, а вже згодом, коли працювала з західними журналістами. Тоді я співпрацювала з київським бюро агентства Reuters, клієнтами якого є провідні світові ЗМІ, від газет до телеканалів. Вони приїжджали в Україну робити сюжети на різні теми, а я допомагала їх готувати: домовлялася з людьми, знаходила інформацію, перекладала. Це була робота з висококласними професіоналами, здатними працювати по 20 годин на добу, не втрачаючи ні почуття гумору, ні здорового глузду.

Було багато яскравих і об'єктивних матеріалів про події в Україні. І один смішний — для найбільшого комерційного телеканалу Німеччини RTL. Їхній продюсер вирішив, що малозаселена чорнобильська зона могла б стати місцем вирощування наркотиків для всієї Європи.

Полів, засіяних коноплями або маком, ми там не знайшли. Зате з чималими труднощами нам вдалося знайти одного наркомана, який живе під Чорнобилем, і розповів про своє захоплення, ще й показав на камеру процес виготовлення препарату.

Запах був огидний. Не дочекавшись кульмінації, я пішла, а хлопці знімали до кінця. Пізно вночі по абсолютно порожній дорозі ми поверталися в Київ і сильно сміялися над тим, що цей репортаж переверне свідомість добропорядних німців і розширить їхні можливості.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Я перфекціоніст, тому для мене найважливіший період кар'єри — це тут і зараз.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Багато чого. Миру, чесності, добра, вміння довіряти, не заважати іншим — і це тільки вершина айсберга.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Буду передбачувана: подорожі. У нас в редакції люблять цинічний жарт когось з колег, який на пропозицію назвати своє улюблене місце у Києві відповів: другий поверх аеропорту Бориспіль. Не буду так само категорична, Київ — чудове місто, але якась частка правди в цьому жарті все‑таки є.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Проект Люди Нового Часу — про тих, хто рухає країну вперед. Коли наша команда працювала в журналі Корреспондент, щороку ми робили рейтинг Топ-100 найвпливовіших людей України. Туди потрапляли наділені владою люди, які зазвичай сприяли не прогресу, а регресу країни, такі як, наприклад, Леонід Кучма чи Віктор Янукович і їхнє найближче оточення. Розставити їх по місцях для редколегії було свого роду логічним тестом, але позитивних емоцій це не приносило. Одного разу я переглядала вже зверстані тексти — ми їх називаємо “білки” — і думала: ми друкуємо рейтинг, який на добру половину складається з тих, кого зневажаємо і вважаємо своїми опонентами. Тож коли з'явилися Люди Нового Часу, це стало просто професійним задоволенням. У цьому проекті ми пишемо про тих, кого вважаємо однодумцями, кому довіряємо.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Найкраще вечеряти не з відомими людьми, а з тими, кого любиш і поважаєш. А заради задоволення поговорила б із кимось з аналітиків Кремнієвої долини — про те, куди рухається світ. Це цікаво.

— Як ви потрапили в журналістику?

— Взимку 1988‑го я служив у Севастополі в радянській армії. Мій товариш-таджик попросив мене підписати його дівчині листівку. Результат перевершив його очікування. Після цього я отримав подібні замовлення від усіх його азіатських земляків з нашого та сусідніх взводів. Замполіт нашої роти пішов далі і доручив мені написати матеріали для бойового листка, який публікувався в караульному приміщенні. Зрештою цей обов'язок закріпили за мною на два роки, хоча зі мною в одній роті служили хлопці з московського Літературного інституту. Вважайте, що це і є початок моєї журналістської кар'єри. У велику журналістику я потрапив десять років потому. У 1998 році в газеті Незалежність на першій смузі вийшла моя перша стаття про проблеми з виплатами німецьких компенсацій українцям—жертвам нацистського режиму. Мені навіть нарахували гонорар 40 грн за статтю. До речі, мені його досі так і не заплатили. Чекаю.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— В один прекрасний червневий день 2005 року я, редактор і журналіст телеканалу НТН, повертався з чергової зйомки. Раптом мені на мобільний телефонує головний редактор журналу Корреспондент Віталій Сич. Він запитав мене, чи готовий я прийти працювати в Корреспондент і якщо так, то коли? Я випалив: “Готовий. Завтра". Я, звісно, готовий був і сьогодні. Але подумав: навіщо поспішати? Нехай думає, що я сильно проханий. Працювати в журналі Корреспондент на той час було моєю професійною мрією. Я її реалізував і думаю, що це мій найважливіший вибір у житті після хрещення та одруження. Все інше — наслідок.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Значну частину свого дозвілля я присвячую дослідженню Біблії. У час, що залишається, волію стежити за футболом, хокеєм і за дружиною. По-справжньому відпочиваю з хорошою художньою літературою і втомлююся з поганою.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Люди стають замкнутими. Сусіди дедалі рідше вітаються один з одним. Незнайомі попутники в купе намагаються не помічати сусідів. Вони пірнають в гаджети при відправленні поїзда і виринають на кінцевій станції. Я не вірю, що там цікавіше. Це панцир. Мене це засмучує. Культура короткої розмови, що так природна в усьому світі, у нас або ще не народилася, або вже відмерла. Morning, Sorry, How are you? Nice to meet you тощо— звичайний міський шум у всьому світі. Без цього в Україні душно.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— У 2015 році я написав невеликий матеріал про те, як у середині ХХ століття Кремль руками капітана радянської армії, відомого нам як Кім Ір Сен, заснував КНДР. Механізм створення цього північнокорейського страховиська ідентичний лекалам, за якими тією ж майстернею шиється ЛНР/ДНР. Ця невелика стаття викликала неабиякий читацький інтерес — більше 100 тис. переглядів на тоді ще зовсім молодому сайті НВ. OMTV перетворив мій текст на сценарій докфільму і отримав на YouTube ще близько 150 тис. переглядів. Не скажу, що це подвиг, але щось героїчне в цьому є.

— З ким з відомих людей ви б хотіли повечеряти, і що у цієї людини запитати?

— Відповім чесно. Хочу повечеряти з Олегом Сенцовым. В Києві. Мені здається, не так важливо, що я у нього запитаю, важливо, що в кінцевому підсумку скаже він. Будемо говорити про нас.

— Як ви потрапили в журналістику?

— Це було в Миколаєві, під час навчання на четвертому курсі університету. У нас виходила студентська газета Вагант, декан факультету політичних наук запропонував мені стати редактором сторінки Політичний вісник. Моя перша замітка називалася Кохання у великій політиці, оскільки номер виходив напередодні 14 лютого.

Після закінчення університету я вчилася деякий час у Варшаві, а потім вирішила шукати роботу в Києві. Мені пощастило: я влаштувалася на роботу в перший же день приїзду в столицю. З вокзалу я вирушила в інтернет-кафе на Хрещатик, в інтернеті знайшла вакансію в комунальній газеті, сходила на співбесіду. У той же вечір мені передзвонили і сказали, що завтра чекають на робочому місці в редакції. З цього все і почалося. Це було рівно 10 років тому.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Найбільше я пишаюся своїм соціальним проектом Єлюди про учасників Майдану, яким займалася три роки тому. Моя видана книга Єлюди — це найважливіше, що мені вдалося зробити в журналістиці.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Принциповості. Бісить, що в українській політиці швидко забувають політичне минуле, цинічно змінюють політичних партнерів і з усіма домовляються за принципом "ти — мені, я — тобі". Наприклад, ми підтримаємо вашу кандидатуру на посаду, а ви залишите або поставите нашого корупціонера на потік.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Колеги часто кажуть, що я надто серйозна. Можливо, тому що пишу про політику. Але я обожнюю веселитися. Мені подобаються гучні вечірки, фестивалі електронної музики і танці до ранку.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Стаття Сірі кардинали влади 2015‑го року. Ми вперше розповіли про вплив близького друга президента Ігоря Кононенка і близького соратника прем'єра [на той момент Арсенія Яценюка] Миколи Мартиненка на політику та фінансові потоки. Тоді тільки деякі політики погоджувалися говорити про їхні сумнівні дії на диктофон, і ще складніше було роздобути конкретні факти. Але нам, як мені здається, це вдалося.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Нещодавно ми писали статтю про голову Національного антикорупційного директорату Румунії Лауру Кодруце Ковесі. Хотіла б поговорити з нею і запитати, що вона відчула в той момент, коли вперше відправила олігарха або депутата за ґрати.

— Як ви потрапили в журналістику?

— Спочатку я кілька років вперто не навчався в Київському політесі,— я грав там у КВК. Це захоплення приносило багато хорошого, але забирало гроші. Директор нашої команди в якомусь листі спонсорам неймовірно точно помилився, написавши про всіх нас “група людей, збіднених творчістю”.

Намагаючись якось налагодити справи, ми почали випускати компактну і локальну студентську газету. Я там щось писав, не підозрюючи, що з кожною літерою все далі йду з шляху інженера, перетворюючись на журналіста.

Перетворився. Але сопромат, матір його, опори, все ще пам'ятаю.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Осінь 2013 року. Тоді младоолігарх Курченко купив Корреспондент, у якому я працював редактором політики. І велика частина співробітників вирішила піти. Я теж звільнився без особливих роздумів, підкоряючись простій логіці: поява Курченко означало появу цензури в політичних статтях. Продукувати брехню я не хотів.

Про власне майбутнє без роботи якось не думав: тоді майбутнє всієї країни виглядало неоднозначним.

Потім прийшла зима, і у мене народився молодший син.

А потім в якомусь сенсі народилася і нова країна.

І я знайшов нову роботу.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Миру, якісних реформ, посадок трьох друзів Петра Порошенка, дитячих майданчиків, прийнятного курсу долара, порядку на дорогах, звільнених Криму і Донбасу.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Сім'я і машини. Сім'я в машинах. Машини в сім'ї.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Кожен текст для редактора — головний. Тому що ти — остання ланка на шляху статті до читача. І якщо щось недопрацюєш, то вже ніхто цього не зробить.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Якщо глобально, то з Янушем Корчаком, польським педагогом і письменником, який разом зі своїми вихованцями — дітьми-євреями — зайшов у газову камеру. Я ще в дитинстві читав його цикл про короля Матіуша — це тонко і по‑дитячому чудово. Нічого б у нього не питав, просто слухав,— якби він захотів говорити.

А вибираючи з-поміж наших сучасників — то все одно з ким: я люблю добре поїсти і тому цілком можу провести обід мовчки (посміхається).

— Як ви потрапили в журналістику?

— Ще чотири роки тому я працювала викладачем психології в Таврійському національному університеті в Криму, збирала матеріал для докторської, вела кілька дослідних проектів і писала блоги. Я часто й довго бувала в Києві, але ніколи не мріяла туди переїхати, тим більше змінити професію. Але потім стався Майдан.

Моїх студентів, які відвідували Майдан у Києві і організовували кримський Майдан, вписували у спеціальні списки для МВС, проти них велася брудна інформаційна кампанія. Працювати стало гидко, але остаточну крапку поставила анексія Криму. Після неї мої київські друзі настійно рекомендували мені приїхати в столицю. Я розуміла, що сформована ситуація — надовго, що я не повернуся в Крим у найближчі роки, але це одночасно і рідкісний шанс змінити життя.

Так я вибрала роботу журналіста. Якраз у цей час Віталій Сич створював Новое Время. Я зустрілася з ним і показала свої тексти. Так я стала журналістом НВ, а через рік — редактором рубрики Люди.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Назву найскладніший — це перший рік у журналістиці. Після 30 років, коли ти багато зробив для своєї кар'єри в іншій сфері, починати з нуля складно. Змінити купу звичок розуму, потрапити в нове оточення, в нове місто — це складний, але цікавий виклик.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Навички людей зважати один на одного. Це важлива психологічна якість, яке має відображення і в політиці, і в повсякденному житті. Ми все ще живемо в цінностях виживання, коли беремо до уваги тільки свої особисті інтереси чи інтереси своєї родини, при цьому часто сліпі до колективного спільного блага. А значить, поваги до інститутів, законів і процедур у нас теж немає. Це сумно.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Поза офісом я люблю море і вітрильні яхти. Ранок у відкритому морі — мій улюблений ранок.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Профайл на Блаженнійшого Любомира Гузара. У мене залишилося багато робочих записів про нього, я їх часто перечитую. Це було занурення в цікаву історію людини, церкви як інституту і прийняття дуже особливого погляду на світ.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Я б із задоволенням повечеряла зі знаменитим американським психологом Філіпом Зімбардо, автором Стенфордського тюремного експерименту і багатьох книг, присвячених природі зла. Одного разу він мимохідь сказав, що свій знаменитий експеримент перервав тільки тому, що його дружина плакала і благала його припинити, а він сам піддався чарам насильства. Ось і мої головні питання до нього: де проходять умовні червоні лінії людського в людині, як сучасний світ здатний акумулювати агресію і прагнення до насильства та чи здатний.

— Як ви потрапили в журналістику?

— В журналістику я потрапив випадково. Коли був студентом, заробляв на життя, викладаючи уроки англійської мови. Батько одного з моїх учнів, бізнесмен і видавець невеликого журналу, запропонував мені посаду редактора-перекладача. З часом я зрозумів, що писати самому мені подобається більше, ніж перекладати чужі тексти.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— У далекому 2005 році мене запросили у Корреспондент на посаду редактора Науки. Я раптом зрозумів, що справжнє щастя — це коли твоє хобі стає твоєю роботою. Так, я міг цілими днями колупатися в улюблених комп'ютерах і гаджетах, читати про космос і роботів, а мені за це ще й платили. Саме в цей час я зрозумів, що найважливіше мистецтво, яке має опанувати науковий журналіст,— це пояснювати складні речі простою мовою. Зробивши це своїм основним завданням, я зміг почати писати статті зовсім іншого рівня.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— В сучасній Україні мені не вистачає... всього. У нас дика країна, що як мінімум на сотню років відстає від Європи, яка буквально за рогом. Нам потрібно зживати в собі совок, азіатчину, XIX століття тощо.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Наукова фантастика. В перерві між читанням я присвячую час машинам і гаджетам. Хоча досвід батьківства чи не щодня переконує мене в тому, що найскладніші гаджети — це діти.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Їх було багато, і більшість з них були на важливі теми. Найбільше я відчував, що роблю щось значуще, коли писав про найкращі українські стартапи, розуміючи, що можу допомогти талановитим хлопцям знайти нових інвесторів або клієнтів. У будь-якому разі це була моя посильна допомога тим, хто її потребував.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Зараз у середовищі високих технологій прийнято молитися на Ілона Маска. Але я, чесно кажучи, залишаюся прихильником генія Стіва Джобса. Це було майже нереально і за його життя, і тим більше зараз, але разом з тим я би з радістю повечеряв з Джобсом і запитав його, чи правда, що він не хотів робити кнопку on/off на гаджетах Apple, тому що вірив, ніби в речей немає кінця, що завжди є щось “після”. І про багато іншого.

— Як ви потрапили в журналістику?

— Написав кілька статей як копірайтер. Потім пройшов стажування в одній з київських газет у розділі Ділові новини. Після цього співпрацював як фрілансер з низкою українських ділових видань, а також російською газетою Коммерсантъ. Коли Коммерсантъ вийшов на український ринок, я почав там працювати штатним співробітником. Попрацював на різних посадах — від кореспондента відділу Бізнес до першого заступника головного редактора, керівника ділового блоку. 2014 року, коли газета була закрита з політичних причин, я почав співпрацювати з видавництвом журналу Новое Время, а також створив разом з партнерами кілька телевізійних проектів на каналі UA: Перший.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Вважаю, всі періоди важливі. Тому що це були етапи, завдяки яким я ставав тим, ким є сьогодні. Кожен з них здавався складним і нездоланним, але зрештою все вийшло. І це додало мені впевненості в тому, що навіть з найскладнішим завданням можна впоратися, якщо не відступати і не пасувати перед труднощами. Як каже моя мама: “Не святі горщики ліплять”.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Здорового глузду і справедливості. А також умов, які б стимулювали людей до реалізації закладеного в них потенціалу.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Сім'я і моя церква.

— Ваш головний текст за три роки роботи в НВ?

— Складно сказати. Але найбільше мені сподобалося працювати над матеріалом про інноваційний екологічний район Хаммарбі у Стокгольмі.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— Чесно кажучи, немає такого бажання. Кумирів у мене немає.

— Як ви потрапили в професію?

— Я думаю, все почалося ще зі школи, коли ми з двома однокласниками вирішили випускати рукописний журнал про життя класу. Придумували смішні історії, робили якісь музичні опитування, кросворди, записували перли вчителів і багато іншого. І все це — у звичайному зошиті в клітинку. Я займався оформленням, щось там розфарбовував, вирізав.

Ближче до закінчення інституту я зрозумів, що проектування теплових станцій — зовсім не те заняття, яким я хотів би присвятити життя. До того часу я заробив грошей (це була моя перша тисяча доларів, зароблена потом і розумом), привіз з відпустки у США свій перший комп'ютер і вивчав на ньому графічні комп'ютерні програми. І якось мені захотілося роздрукувати деякі свої роботи. Я звернувся до сестри свого одногрупника, яка працювала в рекламному агентстві: у неї був доступ до скарбу тих років — лазерного принтера. І цю роздруківку випадково побачив директор і запросив мене до себе в команду дизайнером.

— Найважливіший період у вашій кар'єрі і чому?

— Кожен період важливий по‑своєму. Спочатку я не вірив, що за ці смішні картинки, які я жартома створюю на екрані комп'ютера, можна отримувати гроші, і досить непогані. Потім прийшло розуміння серйозності професії, обов'язків і відповідальності за виконану роботу. Засвоївши ці базові принципи, мені було вже легше рухатися далі.

Та все ж найважливішим періодом у кар'єрі я вважаю роботу в українсько-корейському проекті для супермаркетів (CMS), куди я пішов від безвиході після кризи 2009 року. Мене тоді скоротили (вперше в житті!) з KP Media з посади арт-директора холдингу, і я шукав будь-яку можливість займатися улюбленою справою. Начальником там був кореєць, який запустив успішний проект у своїй країні і намагався повторити це в Україні. Мене взяли простим дизайнером, я малював купони для супермаркетів і різні дрібнички, але саме тоді я остаточно полюбив свою професію.

Кореєць регулярно збирав нашу невелику команду в мітинг-румі і розмовляв. Про роботу, про правильний підхід до справи, про ставлення до клієнтів, та й просто про життя. Натхненний його промовами, я навіть придумав дизайн особливої коробочки для цих купонів і отримав на нього патент. На жаль, у корейця нічого не вийшло тут зробити, його правильний підхід розбився об реалії українського бізнесу, але спогади у мене залишилися найкращі.

— Чого вам не вистачає в нинішній Україні?

— Для початку — хороших доріг. Я на машині вже втретє поміняв амортизатори.

— Ваше головне захоплення за межами офісу?

— Захоплююся історією Києва. Колекціоную в цифровому вигляді всю доступну інформацію про місто — фотографії, картини, карти. Люблю дивитися, як змінюється та чи інша вулиця в часі, які люди були раніше. Також оформив більше десятка обкладинок книг, присвячених Києву.

— Ваш головний проект за три роки роботи в НВ?

— Я не поділяю проекти на більш або менш важливі. До будь-якої роботи я намагаюся ставитися з максимальною увагою і віддачею.

— З ким з відомих людей ви хотіли б повечеряти і що у цієї людини запитати?

— В одного з моїх прапрадідів був маєток під Вільнюсом. І, згідно з родинним переказом, під час революції 1917 року він десь там закопав дорогий столовий сервіз. Багато моїх родичів у часи Радянського Союзу туди їздили і намагалися його відкопати, але нічого не знайшли. Ось з прапрадідом я б і повечеряв і спитав: а де, власне, сервіз?

А якщо серйозно, то я із задоволенням поспілкувався б зі Стівом Джобсом. Його ставлення до життя багато в чому збігається з моїм.