Усі роки війни я старанно уникав порівнянь того, що відбувається у нас з війнами і конфліктами в інших країнах чи куточках планети. Просто навіть поверховий аналіз свідчить, що жодне з порівнянь не витримує критики.
Порівняння нашої ситуації з тим, що відбувалось в Фінляндії до, під час і після Другої світової війни для мене теж позбавлене сенсу. Хоча б тому, що Фінляндія навіть «розплатившись» територіями і самообмеженнями в зовнішній політиці все ж таки перед тим змогла завершити військовий конфлікт, завдавши ворогові втрат, несумісних з бажанням продовжувати бойові дії. У подальшому «позаблоковість» Фінляндії існувала саме через існування блоків, між якими встановився військовий паритет і ніхто не відчував потреби та бажання зійтись у прямому збройному конфлікті.
Нині ситуація принципово відмінна. Наш суперник навіть не визнає себе учасником конфлікту, і ми не можемо закінчити бойові дії. Окрім того, навколо нас явно немає нікого, хто був би готовий чи навіть задумувався б над можливістю військового протиборства з нашим ворогом. Міжнародних правил взаємодії, навіть якщо під нею вважати протидію, немає. Ті, що були, фактично щоденно деградують, розвалюються і тестуються на можливість їх обходити масою великих міжнародних гравців.
Саме тому будь-які односторонні поступки, передача територій, самообмеження в зовнішній чи внутрішній політиці нічого нам не дадуть. Принаймні нічого не дадуть в середній чи довгостроковій перспективі. Я впевнений, що перспектив і умов для «фінляндизації» України (як продуманої стратегії поведінки, що зменшує безпекові ризики) дійсно не існує.
Але чи є альтернативою курс на інтеграцію в НАТО? Був би. Якби ми мали можливість туди вступити ближчим часом. Але ж не маємо. У нас не прийнято говорити, що вступ до НАТО відбувається шляхом прийняття. Ну, щоб не говорити багато — нашого бажання і неочевидної готовності вступити в НАТО недостатньо для того, щоб туди вступити, нас повинні туди прийняти. А не хочуть. Категорично навіть не бажають говорити про це приблизно ж стільки країн, скільки відкрито підтримують ідею запросити до НАТО Україну. І це не є великою таємницею. Тому шкода, що подібні констатації стають підставою для сумнівів у патріотичності тих, хто їх проголошує. Як на мене, то заявити, що нас найближчим часом не приймуть в НАТО — це радше банальність, ніж зрада.
Що можна робити в цій ситуації в плані інтеграції в НАТО — для професіоналів зрозуміло. Навіть елементарний здоровий глузд підказує, що й без перспектив вступити в Альянс, перейти на стандарти НАТО і зміцнити відносини з цією організацією (в тому числі поступовим нарощуванням її присутності в Україні) вигідно для нас.
Але це не є відповіддю на питання про гарантії безпеки України. Адже відкинувши риторику про нас, як захисників Європи і її цінностей, в НАТО ми хочемо саме задля отримання гарантій безпеки для себе. І можливості отримання від НАТО цих гарантій без повноправного членства немає.
То що ж робити? І ось коли хтось ставить це питання публічно, це не «пробний шар». Не ознака тестування громадської думки. Не спроба піддати ревізії курс на інтеграцію в НАТО. Це ознака здорового глузду і чесна спроба говорити про головне.
Текст опубліковано з дозволу автора
Приєднуйтесь до нашому телеграм-каналу Мнения НВ