Передусім Саудівська Аравія. Як уже часто згадували, Хашкаджі, позаштатний колумніст The Washington Post, раніше був частиною саудівського істеблішменту. Не будучи членом дому Саудів, він походив з хорошої сім’ї та мав зв’язки. Він редагував впливову саудівську газету та працював на високопоставлених королівських осіб. Вперше я зустрів його 14 років тому. Він асистував мені, коли я тиждень жив у Ер-Ріяді та Джидді. Хашкаджі працював на принца Туркі аль Фейсала, людину, яка довгий час була головою саудівської розвідки, а вже тоді – послом у Британії, а згодом у США. Туркі – один із синів короля Фейсала – іншими словами, найбільш високопоставлена королівська особа, до якої можна дістатися, окрім монарха.
Навіть у ті дні Хашкаджі був лібералом та реформатором, хоч і поміркованим у цих напрямках. Він переживав за те, що надто велика кількість реформ – це на шкоду. «Я хотів би, щоб мій уряд вживав більш жорстких заходів проти екстремістських елементів», – сказав він мені у 2005 році в рамках шоу Foreign Exchange, що на PBS. Та водночас застерігав, аби все це не відбувалось надто швидко. «Ми не хочемо розбити суспільство», – підкреслював він.
Спостерігаючи за діяльністю кронпринца Мухаммеда бін Салмана – мішаниною авторитаризму та справжніх реформ – Хашкаджі ставав усе більш критичним, але не радикальним. Тож з якої причини він, як тепер розуміло, став виглядати загрозливим? Можливо тому, що користувався повагою всередині саудівського істеблішменту. Професор Гарварду Тарек Масуд допускає, що випадок з Хашкаджі може сигналізувати про те, що всередині саудівського істеблішменту панує більше інакомислення, ніж ми вірили. А це важливо. Коли вчений Самуель Гантінгтон вивчав крах авторитарних режимів у 1970-80-х, він помітив, що розкол всередині правлячої еліти майже завжди був передвісником більш широкого розколу режиму.
Зовнішня політика США не повинна опиратись на особистості
Так склалось історично, що Саудівській Аравії вдавалось підтримувати стабільність завдяки тому, що насправді вона була під патронажем, а не поліцейською державою. Зазвичай королівство просто «купувало» своїх критиків чи дисидентів – особливо це стосувалось жорстоких священнослужителів. І там знову застосували цю стратегію невдовзі після Арабської весни, коли масово збільшили субсидії для громадян та виділили бонуси для урядовців. Це спрацювало. Насправді, урок Арабської весни видається таким: репресії не працюють так (згадайте Хосні Мубарака з Єгипту та Башара Асада з Сирії), як корупція.
Та здається, що МБС – так найчастіше називають саудівського кронпринца – змінював цю патронажну модель, наближаючи її до моделі поліцейської держави. Він змішував економічні, соціальні та релігійні реформи з як ніколи великою жагою до утримування влади, потрушуючи бізнесменів, ув’язнюючи активістів, атакуючи новинні платформи, і – караючи колумніста.
Відклавши в бік аморальність цього вчинку, подібна жорстока поведінка може в довгостроковій перспективі спровокувати нестабільність. Мубарак не зміг її втихомирити, а виживання Асада відбулось жахливою ціною – територія його правління зменшилась, переважна її більшість в руїнах. За іронією, яскраво вираженим противникам Ірану МБС може нічим не нагадувати типового правителя Близького Сходу – так само як й іранського шаха, реформатора, а заразом і деспота, такого обожнюваного західними елітами.
Мухаммед – складна фігура. Десь він просунув Саудівську Аравію вперед, а десь розпочав неабиякі репресії. Та справа в тому, що зовнішня політика США не повинна опиратись на особистості. Світогляд Дональда Трампа цілковито відображається у його симпатіях чи антипатіях до інших лідерів – включаючи Кім Чен Ина, Ангелу Меркель та МБС. На Близькому Сході це призвело до сліпої та невпорядкованої зовнішньої політики США до Саудівської Аравії. Вашингтон спостерігав та де-факто схвалив відновлення королівством війни у Ємені, блокаду Катару, сварки з Туреччиною та фактично викрадення прем’єр-міністра Лівану. Всі ці заходи більшою мірою провалились.
Політика США щодо Близького Сходу повинна брати за основу інтереси та цінності регіону, і тут ніколи не вгодити жодній країні. Історія показує, що це означає бути чесним брокером, якого поважають решта сильних держав. Це те, що дозволило Генрі Кіссінджеру практикувати хитку дипломатію та витягнути Єгипет з радянського табору, і це те, що допомогло президентові Джиммі Картеру заключити перемир’я у Кемп-Девіді. Саме через це – починаючи з Білла Клінтона до Джорджа Буша та Барака Обами – американський уряд спонукав навіть арабських союзників здійснювати серйозні політичні реформи.
Все це вимагає нюансів, витонченості та безперестанної високоякісної дипломатії. Це і є ціна за те, щоб бути лідером вільного світу – роботи, з якої ми надто пізно вирішили піти.
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Фаріда Закарії
Оригінал опубліковано на The Washington Post . Републікування повної версії тексту заборонене
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени