Україна – це країна великих можливостей.
У Штатах розумієш одну просту річ – всі працюють. Звісно, і у нас всі, здавалося б, працюють, але там – інакше. У відповідь на мої українські зізнання "за п'ять років я, нарешті, знайшла ідеальну команду, яка працює на 100%", мені кажуть, що в Нью-Йорку все простіше – ти знаходиш таку команду з першого разу. Тому що всі працюють на 100%. Завжди. З однієї простої причини: конкуренція. Така велика черга на твоє місце, що ти не можеш собі дозволити працювати погано. У нас – так, можна. Тому що в середньому по лікарні всі висиджують робочі години. Тому що завжди так було. Тому що не бачили інакше.
В Україні ж – блакитний океан у будь-якому бізнесі і ніші, куди не плюнь. Скрізь є місце і в будь-якій сфері ти можеш з нуля стати першим. Просто тому, що майже ніхто не викладається на 100%. Не потрібно бути надто талановитим, не потрібно мати двадцятирічну експертизу, потрібно просто робити. Ми не звикли. На жаль.
Кожного разу я їжджу в Штати за цим відчуттям. Почуттям тремтіння в колінах від того, як багато всього можна зробити в Україні, як багато можна створити та змінити, просто елементарно працюючи від душі, стабільно, маючи свій стрижень, мотивуючи команду і надихаючи тих, хто тебе оточує.
Я їжджу за розумінням того, як багато можна зробити, якщо тільки стабільно, без розривів – робити.
Я зустрічаю шалену кількість прекрасних, успішних людей в Україні. І всі вони говорять про те, що треба просто робити. Робити, замість думати. Робити, замість нудьгувати. Робити, замість того, щоб чекати.
Іноді "робити" загойдує. Але потрібно просто (випивши снодійне) спати, обійняти коханих і далі йти до мети.
Я не хочу жити в Штатах. Я хочу побудувати Штати. Щоб посміхалися. Щоб старалися. Щоб робили на 100%. Щоб думали за всіх, а не за одного, і щоб цінували історію і близьких.
І так, звісно, у мене вже є наступний квиток в Штати – на травень. Тому що perpetuum mobile.
Текст опубліковано з дозволу автора