Слово «популізм» стало одним із найпопулярніших у 2016 році. Політики, які стверджують, що вони говорять від імені народу, домоглися істотних перемог у Європі та Азії, а після обрання Дональда Трампа – і в Сполучених Штатах.
Вперше популізмом був названий протест американських фермерів проти банків і залізничних монополістів, що відбувся в кінці XIX століття. А тепер цим терміном описують гнів і образу, які відчувають до привілейованих і могутніх еліт з публічного і приватного секторів. Італійський Рух п'яти зірок бореться проти «істеблішменту», під яким маються на увазі всі – від журналістів до промисловців і політиків. Подібний процес відбувається і в США: Трамп, як відомо, пообіцяв позбавитися від усього шкідливого.
Сучасний популізм має більш складні цілі і робить більш радикальні заяви, ніж його попередник зразка XIX століття. Нинішні популісти щедрі на ненависть і скупі на повагу до конкретної політики. Вони використовують ідеї як правої, так і лівої ідеології, причому найчастіше одночасно. Трамп, наприклад, обіцяє ввести оплачувану відпустку по вагітності та пологах, збільшити мінімальну зарплату, а також знизити податки для багатих і провести фінансову та екологічну дерегуляцію. Політична орієнтація неважлива для популізму, тому що його не хвилює правда і конкретні пропозиції щодо зміни ситуації в тій чи іншій області на краще. Популізм – це маніпуляція почуттями, здійснювана харизматичними лідерами.
На відміну від традиційних консервативних чи соціалістичних партій, сучасний популізм апелює не до соціально-економічного класу, а до ідентичності та культури. Цільова аудиторія популістів – усі ті, кого лякає глобалізація, хто боїться втратити роботу через наплив іммігрантів, хто боїться змін у звичному способі життя суспільства і просто незадоволений потенційною втратою статусу, який має. Найчастіше це проявляється у ворожому ставленні до «політичної коректності», особливо серед білих чоловіків.
Популізм – це маніпуляція почуттями, здійснювана харизматичними лідерамиЕкономісти можуть скільки завгодно стверджувати, що стандарти життя покращилися, що матеріальний розрив у багатьох розвинених країнах не збільшується, але вони не можуть врахувати у своїх розрахунках невдоволення людей, яким здається, що вони опинилися в меншості, що їх недооцінюють і зневажають.
Попередні протестні рухи - наприклад, суфражисток і ранніх соціалістів – часто породжували ідеї і лідерів, які згодом ставали частиною політичного мейнстріму. Сучасний популізм іншого типу, тому що категорично заперечує легітимність наявного істеблішменту і відкидає існуючі правила гри. Найджел Фарадж, лідер британської Партії незалежності, - справжній популіст, а сенатор Берні Сандерс, екс-кандидат у президенти США, який боровся в таборі демократів проти Хілларі Клінтон та визнав свою поразку, - ні.
З точки зору моралі нового популізму, праведники від «народу» ведуть боротьбу проти безбожних «еліт». Поки не зрозуміло, хто до якої групи належить, тому що мова популістів дуже емоційна і розмита. Народ – це «мовчазна більшість». Трамп називає їх «добрими, звичайними американцями», а Фарадж і Марін Ле Пен, лідер праворадикального Національного фронту, - «маленькими людьми».
Говорячи від «імені народу», популісти посилюють свою владу. «Еліти які не розуміють потреб народу, звичайно ж, не входять до їхнього дивного кола. Причому не тільки вони, але і всі, хто дотримується протилежної точки зору, включно з половиною американських виборців, які проголосували за Хілларі Клінтон, і 48% британців, які проголосували за збереження членства Британії в ЄС.
Номінально ліві і праві популісти відрізняються тим, проти кого вони виступають. Перші, як правило, концентруються на великих корпораціях і олігархах, другі – на етнічних та релігійних меншинах. Щойно вороги чітко окреслені, їх можна звинуватити в тому, чим незадоволений «народ». Поки Трамп таврує мексиканців і мусульман, венесуельський президент Ніколас Мандуро, невдалий і непрофесійний наступник Уго Чавеса, звинувачує США в згубному впливі на його країну і поглибленні бурхливої там кризи.
Відвертий націоналізм і розмови про повернення втраченого суверенітету – ключові елементи популістської риторики. Ще один важливий елемент – історія або, точніше, ностальгія за ідеалізованим минулим. «Зробимо Америку знову великою», як сказав би Трамп. Угорський прем'єр-міністр Віктор Орбан і лідер голландської Партії свободи Гірт Вілдерс, тим часом, говорять про обложену мусульманськими ордами християнську Європу – незважаючи на те, що все менше і менше європейців відвідують церкву. А прихильники Брекзіту під час кампанії згадали про битву за Дюнкерк 1940 року, в ході якої британцям довелося зіткнутися один на один з очолюваною Німеччиною коаліцією.
Чесно кажучи, багато що пішло не так для багатьох людей. Глобалізація і автоматизація скорочують кількість місць у розвинених країнах; могутні корпорації і багатії часто володіють більшою часткою багатств і платять менше податків. Погіршуються умови життя в індустріальних районах США, а також в Північно-Східній Англії й Уельсі.
Але популісти не пропонують розумних рішень, замість цього - одні фантазії. Пропозиції Трампа побудувати «велику, красиву» стіну на кордоні з Мексикою, заборонити в'їзд мусульманам, знову відкрити вугільні шахти і накласти тарифи на Китай не тільки недієздатні, але і, швидше за все, небезпечні, оскільки можуть спровокувати торгову війну, погіршивши економічне становище прихильників цих заходів.
Привабливість популізму зростає в періоди падіння політичних і економічних систем. Цим пояснюється сходження якобінців на ранніх етапах Французької революції, «Тих, хто нічого не знає» в Америці середини XIX століття, фашистів в Італії і нацистів у Німеччині. Усі ці політичні рухи робили акцент на своїй чесності й обіцяли знищити стару корумповану систему в ім'я «народу».
Але, як і більш ранні рухи, сучасні популісти з їхніми заявами про те, що їм належить монополія на правду, вельми демократичні. На прикладі Польщі, Угорщини та Туреччини ми вже бачили, що відбувається, коли до влади приходять популісти. Вони використовують наявні в них інструменти для руйнування демократичних інститутів.
Ця форма популізму буде представляти серйозну внутрішню і зовнішню загрозу в 2017 році. Ми повинні бути готові до гіршого, але сподіватися на те, що нові політичні сили змусять самовдоволені традиційні партії прийняти вкрай необхідні реформи, як намагався зробити Сандерс під час праймеріз Демократичної партії. Можливо, після цього наявні структури будуть досить сильні, щоб витримати натиск тих, хто обіцяє порятунок, але приносить хаос.
Переклад НВ