Основне питання, яке ми маємо ставити в Україні – це не розвиток демократії в будь-якій країні, а те, наскільки ця країна геополітично працює з нами або проти нас. Ми ж завжди дуже уважно ставимось до позиції Китаю у Раді Безпеки ООН, оскільки розуміємо, що позиція цієї країни може бути важливою для голосування Радою Безпеки за наші питання. І при цьому якось мало звертаємо увагу на рівень демократії у Китаї.
Так само й будь-яку іншу країну розглядаємо під кутом того, наскільки її дії у міжнародній політиці важливі для захисту українських інтересів.
З Туреччиною – абсолютно аналогічна ситуація, тут нічого не потрібно вигадувати. Лише розуміти, наскільки інтереси Туреччини збігаються з нашими інтересами. І виходить так, що позиція Туреччини за останні роки є ну точно не проросійською. Інтереси Анкари і Москви у регіоні – не збігаються.
У нас же с турками інтереси дуже часто співпадають, тому що Росія намагається бути монополістом сили у регіоні, а Туреччина цьому заважає. Тому опосередковано допомагає нашим інтересам. Звісно, це не означає, що дружба України і Туреччини – назавжди, такого в геополітиці не буває. Але принаймні у наших країн більше спільних інтересів ніж різних.
Сам же референдум дає Ердогану можливість отримати сильніші інструменти насамперед в зовнішній політиці, тому що у внутрішній політиці буде не все так просто. Обов’язково будуть виступи опозиції. А на зовнішній арені у нього з’явиться можливість вести більш жорстку політику.
Цікаво, що на Заході немає єдиної позиції щодо референдуму в Туреччині. В Європі кажуть, що референдум не відповідає нормам, і це очевидно, закриє для країни можливість вести переговори про перспективи членства в ЄС. А в Сполучених Штатах, Трамп привітав Ердогана з результатами референдуму. У США пріоритет зовнішньої політики має президент, тому привітання Трампа – це автоматично привітання від всієї країни.
Слід розуміти, що країни, які опиняються в складній геополітичній ситуації, в стані війни, повинні мати дуже жорстку консолідовану вертикаль влади. Як правило, це відбувається навколо президентів. Туреччина перебуває фактично у стані війни: поряд Сирія, поряд Іран. По суті центр світового політичного протистояння знаходиться біля Туреччини. І тому там потрібні дуже рішучі, зважені і серйозні кроки в геополітиці. І тому консолідація влади зробить Туреччину сильнішою.
Парламентаризм можуть собі дозволити тільки ті країни, які мають парасольку захисту, наприклад, НАТО, або ті країни, які пройшли всі етапи реформ і у них немає проблем з безпекою. В Україні, наприклад, ми теж не можемо собі дозволяти постійні зміни урядів, притаманні парламентській республіці, тут теж потрібне розуміння єдиної вертикалі у стані війни. Це традиція часів грецької демократії, коли під час війни, той хто керує державою отримував більше повноважень ніж під час миру. Думаю, що Туреччина пішла саме цим шляхом. Тут є логічна відповідь на ті виклики, які стоять перед Туреччиною. Не слід робити з цього сенсації – це є природній шлях для демократичної країни, яка дає відповідь на зовнішні виклики.
Те що у Ердогана є особисті амбіції, і те що він не всім видається зразком ліберального демократа – це так, але треба вибирати пріоритети, а пріоритети у Туреччини зараз саме такі, як було висловлено під час референдуму.