На переговорах лідерів «нормандської четвірки» було прийнято рішення, що перед проведенням виборів за українським законодавством бойовики повинні пройти процедуру амністії.
Повна амністія для людей, які вбивали і катували, просто неможлива, оскільки залишити без покарання певні тяжкі та особливо тяжкі злочини означає гарантувати, що ці люди будуть продовжувати займатися тією ж діяльністю і надалі.
Судячи з того, що говорив президент Порошенко у своєму інтерв'ю після саміту четвірки, там приблизно таке ж розуміння. Тобто мова йде про те, щоб не переслідувати у кримінальному порядку тих, хто не здійснював злочини, а просто брав участь у якихось сепаратистських акціях, стояв на блокпостах і так далі. Це дійсно можливо, а ось повна амністія – абсолютно ненормальний варіант.
Більше того, саме формулювання «амністія» в контексті даного договору звучить вельми дивно, оскільки можна амністувати засуджених, вина яких доведена в судовому порядку; сам факт амністії говорить про пом'якшення покарання. Амністувати тих, чия вина судом ще не доведена, не можна. За презумпцією невинуватості до набуття чинності вироку людина злочинцем не є. А амністія для людини, не визнаної злочинцем – нісенітниця.
Тому всі паризькі домовленості, строго кажучи, знаходяться за межами права. Це виключно питання політичної доцільності, тому слово «амністія» тут в принципі некоректно застосовувати.
Шансу на реалізацію цих домовленостей у нинішніх умовах немає. І не тому, що Україна цього не хоче, а тому, що Росія не допустить їх реалізації.
Звичайно, результати паризького саміту – ще один крок до миру. Від лінії розмежування відводять танки і озброєння калібром понад 100 мм, і це дуже важливо. Але ж залишається ще й стрілецька зброя, залишаються міни, які розкладають сепаратисти і на яких постійно підриваються наші військові. Крім того, уздовж кордону України з Росією є військові бази РФ, а, значить, все це може спалахнути з новою силою в будь-який момент, як тільки Росія цього захоче, що ми вже неодноразово спостерігали.
До речі, досі всі домовленості супроводжувалися загостреннями на фронті. Мала місце ескалація після першого Мінська, а після других переговорів відбулося захоплення Дебальцевого. Тому в мене немає впевненості у міцності перемир'я, адже головна причина того, що відбувається – це небажання Російської Федерації та її керівництва відпустити Україну.
Головна мета всього цього – тримати нас у напрузі, не дати нам жити, зробити так, щоб ми щодня витрачали понад 100 млн гривень на військові потреби, а не на розвиток країни. І два створених Росією вогнища напруженості в Донбасі, в яких людей пересварили один з одним так, що важко собі уявити їхнє подальше мирне співіснування – як ті, хто їхав і повернеться, будуть жити разом з тими, хто залишався? – служить саме такій меті.
Цей конфлікт затягнеться надовго: домогтися повного миру в регіоні - справа десятиліть. Але вся біда в тому, що не видно жодних ознак того, що керівництво Російської Федерації планує змінити свою нинішню політику. Тому я, на жаль, скептично ставлюся до можливості реалізації цих домовленостей.
І все ж робити це потрібно; давно сказано, що поганий мир краще доброї сварки. Крім того, будь-які подібні кроки означають, що стріляти будуть менше, що не буде стільки вбитих і поранених, а це ж найголовніше.