Хочу написати кілька текстів про те, як я бачу розвиток Одеси. Але почну не з своїх фантазій і рецептів, а майже з політики, до якої згодом постараюся не повертатися. Точніше – з ключового спостереження.
В Одесі сьогодні панують і дратують мене два антагоністичних міфи.
Один, ватяний, звучить так: «Все погано, Україна – в дупі, навколо фашисти, слава богу, що не війна, і за це спасибі Путіну – він сказав, щоб Одесу не чіпали».
Другий – наче проукраїнський: «Україна – класна, але в Одесі – дупа, нею правлять «Ангел» (якщо він живий) і Галантерник, вони обидва підпорядковуються Жукову (не маршалу, а Даринчиному татові), Жуков підпорядковується Путіну, а Путін заборонив робити в Одесі щось хороше, щоб всі ненавиділи Україну, а коли сюди прийдуть росіяни, він дозволить всіх ощасливити і всі будуть за Росію».
У будь-якому випадку про Одесу в Одесі досі мислять в російському контексті.
Висновок. Підвищення зарплат, зниження тарифів, ремонт доріг та інше насущне – це чудово. Так, це змінить настрої в місті. Але оскільки, як мінімум, перші два пункти на місцевому рівні не можна вирішити, потрібно починати війну за уми.
Одеса повинна знову відчути себе частиною європейського проекту. Для цього потрібна ревізія одеського міфу. І ще. Запорукою європейського вибору для кожного одесита повинна стати проукраїнська ідентифікація. У сьогоднішній Одесі мало України.
В сегодняшней Одессе мало Украины
Хай вибачать мене ентузіасти патріотичної роботи (зокрема ті, до яких я ставлюся зі щирою симпатією і любов'ю), її пора частково згортати, а частково трансформувати. Мені здається, що Одеса зможе відчути себе органічною частиною України не через офіційний або вуличний новий пантеон канонізованих сьогодні героїв (як правило, контраверсійних), а тільки через культуру.
Я розумію, що провести марш вишиванок простіше, ніж змусити себе, а тим більше когось, прочитати Гео Шкурупія або Ігоря-Богдана Антонича, але треба якось над цим працювати, якось це популяризувати і щось в це інвестувати.
В Одесу потрібно привозити театри, виконавців, музейні і сучасні виставки, і не тільки з Києва, а й з Харкова і Чернівців, Львова та Вінниці. Потрібно піарити Одесу в Києві і в регіонах (і не завжди тим, що Одеса вважає своїм самим репрезентативним – вона останнім часом стала в деяких питаннях трошки помилятися). Потрібна підтримка, зокрема й матеріальна, культурних ініціатив, потенційно здатних вивести місто з культурної ізоляції, що стала для нього убивчою.
Негатив, прикрашений типовими для третього світу муралами, не перестає бути негативом. Щоб вийти із ситуації, необхідно радикально трансформувати і привести у відповідність з викликами часу базу та інфраструктуру культурного, і, ширше, суспільного життя Одеси.
Ми з кількома поважними друзями і колегами в 2015 році озвучили перед владою питання про культурну модернізацію Одеси. На жаль, за цей час ситуація культурної катастрофи посилилася і посилюється. Причому страшними темпами. Я не бачу в місті сильних харизматичних особистостей, здатних їй протистояти. І не бачу, що може їх залучити ззовні в місто, з якого всі валять.
Але спробую хоча б воскресити, доповнити, розвинути і конкретизувати, частково в режимі меморіз, частково в режимі фентезі, деякі ключові положення того проекту, з яким ми колись прийшли до Саакашвілі. Незважаючи на те, що пройшов час, а Михеїл сьогодні не просто не губернатор, а й опальна фігура, це не скасовує актуальності, і навіть безальтернативності тих думок і пропозицій.
Текст опубліковано з дозволу автора
Новое Время запрошує на лекції наших відомих колумністів Діалоги про майбутнє. Детальна програма тут
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени