«КДБ» з макбуком і шампанське «Київ». Життя Північної Кореї від першої особи — розповідають українці

Спецкореспондент Радіо НВ Богдан Амосов поговорив із журналістом ICTV Андрієм Борисом і альпіністкою Іриною Галай, які побували в КНДР. Репортер їздив до Північної Кореї за редакційним завданням — привезти телесюжет, а спортсменка — аби взяти участь у масштабному марафоні в Пхеньяні.

Андрій Борис вирішив скористатися обхідними шляхами. Оператора із собою не брав, тільки смартфон:

— Я знайшов одного бізнесмена з Нідерландів, який, як з’ясувалося, час від часу возив туди журналістів.

— Офіційно? Як журналістів?

— Ну як офіційно… Немає як такої журналістської візи, є просто «гість», який за запрошенням уряду Північної Кореї до тебе приїжджає. Я от був як запрошений гість. Цей бізнесмен, як виявилося, має не зовсім офіційні справи з урядом Північної Кореї: виявляється, Північна Корея — дуже популярна країна для так званого аутсорсу, там компанії замовляють якісь продукти, як у субпідрядників. Вони виготовляють деякі продукти для IT-сфери, одяг виготовляють…

— Північні корейці для IT?

— До речі, у них доволі розвинута в цьому сенсі IT-індустрія. Якщо я не помиляюся, вони робили відомі монітори Samsung, були одними зі співавторів.

За окрему плату бізнесмен включив Андрія у «пізнавальний тур до Північної Кореї». Сам голландець їздив по своїх бізнес справах, але й паралельно супроводжував свою групу під час відвідування різних місць.

 — Хоча ми офіційно заплатили — все, як має бути, — але я так розумію, що основна частина грошей, яку взяв з нас цей бізнесмен, пішла на хабарі чиновникам, щоби ми потрапили у цю групу.

До Пхеньяна існують офіційні регулярні рейси з двох міст — Пекіна і Владивостока. Як помітив Андрій, ними користуються або військові радники і дипломати, або заробітчани. По приїзду на людину чекає проходження кордону. Особливих питань немає - зазвичай, уся необхідна інформація про візитера вже зібрана.

— У Пхеньяні зараз доволі новий аеропорт, чистенький, дуже мало людей. Там рази в чотири більше людей у формі, ніж звичайних, які прилітають. Цікаво, що прикордонник одразу звернувся до мене російською, привітав мене, жодних традиційних питань — «ціль візиту» тощо (це все зрозуміло). Поставив штамп — і все. Нас на місці зустрічали гіди, вони нібито офіційні представники громадських організацій.

• Потрапити до Північної Кореї туристам непросто. Ще складніше — журналістам або професійним фотографам

— Після прильоту до Північної Кореї у тебе забирають паспорт — ти весь час знаходишся без нього. Гіди забирають місцеві (а всі вони зі спецслужб — і навіть цього не приховують). Вони весь час з тобою, — розповідає Ірина Галай, українська альпіністка та перша українка, яка піднялася на Еверест.

Під час чергової експедиції у Непал вона почула історію про хлопця, який пробіг у Північній Кореї марафон. Виявилося, що у Швеції існує компанія, яка займається організацією турів для європейців, охочих взяти участь у цьому заході. Саме через неї Ірина й вирішила оформити собі візу.

Нині в Інтернеті є безліч пропозицій щодо поїздки в КНДР. Ціни на тижневий тур стартують від двох тисяч євро. Усі вони так чи інакше співпрацюють із північнокорейськими так званими громадськими організаціями, які запрошують іноземців, розповідає український журналіст Андрій Борис. У той же час Ірина Галай зазначає:

 — Країні потрібна валюта, у них її немає. Вони думали, як її можна збільшити — і придумали ось такі іноземні поїздки, нібито туризм. Туризм був зроблений тільки для того, щоб заробляти гроші.

Андрій розповідає про несвободу пересування:

— Тобі не дозволяють зробити крок вліво, крок вправо. …> Там є люди, які, звичайно, культурно, без агресії пояснюють, але не дають тобі піти. Я пам’ятаю, у нас біля готелю стояли дерев’яні рамки, покриті сіткою — жіночки вставляють туди паростки рису (вони прямо у Пхеньяні вирощують рис, на річці). Я вирішив вийти туди, познімати тих панянок, це було буквально метрів зо 20 від готелю. Я їх знімаю (мене навчили однієї фрази — «Сасі ноке?», тобто «Знімати можна?»), вони посміхаються, а потім дивлюся — військовий мені щось кричить в їхньому стилі (наскільки я зрозумів, «Іди сюди!»).

Андрій намагався знаками пояснити військовому, що більше він знімати не буде і не хоче проблем, утім правоохоронець уже розстібнув кобуру.

 — Я, зрозуміло, злякався, не знаю, що думати. А у цей час супроводжуючої біля мене дивним чином не було — кудись відійшла. Я до нього підходжу — іншого виходу немає (ще пристрелить мене просто біля готелю). Каже мені: «Покажи, що ти зняв». Я йому показую, а він мені жестами говорить — «стирай». Я стер цих пару планів. Він показує - «стирай далі», а у мене там більше матеріалу. Я змінив картку [пам'яті] (у мене було дві), і якось вдалося показати, що у мене та картка пуста. Такі випадки показують, що я не вільний [у цій країні].

Ірина Галай була в Кореї 10 днів. У вартість її поїздки входило все: і проживання, і екскурсії, і, власне, марафон. Одразу ж по сходженню з літака групу Ірини повезли на першу екскурсію:

— Нас відвезли до величезних пам’ятників Кім Чен Ину та Кім Ір Сену, де треба було квіти їм поставити. Пам’ятник війни. Всіх хлопців змусили поклонитися.

— Вони всі [говорять] про Кімів, як про богів, — зазначає Андрій Борис. — Навіть коли я записував нашого гіда, і було конкретно до нього питання: «Кім — це ж людина. Якщо ваш лідер все-таки помиляється, як ви йому доносите, що він помиляється? Він може прийняти альтернативну думку?» — він на мене тоді як накинувся! «Якби я знав, що ви мене таке запитаєте, я б вам ніколи не дозволив брати у мене інтерв'ю!». Це для них божества, принаймні фасадно. Зображення Кімів всюди — тут і там.

Окрема і обов’язкова частина програми відвідування КНДР — мавзолей Кім Ір Сена, про який ми вже згадували. 2011 року в нього помістили тіло другого північнокорейського вождя, сина Ір Сена — Кім Чен Ира. Ірина Галай згадує, як під час відвідування місця поховання вождів вона хитрістю затрималася у кімнаті із нагородами Кім Ір Сена, аби розгледіти документ, в якому записане його справжнє ім'я:

 — Мені розповіла наш гід зі Швейцарії, що Кім Ір Сен — це його несправжнє ім'я, він забрав його, був простим військовослужбовцем, який взяв собі історію вбитого відомого партизана і потім видавав себе за нього. Вона каже, що коли ви пройдете мавзолей, там буде кімната з орденами. Він був чотири рази Героєм Радянського Союзу, там всі його нагороди, їх дуже багато.

Фотографувати теж можна далеко не все. А зображення Кімів, наприклад, дозволено знімати тільки з окремих ракурсів. Інколи туристам доводилося вигадувати цілі спецоперації, аби отримати потрібний кадр. Але північнокорейські спецслужби завжди напоготові, говорить українка:

 — Наприклад, я не змогла сфотографувати, як іде перезмінка охорони в музеї женьшеню. Це дівчата десь 18−19 років на високих каблуках, у спідницях і з великими автоматами Калашникова охороняють музей женьшеню. …> Я такого ніколи не бачила, дуже хотіла це сфотографувати і придумала, що мені треба в туалет, але гід все зрозуміла і побігла за мною.

Окрім мавзолею, Ірині показали вагон, в якому помер Кім Чен Ир. Кажуть, він боявся літати, тому мав шість поїздів із приймальнями, конференц-залами та засобами зв’язку. На них він у сукупності проїхав 368 тисяч кілометрів, тож залізничний транспорт став для колишнього північнокорейського лідера, можна сказати, другим домом. Перед потягом другого диктатора КНДР завжди їхав окремий склад із охороною та свитою, який «перевіряв залізничне полотно»:

• Кім Чен Ир боявся літати, тому мав шість поїздів із приймальнями, конференц-залами та засобами зв’язку

 — Гід, така стара-стара КДБшниця, каже нам: «У нас взагалі немає нічого американського». Нам показують вагон потягу, в якому загинув Кім Чен Ир (вони нічого не чіпали з того моменту, як він загинув — повністю все збереглося), ми на нього дивимося — і на столі стоїть Apple MacBook. …> Вони думають, що самі все вироблять — на ВДНГ стоять китайські трактори, південнокорейські машини з приліпленими наліпками, а вони кажуть, що це їхня машина, що це вони роблять. Ми багато об'їхали — не бачили жодного заводу.

КНДР перебуває під санкціями через її ядерну програму. Обмеження наклали США, ЄС, Японія, Південна Корея і навіть Радбез ООН. На північну частину півострова заборонено поставляти не тільки зброю, техніку та нафтопродукти, але й безліч товарів легкої промисловості та продуктів харчування.

 — Все повністю, як у Радянському Союзі, — розповідає альпіністка Ірина Галай. — В супермаркеті нічого не купиш — хіба що картоплю; те, що вони самі вирощують. Є великий супермаркет із високими цінами, але тільки для туристів. Вони не можуть собі таке дозволити — у них середня зарплата $17 доларів (це мені сказав хлопець, який там навчається). Вони дуже бідно живуть, в місяць $17! А продають плакати для туристів за $50, заробляють на всьому. Цей марафон для них — можливість заробити.

Утім, це не означає, що методів обійти ембарго у КНДР немає. У місцевих магазинах часом можна знайти найнеочікуваніші товари. Просто це крамниці не для всіх, говорить журналіст Андрій Борис:

 — Коли у передостанній день [подорожі] ми їздили на ярмарок, я здивувався, скільки народу розраховуються доларами — там у принципі розраховувалися тільки ними. Не місцевою валютою, а доларами…

 — А що це за ярмарок?

 — Це був ярмарок, де продавали все, починаючи від місцевих лікарських засобів (там традиційних лікарських засобів, до речі, немає), до якихось мотоциклів, телевізорів…

 — Тобто місце, де все-все продають?

 — Так. Але зрозуміло, що доступу туди «звичайні» люди не мають. Тим паче, не всі люди мають доступ до долара.

А Ірина Галай відзначає, що там є й українські продукти:

— Ми були в супермаркеті, де продавали шампанське Київ — туди є поставки нашого продукту.

Читайте заключний матеріал з міні-серії про життя в Північній Кореї на сайті NV.ua наступного тижня