Майстер сердець

Борис Тодуров, світило української кардіохірургії, розповідає про унікальні операції, які провів останнім часом, і пропонує власну стратегію розвитку вітчизняної медицини

 

Катерина Іванова

 

 

Борис Тодуров, зірка вітчизняної кардіохірургії та голова Київського інституту серця, двічі цієї осені зробив те, про що мріє більшість його колег: провів дві унікальні операції, вперше в Україні пересадивши своїм пацієнтам механічні серця. Обидві операції пройшли успішно.

"Зараз ти одягнешся, і ми з тобою походимо, мені потрібно фотозвіт для Фейсбуку зробити, я обіцяв читачам",— в одній з палат свого інституту Тодуров звертається до Людмили Філяренко, яка його стараннями з 16 жовтня живе з механічним серцем.

Соціальні мережі — не розвага, а частина роботи Тодурова. Тут він проводить лікнеп з питань донорства, розповідає про вдалі операції, викладає відео, а останнім часом ще й збирає гроші на операції.

Тодуров вже десять років очолює Інститут серця, у створенні якого, починаючи з проектних креслень, брав участь особисто. А тепер він, перфекціоніст за натурою, фактично живе біля операційного столу: кожного дня проводить до п'яти операцій. І це лише частина роботи топ-менеджера однієї з провідних клінік країни.

Для зустрічі з НВ кардіохірург вибирає свій єдиний вільний день — неділю. У його приймальні тихо, двері навстіж, у секретаря вихідний.

Навіть при побіжному погляді на кардіолога стає зрозуміло: він добряче втомився. Втім, Тодуров цього і не приховує — адже попереду відпустка. Наступного дня після інтерв'ю він вирушив відновлювати сили в знаменитий монастир на горі Афон у Греції.

— За останні три місяці ви успішно провели дві пересадки механічного серця. Скільки потрібно було готуватися, щоб це стало можливим в Україні?

— Майже 30 років. Хоча першу пересадку серця я зробив ще в 2001 році. Імплантація механічного серця — найскладніша операція, яку мені доводилося робити у своєму житті. По-перше, пацієнти перебувають у критичному стані. У них величезні роздуті серця, нездатні скорочуватися, і вони можуть померти в будь-який момент. Тому навіть сам момент введення в наркоз для них вже є фактором ризику. По-друге, ми зазвичай робимо операції, які пов'язані тільки з власними тканинами — вшиваємо клапани, латочки, робимо пластичні операції. Тут же ми маємо справу з механізмом, з яким раніше не були знайомі.

— Це дорога операція? Чиїм коштом її проводили?

— У нас в Україні вона коштує €118 тис. Німецькі колеги обидва серця нам дали в борг. Ми з миру по нитці збирали, проводили різні аукціони, танцювальні марафони, влаштували благодійний пробіг на Трухановому острові. Я розмістив у себе на сторінці у Фейсбуці кілька відеороликів з проханням допомогти, відгукнулися кілька відомих людей, в тому числі Віталій Кличко. Але більшість грошей — від звичайних людей. Нам приходить багато переказів по 10 і 20 грн, зрозуміло, що це переказують небагаті люди, діляться останнім. Ми трохи більше половини зібрали на Павла Дорошка [пацієнт, якому пересадили механічне серце] і менше половини — на Людмилу Філяренко.

Все, що ви бачите в нашій клініці, тримається на голому ентузіазмі співробітників та спонсорській допомозі наших багатих пацієнтів

— Скільки зараз пацієнтів у списку очікування на пересадку механічного серця?

— Більше 60. Зазвичай, якщо людина стає на лист очікування, то більше півроку вона не живе.

— Скільки можна прожити з механічним серцем?

— Надійність механізму така, що деякі люди живуть з ним вісім і більше років.

— Що заважає поставити на потік такі операції?

— Тільки фінансування. У нас вже є практичні навички, ми можемо робити це рутинно, хоч кожного дня. Але треба розуміти, для чого ти це робиш. Імплантація механічного серця — можливість дати людині дожити до трансплантації донорського серця. Але, на жаль, сьогодні в Україні немає закону, який дозволяв би робити трансплантації. Я зробив за своє життя загалом чотири, останній раз це було майже десять років тому.

— Що гальмує розвиток трансплантації в Україні? Які основні за і проти в цьому питанні?

— Є закон 1999 року, де є горезвісна 16‑та стаття, яка говорить, що можна брати органи в померлої людини тільки з дозволу родичів, які проживали з нею на одній площі. Ось прямо так і написано. Були випадки, коли мама хотіла дати дозвіл на забір серця, печінки, нирок свого померлого сина, але не могла цього зробити, тому що формально була прописана в іншому місці. Через таке глупство досі трансплантологія в Україні практично не розвивається. Це зараз доля ентузіастів і божевільних, як я. Трансплантологів в Україні можна полічити на пальцях однієї руки. Практично всі центри, які працювали ще в СРСР, померли.

— Ви вже давно проводите такий лікнеп. І, за великим рахунком, питання тільки в добрій волі парламенту — ухвалити потрібний закон...

— Депутати здебільшого думають виключно про наступні вибори і експлуатують страх. Є такий прийомчик — нагнати страху і потім виступити захисником інтересів своїх виборців. Показуючи на нас, вони говорять своїм виборцям, тобто моїм потенційним пацієнтам: ось ці люди в білих халатах, дай їм волю, вони завтра будуть вас обробляти, як м'ясники, десь у гаражах і продавати органи за кордон. А ми захистимо вас від цього. Але ж це міф і дурість — орган живе максимум дві години з урахуванням високотехнологічної операції, ніхто нікуди довезти його не встигне.

А статистика сьогодні просто жахлива: щодня в Україні помирає дев'ять осіб, не дочекавшись своєї пересадки. Порахуйте, скільки це за рік. Близько 5 тис.

— Що ви пропонуєте?

— Я вже багато разів говорив з депутатами. Взяти, наприклад, сусідню Білорусь зі схожим населенням і таким же ступенем довіри до лікарів. Вони прийняли презумпцію згоди. Вони сказали так: кожна людина має право відмовитися від донорства за життя, написавши заяву в будь-якій поліклініці. Всі інші, у кого зафіксована смерть мозку, автоматично стають донорами.

— Що сталося в Білорусі після ухвалення такого закону?

— За п'ять років кількість пересадок збільшилася в 40 разів. Закрито більшість діалізних центрів, на які ми досі витрачаємо мільйони гривень платників податків. Білорусь заробляє шалені гроші на цьому. За рахунок того, що приїжджають пацієнти з України, Росії та інших країн на пересадку, вони повністю забезпечують свої трансплантологічні центри фінансуванням. Наші хворі платять від $100 тис. до $150 тис. за пересадку при собівартості близько $20 тис. Вони за цю різницю лікують всіх своїх пацієнтів і ще заробляють. Сьогодні ми годуємо білоруську медицину.

— Ви були одним з кандидатів на посаду міністра охорони здоров'я до призначення Уляни Супрун. Вам відмовили чи ви відмовилися?

— Я відмовився.

— Чому?

— Одна з причин — не хотів кидати улюблену роботу. Відчуття потрібності і корисності завжди гріє душу. Були ще й інші причини. Наприклад, я не отримав відповіді на питання, яким ресурсом володітиму для того, щоб проводити реформу. Проводити її з ресурсом у 3% від бюджету неправильно. На Заході ця цифра щонайменше втричі більша — від 7% до 12%.

У нас величезна заборгованість з основних засобів, знос обладнання в деяких державних лікарнях понад 90%, у нас досі є рентген-апарати 1976 року, у нас в більшості реанімацій працюють дихальні апарати, яким по 25 років і які свій ресурс у 4-5 разів використали.

У нас забезпечення провідних клінік витратними матеріалами становить від 15-30%, у нас зарплати лікарів нижчі, ніж зарплати двірників. У нас величезний відтік лікарів зараз йде на Захід, їх беруть з задоволенням у Чехії, Польщі, Америці — з нашої клініки виїхали за рік шість провідних фахівців.

Сьогодні наша медицина — це хворий, який поданий в операційну. Немає анестезіолога, ннемає наркотиків, немає кисню, немає взагалі розуміння, яку операцію ми робимо, але хворий вже лежить на столі, і його оперують. І хірург, який заходить до цієї операційної, не дуже грамотний.

У нас величезний відтік лікарів зараз йде на Захід, їх беруть з задоволенням у Чехії, Польщі, Америці

— Але починати з чогось потрібно. З чого б починали ви?

— Реформа має починатися з двох попередніх кроків. Перший — стандартизація медичних послуг. Спочатку потрібно взагалі просто прописати, що таке медпослуга, поки що в жодному законі цього визначення немає. Потім мають бути прописані стандарти надання послуг. Ось уявіть: ви приїжджаєте на СТО, у вас стерлися гальмівні колодки. Вам потрібно їх змінити, потім перевірити рівень гальмівної рідини, долити її, потім прокачати, щоб не було повітря, і тільки після цього вас можуть випустити. Це стандарт обслуговування, який гарантує вашу безпеку.

Подібним чином потрібно прописати стандарти лікування всіх захворювань. Після того, як будуть прописані стандарти, має бути зроблена тарифікація. Щоб розуміти, скільки коштує за цим стандартом вилікувати апендицит, зробити пересадку серця, вилікувати фіброміому матки — тоді ми будемо розуміти, скільки взагалі потрібно грошей в країні для того, щоб забезпечити населення медпослугами. Ми тупцюємося на місці вже 2,5 року.

— Незважаючи на тотальну руїну в охороні здоров'я, описану вами, ваш Інститут серця надає європейський рівень послуг. Як вам це вдається?

— Нас фінансують багато років на рівні 15% від необхідного. За майже дев'ять років існування нам не виділено жодної копійки на сервісне обслуговування обладнання, лабораторні дослідження. Все, що ви бачите в нашій клініці, тримається на голому ентузіазмі співробітників та спонсорській допомозі наших багатих пацієнтів.

— Зараз так швидко розвиваються технології, напевно, є й такі, які стосуються кардіохірургії?

— Зараз відбуваються революційні зміни. Я згадую 80‑ті, 90‑ті роки, коли все було примітивно на рівні вишивання руками. Технології дійшли до того, що є такий робот — Да Вінчі, американський винахід, за допомогою якого хірург може оперувати пацієнта, перебуваючи за тисячі кілометрів від нього. Ми все більше замислюємося, який фах обирати нашим дітям, тому що нас, як кардіохірургів, дедалі більше відсувають від столу. Ну, травми будуть завжди, і тут без хірургії не минеться, а всю решту рутинного робитимуть роботи.

— Ви 24 години на добу в онлайн-режимі. Як вам вдається впоратися з емоційним вигорянням?

— Воно є. Я навіть не можу випити в гостях, коли хочеться розслабитися, маю бути в формі, тому що в будь-який момент можуть зателефонувати: "Михайловичу, приїзди негайно, тут хворого привезли з розшарованою аневризмою, треба оперувати".

Ось, узяв відпустку, кидаю все і завтра лечу на Афон на тиждень. У монастир Дохіар до своїх улюблених ченців. Тиждень поживу в келії з ними, повернуся іншою людиною, на кілька місяців мене вистачить.