Сім'я великого розбрату

145 років тому Франція і Пруссія заклали фундамент майже столітнього протистояння, що вилилося в три війни, кожна наступна з яких була страшніша за попередню

 

Олег Шама

 

 
Війну між Францією і Пруссією 1870-1871 років деколи називають дивною: її не хотіли монархи обох країн, однак вона почалася. І принесла за собою великі людські жертви, залишивши переможеною Францію і породивши Німецьку імперію.

Інший її підсумок виявився довготривалим: суперечності, закладені війною, через чотири десятки років призвели до того, що Париж і Берлін знову зігнали один на одному злість. Війська країн-сусідів зійшлися на полях Першої світової війни. Але для того, щоб вичерпати всі претензії, німцям і французам довелося з'ясовувати стосунки і у Другій світовій війні.

Франко-прусську війну історики називають дивною насамперед тому, що ані французький імператор Наполеон III, ані прусський король Вільгельм I її не хотіли. Привід до конфлікту був незначний, оскільки виникла суперечка: чий ставленик — Парижа чи Берліна — одягне іспанську корону?

Цінність мадридського престолу на той момент була досить сумнівною. Тамтешній уряд ще в 1837 році, скориставшись тим, що королеві Ізабеллі II було лише чотири роки, прийняв ліберальну конституцію і обмежив монархію.

Коли в 1868‑му в країні почалася революція, Ізабелла, далека від політичних розбірок, втекла з сином до Франції і вже не захотіла повертатися додому до кінця життя. Іспанські політики почали шукати їй наступника з інших монарших сімей. Хоча король їм був потрібен радше для годиться. Серед інших трон запропонували Леопольду Гогенцоллерну, племіннику короля Пруссії Вільгельма. Той погодився і став цікавитися подробицями.

Дізнавшись про це, Наполеон ІІІ почав контргру: відправив до кайзера Вінсента Бенедетті, який був досвідченим дипломатом, до того ж корсиканцем, земляком Наполеона I Бонапарта. Свого часу Бенедетті домігся приєднання до Франції регіонів Савойя і Ніцца.

Бенедетті знайшов Вільгельма в містечку Бад-Емс, де той лікувався на водах. Король вислухав посланця, зв'язався з Леопольдом і пояснив, що краще відмовити іспанцям: Пруссія вела багаторічний проект з об'єднання німецьких земель під своєю орудою і сваритися з французами їм було не з руки. Племінник послухався вінценосного дядечка.

Але в Пруссії була й інша впливова людина, що прийняла таку поступливість вкрай негативно,— канцлер Отто фон Бісмарк. Енергійний політик, він був головним ідеологом загальнонімецького союзу і вважав, що завершити його побудову швидко можна тільки "залізом і кров'ю".

Бісмарк весь час підштовхував свою батьківщину до конфліктів. Під його орудою Пруссія відібрала у Данії Шлезвіг-Гольштейн. Потім сталося зіткнення з Австрією, можливою суперницею за вплив на малі німецькі держави. Але ці протистояння виглядали занадто локальними. Бісмарку був потрібен сильний суперник, та такий, щоб напав першим.

І тут сталося нечуване: Наполеон ІІІ вирішив згадати бойову молодість. Адже його армія колись повернулася переможницею з Криму, взявши участь у розгромі Російської імперії. Французький імператор ще й особисто брав участь у вигнанні австрійців з Північної Італії.

ВАГОМИЙ АРГУМЕНТ: Двір зруйнованого паризького будинку після бомбардувань прусською важкою артилерією

Під'юджуваний своїми міністрами, Наполеон велів Бенедетті вимагати від кайзера запевнення, що Гогенцоллерни надалі ніколи не претендуватимуть на іспанський трон.

Посланець буквально зловив короля на Емському вокзалі, коли той сідав у поїзд до Берліна. Вже одне це було нахабством. До того ж Бенедетті в гордовитій формі передав нові вимоги — мовляв, відмова від мадридської корони має бути оформлена письмово.

Вільгельм відповів: “Подальші переговори будуть перенесені в Берлін. Ще раз зустрічатися з вами особисто я не буду". Секретар кайзера телеграфував Бісмарку в столицю 13 липня 1870 року, повідомляючи нові умови.

Канцлер отримав депешу того ж дня. Він якраз обідав з військовим міністром Альбрехт фон Рооном і начальником генштабу Гельмутом фон Мольтке. Прочитавши повідомлення, Бісмарк запитав колег, чи гарантують вони перемогу над Францією. Ті ствердно кивнули. "Продовжуйте обідати",— сказав канцлер і вийшов в іншу кімнату. Там він викреслив з тексту депеші пропозицію Вільгельма щодо переговорів і в такому вигляді віддав документ до друку.

Вранці берлінські газети повідомляли про нові нечувані й ультимативні вимоги офіційного Парижа. А також про те, що король відмовляє послу в аудієнції. Через тиждень Франція оголосила Пруссії війну.

У 1870‑му Наполеону було вже 62 роки. До цього часу він видав великий том своїх листів і промов і явно не збирався воювати в Європі. Імператор бачив свою місію в розширенні французьких володінь за рахунок Латинської Америки, що зі змінним успіхом йому і вдавалося. Того ж Леопольда Гогенцоллерна в 1861‑му він розглядав на місце короля Мексики. Але цей проект не відбувся.

Чому Наполеон все ж кинув виклик Пруссії? Багатьох європейських аристократів часом дратувала всюдисущість німецьких династій. Багатовікова роздробленість Німеччини зробила її економічно відсталою, але кожною, навіть маленькою, державою керував старовинний рід. Тому представники цих династій могли вступати в шлюб з монархами великих імперій. Їх також запрошували на трон еліти новоутворених держав.

На момент початку війни Великою Британією правила Ганноверська династія. У Болгарії були Кобурги, в Греції — Віттельсбахи, в Румунії — все ті ж Гогенцоллерни. Російські царі після Петра І також всі були німецької крові. І хоча це ніяк не позначалося на традиційному устрої держав, місцеві еліти часом висловлювали невдоволення засиллям німців. Коли, наприклад, Альберт Кобургський приїхав свататися до британської королеви Вікторії і захотів подивитися, як працює місцевий парламент, йому порадили почекати, щоб не дратувати частину антинімецьки налаштованих законодавців.
Спонукуваний в тому числі і неприязню до німців, Наполеон оголосив Пруссії війну.

Але до неї французький імператор виявився абсолютно не готовий. На відміну від Бісмарка, який мав тиждень фори для того, аби все спланувати, Наполеон перебував у впевненості, що його 300‑тисячна армія, що складається з загартованих у боях солдатів, зможе здолати будь-якого суперника.

Півмільйонна армія пруссаків вдарила майже по всій довжині французького кордону від Швейцарії до Люксембургу. Наполеон, герой Сольферіно, напевно б виграв кілька окремих боїв, проте вести війну на широкому фронті йому ще не доводилося.

До всього, Бісмарк не збирався дотримуватися звичних для того часу правил ведення війни. Ніякого лицарства і церемоній: німецька артилерія розстрілювала піхоту противника до останнього солдата.

У французів були загони "вільних стрільців", які влаштовували засідки в лісах і обстрілювали колони ворога. Тоді фон Мольтке видав інструкцію: знищувати прилеглі до місця атаки французькі села разом з мешканцями, навіть якщо ті не мали жодних зв'язків з вільними стрілками.

Німці стали швидко просуватися вглиб Франції. Наполеон же замість того, щоб очолити штаб усього фронту, став на чолі військ тільки на найважливішій ділянці — біля Седана, за яким відкривався прямий шлях на Париж.

На світанку 1 вересня авангард пруссаків увійшов у село Базей. Через нього йшла дорога на Седан. Несподівано німців зустрів рушничний вогонь з усіх вікон. Дізнавшись, як солдати ворога поводяться з мирним населенням, французькі селяни віддали свої помешкання для засідок стрільців.

Бій тривав сім годин. Зрештою прусські солдати захопили і спалили село, а три десятки її мешканців — тих, хто вцілів,— розстріляли.

Після цього прусські війська оточили Седан. Їхня артилерія нещадно обстрілювала французьку піхоту і безпосередньо 18‑тисячне місто.

Гармати Круппа, що були на озброєнні у прусській армії, стріляли на 3,5 км — рекордна дальність на той час. Тому війська Наполеона не могли відповісти, і солдати просто сховалися за міськими стінами. Але витримати артилерійський обстріл вони не змогли, і о 16:30 французький імператор наказав вивісити білий прапор.

Вночі у палаці Бельвю, неподалік від Седана, почалися переговори. Бісмарк вимагав повної капітуляції і анексії прикордонної території Ельзасу й Лотарингії. На будь-які заперечення французької сторони канцлер погрожував з ранку відновити обстріл міста. Генералу Вімпфену, головнокомандувачу Наполеона, довелося підписати договір.

Приблизно 100 тис. французьких солдатів потрапили в полон. З ними в німецький тил відправився й їхній імператор.

До того моменту в Парижі була проголошена республіка. Новий уряд зібрав залишки військ у столиці, але до кінця вересня прусська армія вже стояла біля стін міста. Бісмарк наказав заблокувати всі шляхи з Парижа, в тому числі і залізничні. Почалася облога.

До початку зими в місті закінчилися продукти. З вулиць зникли коти й собаки, а в дорогих ресторанах в меню з'явилися страви з африканських антилоп і зебр — в хід пішли тварини з зоопарку, яких просто не було чим годувати. На стіл подавали навіть рагу зі слонячого м'яса.

Незважаючи на голод, Париж не здавався. Французькі дипломати в європейських столицях намагалися переконати хоч якусь панівну династію монархів оголосити війну Пруссії. Хоча ніхто не поспішав прийти на допомогу, Бісмарк все ж побоювався за свої тили. До того ж голодувати почало й німецьке військо. Тому на початку січня 1871‑го канцлер наказав почати обстріл Парижа з важкої зброї. Внаслідок бомбардувань загинули 47 тис. мирних жителів.

19 січня французькі генерали з 250 тис. захисниками Парижа капітулювали. А за день до цього відбулася коронація Вільгельма як одноосібного правителя нової держави — Німецької імперії. Бісмарк, який підштовхнув Наполеона до війни, наполіг, щоб церемонія пройшла в Дзеркальному залі Версальського палацу, побудованого ще Людовіком XIV. Так ідеолог прусського імперіалізму намагався залякати всю Європу. "Ще одна така війна, і я б повністю об'єднав Німеччину",— заявив він тоді.
Але другого дубля не знадобилося — Баварія, яка пручалася, вражена розгромом блискучої Франції, приєдналася до німецького союзу. Крім анексованих земель, переможці зобов'язали Париж сплатити 5 млрд франків протягом восьми років.

Бісмарк хотів принизити і розчавити переможених, але натомість отримав сусіда, який зачаїв ненависть до його народу. Вона вилилася у дві світові війни, у кожній з яких французи і німці вбивали один одного сотнями тисяч. Втрачені Ельзас і Лотарингію Франція повернула вже в 1918 році, закріпивши капітуляцію Німеччини Версальським мирним договором. Його умови були значно принизливішими, ніж підписані Парижем у 1871‑му. Французький головнокомандувач маршал Фердинанд Фош, прочитавши цей документ, сказав: “Це ж не мир — це перемир'я. Років на 20".

ВІДВЕРТО: Імператор Наполеон III і прусський канцлер Отто фон Бісмарк (праворуч) після битви біля Седана. Робота Вільгельма Кампхаузена

Так і сталося. У 1940‑му німці, очолювані Адольфом Гітлером, захопили Париж, змусивши Францію підписати капітуляцію в тому ж самому залізничному вагоні, в якому в 1918‑му німецький генералітет розписався у поразці на фронтах Першої світової. Третій рейх на чотири роки окупував французькі землі та їх столицю, а наостанок навіть збирався підірвати місто.

Коли в травні 1945 року німецький фельдмаршал Вільгельм Кейтель, начальник штабу верховного командування вермахту, підписував капітуляцію розореної Німеччини, він побачив, що з боку союзників-переможців стоїть підпис і француза — генерала Шарля де Голля. “Що? І ці нас перемогли?" — презирливо промовив Кейтель. Але документ завізував.

Лише після цього моменту претензії французів до німців були вичерпані. А на початку 1950-х вони разом з сусідами почнуть створювати Європейський союз.