На початку ХХ століття Київ був одним із центрів чорносотенного руху в Російській імперії — під гаслами захисту царя та вітчизни тут вбивали євреїв і переслідували українських націоналістів
Олег Шама
«Щоденно „руські люди“ когось убивають на вулиці, і це абсолютно безкарно», — читав у жовтні 1906 року в листі від родичів з Одеси Сергій Вітте, нещодавно знятий із посади прем'єр-міністра.
Коли писалися ці рядки, у Києві відбувався Всеросійський з'їзд руських людей. Саме тих, що згадані в листі. Це був уже третій форум представників громадсько-політичних організацій, які закликали повернути до життя гасло, запропоноване міністром освіти Сергієм Уваровим іще 1834 року: «Православ'я. Самодержавство. Народність». На думку присутніх, ці три стовпи російської державності вже котрий рік поспіль навмисне зневажали, що призводило до всіх бід у країні: від посух й економічних криз до поразки в Російсько-японській війні та втрати авторитету у світі.
На думку делегатів з'їзду, православ’ю шкодили іновірці й насамперед євреї. Вони нібито переходили в християнство для того, щоб проникати у вище суспільство. А самодержавство підточували політики, вимагаючи конституції та змусивши царя заснувати парламент в 1905 році.
«Істинні росіяни», як вони самі себе називали, вивели на вулиці натовпи людей на підтримку государя. І думка самого імператора з цього приводу не мала значення.
Вершиною масового божевілля стали вірнопідданські маніфестації 1905−1907 років, учасники яких організовували ходи з портретами Миколи ІІ, руйнували оселі та магазини євреїв.
У Києві в той час монархістами ставали навіть етнічні українці. Зорганізувавшись у Клуб російських націоналістів, вони розпочали жорстку полеміку з лідерами українського національного руху, яких називали зрадниками-мазепинцями.
З'їзд невипадково проходив у Києві. Перші два відбулися в тому-таки 1906 році в Петербурзі та Москві. До того часу вже майже сто років більшість населення Російської імперії вважала ці міста трьома столицями росіян — саме росіян. Традиція пішла відтоді, як побачила світ багатотомна Історія держави російської Миколи Карамзіна, придворного історика імператора Олександра І.
У карамзінському викладі давніх літописів часи київських князів незаперечно вважалися початком історії Російської імперії. Навіть більше, історик називає росіянами східнослов'янські племена, що поклонялися Перуну. А відома фраза князя Олега, коли той обирає столицю для своїх земель, звучить у Карамзіна так: «Хай буде Київ матір'ю міст російських!» Хоча саме слово Росія і похідне від нього росіяни виникло лише в XVIII столітті.
Йому здається, що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчюВолодимир Соловйов,
російський філософ, порівнював свій народ з людиною, одержимою вигаданими жахами, 1892 рік
Робота Карамзіна, по суті, була держзамовленням, що дозволило вести історію Російської імперії від часів літопису Нестора. Багатотомник Історії держави російської відразу став бестселером. «Усі, навіть світські жінки, заходилися читати історію своєї вітчизни, досі їм невідому. Вона була для них новим відкриттям. Давня Росія, здавалося, знайдена Карамзіним, як Америка — Колумбом», — писав Олександр Пушкін.
Послідовники Карамзіна в гімназіях і університетах вдовбали в голови прийдешніх поколінь, що Київ — споконвічно російське місто. А українці, білоруси та росіяни — один народ.
Підбиваючи підсумки революції 1905 року, київський ідеолог російськості Дмитро Піхно писав: «У Росії три столиці. З них нова — Петербург — дала нам січневе повстання Гапона і жовтневий загальний страйк, стара — Москва — дала той-таки страйк і збройне повстання, і лише третя, стародавня — Київ — не дала ні того, ні іншого, а навпаки — відбила бунт». Піхно не згадав, що київське «відбиття» вилилося в єврейські погроми, під час яких тільки в жовтні того року в місті загинули 47 осіб, 2 тис. будинків було пограбовано.
Спочатку гасла за формулою «За Русь! За віру! За царя!» звучали цілком необразливо та патріотично. Як, наприклад, британське «Боже, бережи короля!» Проте на початку ХХ століття ці слова перетворилися на заклики, а потім і вимоги масового руху. Організації ультрапатріотів Росії з’являлися навіть у мусульманських громадах.
Дивлячись на це, російський філософ Володимир Соловйов порівняв свій народ із хворим: «Хоча і не може вважатися формально божевільним, однак одержимий помилковими ідеями, що межує з манією величі та манією ворожнечі до нього всіх і кожного. Йому здається, що всі сусіди його ображають, недостатньо схиляються перед його величчю і всіляко проти нього зловмисно чинять».
Восени 1906 року революційне лихоліття, здавалося, минуло. Масові заворушення ущухли, норовливий парламент розпустили, третина його депутатів опинилися під слідством за заклик до мирної непокори. Однак ультрапатріоти вже увійшли в ту стадію, коли ворог їм був просто необхідний. І його знайшли в особі Великої Британії — колиски шкідливого для росіян парламентаризму, — що поставило Росію на грань міжнародного скандалу.
Після поразки у війні з Японією і революційних страйків імперія опинилася в глибокій економічній кризі з величезними боргами. Щоб хоч якось утримати рубль, уряд шукав джерела зовнішніх фінансових вливань. Після складних переговорів і бурхливих дебатів у британському парламенті Сполучене Королівство виділило Росії нечувану позику — 89,325 млн фунтів стерлінгів. Іще остров’яни придбали бонди на 13 млн фунтів. Тодішній прем'єр-міністр Російської імперії Сергій Вітте назвав це найбільшою в європейській історії фінансової угодою.
Незабаром після цього шестеро депутатів першої Думи вирушили на міжпарламентську конференцію в Англію. У відповідь запросили британських законодавців відвідати Петербург. Уже в Лондоні росіяни дізналися, що Думу скасовано. Зарубіжні колеги всіляко їх підтримували, були начебто призначені нові вибори. Британський прем'єр-міністр Генрі Кемпбелл-Баннерман тоді в присутності гостей вигукнув: «Дума мертва! Хай живе Дума!» А у Вестмінстерському палаці готували вітальну адресу (офіційне привітання) колегам із берегів Неви. Офіційні Лондон і Петербург сприймали це як спільний дипломатичний успіх.
Але у російських патріотів іще до прибуття британської делегації почалася істерія. Газета Московские ведомости наприкінці вересня писала: «Істинно руські люди б’ють на сполох. Сьогодні їхня депутація була у [прем'єр-міністра] Столипіна з проханням не допустити вшановування [англійців]. Серед інших були петербурзькі художники. Адресу їхню, писану слов’янською в’яззю, малює Максимов». Газета Русское слово повідомляла, що влада Петербурга і Москви не обіцяє безпеки британцям «з огляду на ворожі настрої широких мас». За кілька днів видання писало: «Телеграма істинно руських людей, москвичів, які звернулися до короля Едуарда з проханням заборонити приїзд англійської депутації до Росії, обурює всіх англійців, які не звикли вживати ім'я короля в політичній боротьбі. Times називає телеграму нахабною».
Дійшло до того, що міністр закордонних справ Олександр Ізвольський надіслав до Лондона російському послу Бенкендорфу розпорядження повідомити британському уряду про небажаність візиту делегації. І це за кілька місяців після отримання позики Банку Англії, завдяки якому ті самі патріоти могли почуватися цілком заможно.
Атмосфера сприяла проведенню Київського з'їзду руських людей. Газета Киянин 26 вересня 1906 року писала: «У театрі була вдруге поставлена в поточному сезоні опера Життя за царя. На цій патріотичній виставі театр знову був переповнений публікою, за бажанням якої оркестром і хором був виконаний народний гімн перед підняттям завіси і після антрактів. Під час вистави [він] був виконаний 12 разів. Публіка співала разом із хором. Під час дії, як і в антрактах, порядок був зразковий».
Мова про оперу Михайла Глінки, яка відома ще як Іван Сусанін. В основі — легенда про героя, який під час російсько-польського конфлікту в XVII столітті повів загін ворога хибним шляхом, чим урятував царя ціною свого життя. У тому конфлікті на московському боці відзначилися ще й добровольчі чорні (низові) сотні Кузьми Мініна. Тому на початку ХХ століття монархісти гордо іменували себе чорносотенцями. Вони з'їхалися до Києва на форум, який відкрили 1 жовтня у свято Покрови. Під склепіння будівлі Купецького зібрання 166 делегатів від 23 монархічних організацій внесли корогви своїх осередків. Перед початком з'їзду митрополит Флавіан відслужив молебень, після чого подякував усім за працю «на благо єдиної неподільної Росії у злигодні».
Завзяті послідовники уваровської тріади, які приїхали тоді до Києва, головували на зборах. Москву представляв Володимир Грінгмут, очільник Російської монархічної партії, сілезький німець. Петербург — князь Михайло Шаховськой, голова Російських зборів, який вів родовід від Рюрика. А київському монархісту Борису Юзефовичу — його рід ішов від козаків — відвели почесне головування.
Юзефович навправлявся в боротьбі з двома ключовими великоруськими проблемами — українською та єврейською. Він вважав, що таких одноплемінників, як Михайло Грушевський, які викладали історію свого краю як самостійну, не можна допускати в університети з їхнім «мазепинством». А євреїв, мовляв, слід було прибрати з усіх органів влади і позбавити права голосу «через надзвичайну еластичність їхньої совісті».
Журналістів на з'їзд не допустили. «Істинно руські» люди навіть відхилили пропозицію одного фотографа зняти групу учасників з'їзду, побоюючись, що фото, як писала газета Русское слово, «потрапить до рук крамольників».
Делегати не змогли домовитися про об'єднання в одну політсилу. Але бацила ультрапатріотизму вже викликала епідемію. У середині жовтня Русское слово передавало з Варшави: «Істинно руські люди надіслали П. А. Столипіну меморіал, у якому вимагають запровадження для поляків такої ж смуги осілості, яка існує для євреїв. Ця смуга має вберегти корінну Росію від навали поляків».
Одесу тоді тероризував місцевий Союз російського народу на чолі з колишнім ватажком дворянства Васильківського повіту Олексієм Коновніциним. У місті біля моря він отримав посаду управителя пральні Товариства пароплавства і торгівлі, але незабаром згадав, що має графський титул і вдався в професійний патріотизм. Поліцейський агент у звіті про проведення часу цього чорносотенного вождя писав: «Приїжджав Коновніцин додому щовечора сильно п’яним, його оточували дружинники, вишикувавшись на сходах рядами. Граф непевним язиком кричав: «Бий, хлопці, жидів!» Ті у відповідь кричали: «Ура!»
Дружини Коновніцина були настільки некеровані, що навіть одеський градоначальник Аполлон Григор'єв не міг з ними впоратися. До того ж виявилося, що командувач Одеським військовим округом генерал Олександр Каульбарс, етнічний швед, теж відносив себе до «істинно руських» людей. В результаті у 1907 році Григор'єв став шукати допомоги у самого імператора. Але коли градоначальник прибув на аудієнцію до Миколи, то побачив на його грудях значок Союзу російського народу — виявилося, що Коновніцин побував у государя раніше.
БРАТЕРСТВО ДУХУ: Значок члена Союзу російського народу.
Певний час його носив навіть імператор Микола II
У Києві ж лютував місцевий Клуб руських націоналістів, заснований у березні 1908 року публіцистом Анатолієм Савенком. Газета Киевлянин, головний рупор цієї організації, у квітні того ж року писала: «Ми — малороси. Але ми — російські патріоти».
Коли ідеї клубу доходили до мас, вони викликали ефект божевілля. 1910 року в Києві створили комітет зі спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку. На конкурс надійшло близько 200 проектів, і жоден журі не прийняло. Відбір обговорювався публічно, а російські патріоти постійно коментували його в пресі, щоразу звинувачуючи «мазепинців» у зрадницьких настроях. У липні 1912 року до конкурсного комітету надійшов лист від священика села Китайгород Брацлавського повіту Йосипа Кульчицького. «Як корінний малорос, я глибоко обурений витівкою мазепинців, обурююся та протестую проти здійснюваної історичної підробки, спотворення і опоганювання пам’яті й особистості поета жидо-ляхами, німцями і дурними продажними зрадниками-сатаністами з Ради [єдина україномовна газета того часу]», — цитував цей лист Одесский листок. При чому отець Йосип не вказував, що саме його обурило.
Комітет поскаржився на лист подільському архієпископу, і той засудив лайку священика-малороса. Однак це не могло зупинити епідемію ультрапатріотизму. Саме про це писав Володимир Соловйов: «Кожного зі своїх домашніх він [російський народ] звинувачує в прагненні відокремитися від нього і перейти до ворогів, а він вважає своїми ворогами всіх сусідів. Уявляючи, що сусіди хочуть напасти на нього, він пропонує витрачати величезні гроші на придбання пістолетів і рушниць, на залізні паркани і затвори».
Уся ця чорносотенна вакханалія ущухла лише з початком Першої світової війни. А потім за монархістів взялися більшовики, які ще з 1905 року, з легкої руки Володимира Леніна, готувалися не переконувати їх, а просто вбивати.