Русофобія. Саме так Кремль трактує кожне нове обвинувачення у свій бік. Це ідеальне виправдання гібридної тиранії, яке підходить фактично під будь-що. Чи то заяви, пов’язані з військовою діяльністю Росії в Україні, чи атаки російських тролів на медіа, чи застосування хімічної зброї у Великобританії – Москва все це відкидає як результат роботи відчайдушних та ірраціональних русофобів, чий стереотипний спосіб мислення призводить до необґрунтованих висновків.
Сам по собі термін «русофобія» не новий: вперше з’явившись ще в 19-му столітті, він набрав стрімкої популярності після 2014 року. Сьогодні русофобія – це ще один вид кремлівської зброї, а також одне з улюблених словечок журналістів ери фейкових новин. Обвинувачення в русофобії дуже часто трапляються як в російських ЗМІ, так і у висловлюваннях офіційного Кремля. За даними Atlantic Council’s Digital Forensic Research Lab, якщо у 2013 році це слово тричі з’явилось в офіційних заявах російського МЗС, то в 2017-му таких разів уже було 56.
Тож як так сталось, що за ці чотири роки Росія перетворилась в очах міжнародної спільноти на головного злочинця? Дехто вбачає у цих настроях прояви ностальгії за старими добрими часами Холодної війни, коли у повітрі витала загроза взаємного знищення. Інші заявляють, що західному військово-промисловому комплексу просто необхідно мати якогось реалістичного ворога і Росія ідеально підходить на цю роль. До речі, Кремль та його медіа наполегливо просувають тезу про те, що таким агресивним чином Захід хоче завадити Росії піднятися з колін. Такий конспірологічний спосіб мислення притаманний багатьом росіянам та декому з критиків Заходу. Втім, він усе ж не пояснює походження таких різних за серйозністю та масштабом злодіянь, які приписують Росії. Простіше кажучи, жодна змова не змогла б стати аж настільки усюдисущою.
Вирішення комплексної проблеми з російською загрозою і досі під питанням
Насправді нинішнє негативне ставлення до путінської гібридної війни назрівало вже давно. Російська агресивна риторика щодо Заходу помалу набирала обертів впродовж останніх 10-ти років. Та мало хто волів це визнавати – до моменту, коли цю нахабність стало просто неможливо ігнорувати. Російські мільярди поповнювали скарбниці європейських столиць, тож за процесом збагачення ніхто не ставив собі питання про справжні наміри путінського режиму та можливі отруйні наслідки посилення антизахідної риторики всередині самої Росії. Ніхто і подумати не міг, що Росію не повністю влаштовують домовленості, підписані з колишніми радянськими республіками у 1991 році або ж, що Москва хоче перезавантажити свої відносини з одвічними суперниками. Ба більше, думка про те, що новий капіталістичний Кремль прагне зчепитись зі Заходом виглядала як щось дике та сміхотворне. Мітта Ромні, який під час американських президентських дебатів-2012 назвав Росію геополітичним ворогом США №1, ще довго висміювали.
Натомість Захід розглядав кожен новий прояв російської агресії ізольовано – як поодиноке відлуння від розпаду СРСР. Будучи найбільшою країною на планеті та авторитарною імперією у всьому, крім власної назви, путінська Росія обрала нетипову для себе роль мудрого невдахи, який кидає виклик переможцям Холодної війни. Коли Росія вторглась у Чечню напередодні міленіуму, більшість вбачала у цьому не більше, ніж прикру внутрішню інтрижку. Коли Путін повернув собі радянський національний гімн і назвав розпад СРСР «найбільшою геополітичною катастрофою 20-го століття», Захід просто колективно знизив плечима. Випадок з отруєнням кандидата в українські президенти Віктора Ющенка у 2004 році та застосування полонію для нападу на Олександра Литвиненка у Лондоні у 2006-му пройшли практично непоміченими. Російська кібератака на Естонію у 2007 році мала стати масштабним сигналом для пробудження та усвідомлення того, що гібридна загроза вже на порозі – та західні лідери і тут включили сплячий режим. Дещо змінилось після в’їзду кремлівських танків на територію Грузії у 2008-му – тоді Путін поніс деякі мінімальні втрати. Навіть анексія Криму та вторгнення на схід України у 2014 році не стали для Заходу причиною для рішучої відповіді.
Цілком очікувано, що така провальна політика Заходу тільки підштовхнула Росію до більш нахабних дій. Невдовзі після старту військової кампанії в Україні, Росія пролетіла над американськими військовими кораблями, зламала сервери Бундестагу, розпалила сепаратистське вогнище в Каталонії та спроектувала кілька сценаріїв путчу в Балканах – і в той же час заявляла про свою невинність, вдаючи з себе жертву бездушної русофобії.
Зрештою, ми маємо прийти до переломного моменту. Здавалося, що хвиля критики, яка пронеслась американським істеблішментом після виявлення спроб Росії втрутитись у президентські вибори США-2016, нарешті переросте в конкретні дії. Та Захід відважився на безпрецедентну колективну відповідь тільки після хімічної атаки на британській землі. Висилка більш ніж 150 російських дипломатів з понад 20-ти країн стала важливим символічним кроком. Це послугувало для Кремля сигналом про те, що подальша російська агресія в будь-якій іншій країні отримає таку ж відсіч.
Тим не менш, вирішення комплексної проблеми з російською загрозою і досі під питанням. Численні члени ЄС відмовились висилати російських дипломатів після атаки в Солсбері. Американський президент Дональд Трамп продовжує зловіще мовчати у відповідь на путінську агресію. Під впливом внутрішніх обставин багато європейських урядів опинились перед дилемою повернутись по відношенню до Росії до свого звичного принципу «business as usual». І все це в той час, як Росія продовжує будувати свій геополітично та економічно перспективний газопровід Північний потік-2, який може глибше розколоти континент. Безумовно, що консенсус щодо координованої атаки Росії на демократичний світ уже почав формуватися, але фундамент єдності, необхідний для цього, ще надто крихкий.
З початком нового шестирічного президентського терміну Путіна, Росія з новими силами продовжить експлуатувати ознаки розколу Заходу, разом з тим працюючи над стримуванням останнього від координованих кроків у відповідь. Слід відмітити, що хоч гібридна війна Кремля все ще далека до поразки, кампанію з її розгортання вже не приховують. Тож Путін може прийти до висновку, що принципи секретності та конспірації, завдяки яким його перші кроки були такими успішними, більше не працюють. Натомість Росії доведеться звикати до все більших збитків та драматичної втрати довіри. Кремль буде старатись змальовувати це відверте посилення міжнародної опозиції як русофобію, та робити це буде дедалі важче.
Росія дала міжнародній спільноті привід вести себе з нею як з ворожою нацією і Захід, зціпивши зуби, таки погодився на це.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом на переклад і публікацію колонок Пітера Дікенсона. Републікаці. повної версії тексту заборонено.
Оригінал опубліковано на Atlantic Council
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени