Нобелівський лауреат Світлана Алексієвич, книга якої стала основою для надзвичайно популярного нині серіалу Чорнобиль від НВО, розповідає, як сама пережила катастрофу на атомній станції і чим, на її думку, все це обернулося для СРСР
Олексій Тарасов
Н а кожну свою книгу нобелівський лауреат з літератури білоруська письменниця Світлана Алексієвич витрачає не менше п'яти років. У сумі з-під її пера вийшли шість документальних книг і значно більше сценаріїв, які стали фільмами різних жанрів.
Всі літературні доробки Алексієвич — документальні сповіді радянської людини, яка пережила декілька воєн і найбільшу техногенну катастрофу пізнього СРСР — аварію на Чорнобильській атомній електростанції.
Саме книга Чорнобильська молитва, побудована на розповідях-спогадах свідків, ліквідаторів і вчених, які працювали на станції, послужила основним джерелом натхнення для Крейга Мазіна, сценариста знаменитого серіалу Чорнобиль, що став хітом американського телеканалу HBO.
В інтерв'ю НВ Алексієвич, яка сама пережила Чорнобильську трагедію в близькому до зони ураження Мінську, згадує факти, що залишилися за кадром, і узагальнює: техногенна катастрофа, що змінила життя мільйонів людей, стала одним з ключових факторів, які в результаті зруйнували радянський світ.
Ми підписали з НВО контракт на використання історій з моєї книги. Спочатку я сумнівалася, оскільки у мене, напевно, вже з десяток фільмів є. Думала, буде чергова невдача. Виявилося, що зовсім навпаки, вийшов якийсь вибух.
Спостерігаючи за успіхом серіалу Чорнобиль від НВО, я думаю: щось таки сталося. Незважаючи на достатню кількість фільмів про Чорнобиль, мільйонні тиражі книг, трагедія довгий час проходила повз нас. Мені подобається, що молодь обговорює фільм, він, напевно, потрапив на зародження нашої "екологічнох" свідомості. Ми бачимо, як природа гине і незадоволена нами, скільки у людства проблем вже планетарного масштабу. Це добре, що ми про них замислюємося і готові говорити.
Коли трапилася аварія на ЧАЕС, я як раз була в Мінську. У мене від раку вмирала в лікарні сестра. І я щодня ходила до неї, сиділа біля її ліжка. Пам'ятаю ці темно-зелені калюжі і ці хмари незрозумілі, і як все це накладалося на той мій настрій. І пам'ятаю таксиста, який віз мене одного разу і сказав: "Що ж трапилося? Птахи замертво падають або, як сліпі, кидаються на скло! Ми повільно їдемо, боїмося розганятися, бо вони ж розбиваються". Але це все краєм свідомості якось чіплялося.
А потім мені зателефонувала моя подруга, журналістка зі Швеції, і розповіла, що на Чорнобильській атомній станції стався величезний викид радіації. І я, як нормальна радянська людина того часу, сказала: "Ну, можливо. Наші радіостанції поки мовчать, може, там щось і сталося, але, думаю, ви перебільшуєте".
Ми дуже повільно звільнялися від цього радянського наркозу, цієї ідеї, віри якоїсь у непогрішність влади. Я ж виросла в сім'ї комуніста, мене виховували віруючою в комунізм. Дитя сільської інтелігенції, що взяти. І я все це пережила і все це бачила.
Коли вже почала працювати над книгою про Чорнобиль, директор нашого інституту подарував мені дозиметр. Їх у свій час видавали людям в Білорусі, і вони тріщали щосили, ці дозиметри. У районних центрах також були зроблені станції вимірювання, куди потрібно було привозити на аналіз продукцію. Але хто з селян буде щось кудись нести? Люди дивляться: молоко як молоко, м'ясо як м'ясо, картопля як картопля.
Тільки зараз ми зрозуміли, що свобода — це довгий шлях
А от церкви в ті дні були переповнені, тому що людина не знала, куди звернутися. Вчені їй нічого не могли пояснити, або те, що вони пояснювали, людям було незрозумілим. Та й усі вони були розгублені — вчені, військові, політики. Цілковита зневіра була з боку людей до місцевих чиновників. Тому всі звернулися до Бога. Я не знаю, про що вони просили, але за відчуттями люди розуміли, що ми зіткнулися з якоюсь абсолютно новою реальністю і тут нам ніхто не може допомогти. Тобто людина немов вискочила з історії одномоментно і опинилася в космосі. А цієї культури глобального у нас абсолютно не було.
Мені Чорнобильська молитва далася важче за інші мої книги. Я ж писала і про війну, але не відчувала себе такою виснаженою психологічно. А тут одразу ж йде чоловік у знайомої в Чорнобиль, і вона тижнями думає — як? У них тільки одна дитина. Що робити? Раптом він повернеться і не буде більше дітей. То приїдеш у село — я тоді почала їздити селами, — а діти питання ставлять: "А будуть у лелек ще пташенята? А будуть листочки на деревах знову? "Ці дитячі питання найважчі.
І цей світ навколо, коли ти йдеш зоною відчуження, дозиметр постійно тріщить. На твоїх очах корів женуть до води, а вони розвертаються і не йдуть. Видно, щось в цій річці, в цьому місці було не так. Приходимо до пасічника, а він каже: "Тиждень бджоли не вилітають з вуликів". І всюди так. Рибалки не можуть черв'яка дістати з землі, він глибоко пішов. Здавалося, було таке відчуття, що світ не вперше з цим стикається, в його ДНК все ж закладено якусь інформацію про це, а у нас цієї інформації немає.
Людська культура до цього була абсолютно не готова. І якщо я раніше писала книги про війну, то усе-таки існує тисячолітня військова культура, навіть якщо ти пишеш антивоєнний роман, все одно ти в певних рамках, в якійсь системі, а тут — порожнеча.
Історія про Чорнобиль зокрема про те, як радянська система не вважала людину за будь-яку цінність. Але починається все не з радянського часу. Це закладено глибоко в нашій історії, коли на наших просторах сам устрій життя не був настільки пристосованим до людини або не так відштовхуваввся від бажань людей, як, наприклад, в Західній Європі. Я пам'ятаю, мене колись вразило, як [російському царю] Олександру І [радник царя] Михайло Сперанський говорив: "Скасувати треба це рабське право кріпосне — і ми житимемо в іншій країні, і все змінюватиметься". А цар йому каже: "Так, я це знаю, тільки ніким взяти!" Тобто він розумів, що ці всі поміщики, ця темна величезна маса, яка називається Росією, його не підтримає. І це настільки глибоко, настільки в наших коренях.
Коли прийшли більшовики, вони цю свідомість ще більше мілітаризували, зробили більш агресивною, більш сектантською. Тож тут нічого дивного.
Я, наприклад, відвідувала західні в'язниці, там навіть вбивці інші. Він, вбивця, приходить, сідає з тобою спокійно розмовляти. А приходиш у наші в'язниці — вбивця підлещується: "пан-начальничок, пан-начальничок", напівзігнутих, навіть якщо він ще недавно був найбагатшою людиною. Тож це така дуже глибока річ, і вона від верху до низу суспільство пронизує.
І поки ніхто з сучасних керівників не зробив спроби вирватися з цього кола, бо всі вони люди того часу. І Володимир Путін, і Олександр Лукашенко, і Нурсултан Назарбаєв, там ще і східне ідолопоклонство накладається. Тож наша свідомість уражена тотально.
Знаєте, ми в 90-і роки були такі романтики. Думали, от впаде ця "кремлівська стіна", і ми будемо такі вільні. У нас буде таке життя, як у всіх, як на Заході. Не знаю, з чого ми це взяли. Бігали площами і кричали: "Свободу! Свободу! "Уявлення не мали, що це таке.
Пам'ятаю таксиста, який віз мене одного разу і сказав: "Що ж трапилося? Птахи замертво падають або, як сліпі, кидаються на скло! "
Мені подобається філософія [російського письменника] Варлама Шаламова, я їй більше довіряю, ніж коли Олександр Солженіцин стверджує, що страждання звеличують людину. Шаламов каже, що табірний досвід потрібен лише в таборі, він робить раба і з ката, і з жертви. От мені це ближче. І тільки зараз ми збагнули, що свобода — це довгий шлях. Це довгий шлях очищення. Треба відрами з себе це все вичерпувати, це потребує іншої освіти. Потрібна інша еліта, яка займається не тим, з якої ноги встав Лукашенко або Зеленський, а займатиметься людиною, душею її. Але для цього люди еліти мають бути вільними. А вільних людей у нас немає.
Я думаю, справа з Чорнобилем була не тільки у брехні радянської системи про трагедію. Взагалі людство до цього було не готове, все людство. Я пам'ятаю, як на моїх очах в Сорбонні запитали [першого і єдиного президента СРСР] Михайла Горбачова: "Скажіть, чому ви так вчинили? Чому ви не стали захищати людину? Чому завжди захищали систему? Ви ж — президент перебудови". А він каже: "Та я сам не розумів, покличу вчених — вони нічого пояснити не можуть, покличу військових — вони кажуть: та облиш, щойно вибухнула ця бомба, а ми вже через десять годин випили червоного вина і пішли".
І ти просто жахаєшся і розумієш, наскільки ми неосвічені у цьому світі, наскільки ми залежимо від абсолютно середнього рівня людей. Ну що таке соціалізм, і навіть демократія — що таке? Це тотальна влада посередності, тобто більшості.
Всьому світові потрібна нова філософія взаємин людини з цим світом, з природою. Неможливо ж увімкнути телебачення, там щодня на російських каналах або новий танкер, або новий танк, якого, звісно ж, в Америці немає, або новий бомбардувальник. А я думаю: яка божевільна цивілізація, якісь божевільні політики при владі, не готові до нових часів. Тож, коли я побачила, що у вас все ж якесь зрушення, що українці — і я рада, бо в мені теж є українська кров — все-таки здатні одну, другу, третю спробу нового життя зробити, коли я побачила цього вашого молодого президента, я подумала: боже мій, може бути, прийдуть вже нові покоління політиків. Він же не один, за ним прийдуть люди його часу, і вони, на мою думку, вже інакше відчувають світ.
Нещодавно я побачила в Москві магазин дитячого військового одягу. Це мене глибоко шокувало. Я подумала: Боже мій, як швидко все це сталося, як миттєво. Так само, як у нас в Білорусі, коли молодь вийшла на вулиці і оразу всіх посадили. Як миттєво стала працювати ця сталінська машина.
І у мене в книзі говорить одна героїня з тих дівчаток-студенток, які вийшли на площу: чому пакунок, який на голову її другові надягли, коли катували, передається через покоління, а якісь прекрасні думки Чехова або Буніна не передаються? Пакет на голові, в якому задихається людина, прекрасно подорожує нашою історією, а гуманізм — ні.
Зараз я хочу написати книгу про наші спроби бути щасливими. Все ж піднеслося це полум'я приватного життя, люди захотіли і зрозуміли цінність близької людини поруч, дітей, вдома. Це не міщанство, як багато хто хотів би сказати, хоча міщанства багато і ось цієї якоїсь абсолютно безглуздої нової буржуазності. Все ж хоче людина знайти сенс свого життя, знайти сенс, заради чого. Заради кохання — а що таке кохання? Що це за втіха, яка дана нам, щоб не страшно було вмирати? В ім'я чого якийсь космічний комп'ютер працює? Є в цьому якісь смисли нашої енергії, яку ми продукуємо, коли ми щасливі і коли нещасні. Тож це знову вивчення: хто ми, що ми таке.