Розмови в редакції

Журналісти Новое Время до чотириріччя видання розповідають про ту частину своєї роботи, яка завжди лишається за кадром

Якось ми з журналістом Олександром Пасховером брали інтерв'ю у Віктора Януковича для журналу Корреспондент. Напередодні його помічниця — я не буду називати всіх імен — подзвонила і сказала, що штаб готовий дати нам інтерв'ю і хотів би співпрацювати з нами "на комерційній основі", щоб потрапити на обкладинку. Я відповів, що грошей ми не беремо, а на обкладинку поставимо і так, тому що тоді він був політиком №1 за рейтингом.

На це помічниця мені відповіла, що так працювати вони не звикли, і поцікавилася, "що там у вас із рекламкою", чи не розміститися їм із великим замовленням. Я сказав, що з рекламкою у нас все нормально і з усіма питаннями стосовно розміщення — у рекламний відділ. І взагалі, ми не хочемо пов'язувати разом інтерв'ю і рекламні контракти і змушені будемо запитати все, що нас цікавить.

Під час бесіди ми якось зачепили тему переговорів з іноземцями. Помічниця перебила нас і радісно повідомила, що Віктор Федорович вже все розуміє англійською мовою і йому навіть не треба чекати синхронного перекладу, чим дещо мене здивувала. Інтерв'ю проходило досить напружено, і він увесь час різко реагував на неприємні запитання.

У самому кінці ми вирішили розрядити атмосферу і закінчити розмову на жарті і, як нам здавалося, легкому питанні.

Я сказав йому:

— Як викладач англійської за освітою (а я дійсно таким є), я хочу поставити вам найскладніше питання нашого інтерв'ю.

— Яке? — насторожився він.

— Do you speak English? — запитав я.

На його обличчі застигла фірмова безглузда посмішка і запанувала мовчанка секунд на десять. Ми зрозуміли, що жарт не вдався. Пауза стала настільки довгою, що могла б підійти для нового вірусного ролика про Йолку-Йїлку-Йалку. І раптом він випалив:

— Thank you!

При узгодженні тексту інтерв'ю в цю відповідь його помічники додали два слова і вийшло: "Thank you for conversation". І оскільки ми відбили багато інших важливих доповнень і змін у тексті, то вирішили залишити це невелике доповнення. Але тепер ви знаєте, що такого слова, як conversation, Янукович насправді не знав.

Якось ще в журналі Кореспондент написали ми розгромну статтю про Наталію Вітренко. Серед іншого, автор стверджував, що Вітренко використовувала якісь владні важелі, щоб допомогти отримати квартиру своїй доньці.

Через тиждень після виходу матеріалу ми отримали лист-претензію від Наталії Вітренко, в якому вона — треба віддати їй належне, досить стримано — стверджувала, що у неї немає дочки, а є син. Упс. Тоді її син не був відомим, як зараз, і редактори пропустили цю лажу.

Ми перепросили на сторінках журналу, цей автор у нас давно не працює.

Якось потрапили до нас у редакцію фотографії аерофотозйомки Межигір'я. Один фотограф-фрілансер кілька років знімав із дрона, як Янукович забудовує Межигір'я. З цими фотографіями він прийшов в одне велике українське інформагентство, звідки його прогнали і попросили з таким більше ніколи не приходити. Тоді він прийшов до нас у редакцію.

Коли я побачив фотографії, то очманів. Запитав його, кому він це показував. Він розповів, як його прогнали з агентства, і повідомив, що більше не показував знімки нікому. Ми його попросили тримати язика за зубами і пообіцяли, що зробимо матеріал.

За кілька днів на саміті YES Віктора Пінчука я похвалився приятелеві-журналісту Сергію Лещенку, що у мене є фотографії Межигір'я з повітря. На що він відповів, що це неможливо, мовляв, багато разів намагався зняти це з повітря, і там дрони тепер збивають. Я показав йому знімки, і він теж очманів. У нього були деякі інші матеріали про плани подальшої забудови Межигір'я, чого не було видно на фотографіях. Ми з ним об'єднали зусилля і випустили 10-сторінковий матеріал про розмах і масштаб забудови Межигір'я, особистої резиденції президента України розміром із Гайд-парк у Лондоні — 147 га. Я розумів, що це бомба, і нікому не сказав про майбутню публікацію. Як я й припускав, це і виявилося бомбою.

У день виходу мені подзвонив один із власників Корреспондента Борис Ложкін. На той час американець Джед Санден уже продав видання йому і Петру Порошенко.

— Привіт, поїхали пити чай до Петра, — запропонував Ложкін.

— А навіщо пити чай? — запитав я, і ми розсміялися, розуміючи, що обидва знаємо відповідь.

У кабінеті Петра на вулиці Електриків відбувся обмін аргументами стосовно публікації. Я говорив, що хтось же повинен це опублікувати і таке приховувати не можна. Він погоджувався, але переживав і давав зрозуміти, що не все так просто, як я думаю. Я розумів: його чималий бізнес потрапляв у зону ризику через такі публікації. Незважаючи на переживання, він терпів і нічого ніколи не просив мене знімати. Але тут і знімати було пізно — все вже вийшло. Я не знаю, як пройшла ця історія для нього.

Янукович тоді традиційно поїхав на Афон замолювати свої гріхи, а цей матеріал на нашому сайті за день переглянула нереальна кількість людей, і всі остаточно зрозуміли, що Янукович — маніяк із безмежними апетитами.

Якось пішли ми на інтерв'ю до президента Віктора Ющенка з редактором відділу політики Андрієм Смирновим. Ми довго добивалися цього інтерв'ю, в результаті нам дали 45 хвилин. І ось Ющенко всі 45 хвилин відповідає на перше питання, яке ми взагалі просто підкинули йому для розігріву. Всі спроби перебити його закінчуються безуспішно. Я розумію, що це повне фіаско, тому що не буває інтерв'ю з одного питання і відповіді. Коли він нарешті зупинився, я дав зрозуміти Смирнову, що треба пускати в хід важку артилерію, а саме — провокаційне питання про Голодомор. І Смирнов запитав щось на кшталт:

— Ви так багато займаєтеся питаннями Голодомору та так мало нинішніми змінами в країні, — і далі якось шпигнув на цю тему.

Ющенко так вибухнув, що я був радий, що це питання поставив не я. Він напав на Смирнова з аналогіями про Ізраїль і ізраїльтян і тому подібним. Він пробалакав із нами дві години і на годину спізнився на виступ до університету, де його чекали 700 студентів. Досі не розумію, як можна так нелаконічно формулювати свої меседжі і взагалі бути таким дезорганізованим.

Якось продав Борис Ложкін свій медіахолдинг УМХ одному з олігархів Януковича Сергію Курченку. Мене запросив новий власник для знайомства до свого офісу в Арена-Сіті. Мене загалом цікавило, як він дивиться на те, що редакційна політика видання і сайту повинні зберегтися. Його цікавили інші речі. Раптом він заговорив про Росію.

— А ви можете зробити такий же проект у Росії? — запитав він.

— У такому ж вигляді, як Кореспондент, напевно, ні, — відповів я.

— Чому? — щиро здивувався він.

— Ну, тому що це гостре видання, яке критикує владу. Якщо ми запустимо щось подібне в Росії, я буду сидіти в Уфі, а ви — десь поруч.

— Чому? — поставив він своє улюблене питання.

— А ви бачили, що сталося у Росії з Ходорковським? — перепитав його я.

— А що сталося з Ходорковським? — запитав він, і я почав сумніватися в його адекватності.

Звісно ж, я швидко зрозумів, що ніяка колишня редакційна політика його не цікавила, та й взагалі подібними термінами він не оперував. Я незабаром пішов, щоб відкрити новий, значно амбітніший і цікавіший для мене проект — Новое Время, де із задоволенням пропрацював уже чотири роки.

Андрій Смирнов

відповідальний редактор, редактор рубрики Країна

Я років 15 займаюся політичною журналістикою. І знаю, чому реформи в Україні не приживаються: наші чиновники перебувають у "теплій ванні" чиношанування і безконтрольності.

Ось характерний приклад.

Влітку 2005-го я вирушив описувати один робочий день нещодавно призначеного голови МВС Юрія Луценка. Тоді це був молодий політик, який обіцяв перебудувати 300-тисячного корумпованого монстра — міліцію.

Більше доби в компанії Луценка — ми прокотилися Житомирською та Вінницькою областями, а потім прибули до Одеси, — і я зрозумів: перебудови МВС не буде.

Вся річ була в дрібницях, але диявол завжди в деталях.

Ми мчали кортежем дорогами зі швидкістю під 200 км/год. І ніхто з даішників не намагався нас зупинити.

На кордоні Вінницької області, в пилюці на узбіччі, кортеж "випадково" зустрів "хліб-сіль": пара дівчат у кольорових стрічках і червоних чобітках тримали коровай. За ними маячив якийсь високопосадовий міліціянт.

Луценко, який подавав такі надії, покуштував хліба-солі. А далі його повезли на заміську базу: там теж були хлібосольні дівиці, і все блищало погонами водконаливних місцевих міліцейських чинів. Вони повинні були прийняти міністра "як годиться" — і робили це. І міністр брав усе, як належне.

Так тривало всю поїздку: застілля, запобігливі особи місцевого начальства, екскурсія містом з показовим вирішенням проблем — і в дорогу, до нових "проблем".

Центром Одеси (після сніданку в ресторані) Луценка водив мер, супроводжуваний натовпом начальства — міського та міліцейського. На всіх перехрестях стояли святково очищені від бруду та корупції даішники, проміжки охороняли перелякані хлопці з внутрішніх військ.

Луценко йшов зламаними віком і корінням дерев одеськими тротуарами і щось на ходу вирішував із мером. Уявляєте, наскільки продуктивним був цей робочий процес?

Опісля Луценко прибув на базу внутрішніх військ, для чогось півгодини спостерігав за курсантами, що марширували, і собаками, що гавкали, а в їдальні для чогось спробував те, чим годують його підлеглих.

Потім міністр вирушив уже нормально поїсти — в одному з прибережних ресторанів на нього чекали лідери Соцпартії, до якої Луценко тоді належав. Із ними — на літаку — він і відбув до Києва.

А ми — я, охоронці, водії і діловий костюм міністра, залишений в одній з машин, — вирушили до столиці шосем.

На виїзді з Одеси пильні даішники салютували кортежу, навіть не здогадуючись, що вітають лише Луценковий піджак із брюками.

Крістіна Бердинських

журналістка рубрики Країна

У 2015 році я висвітлювала місцеві вибори. В одному з великих українських міст домовилася поговорити з трьома основними кандидатами на пост мера. Два інтерв'ю відбулися в кабінетах, а з одним із кандидатів я зустрічалася на вулиці, в спальному районі, де проходила його зустріч із виборцями.

Зібралися пенсіонери, мами з дітьми. Кандидат виступав, люди слухали, ставили багато питань. Я записувала репортажні моменти в блокнот. Разом із нашим фотографом Сашею Медведєвим ми були єдиними журналістами на цій зустрічі. Мешканці багатоповерхівок охоче нам розповідали, які основні проблеми в місті і чого вони чекають від майбутнього мера, навіть якщо переможе інший кандидат. Я продовжувала ретельно записувати всі їхні слова до блокнота.

Зустріч закінчилася, і я вже йшла, як раптом до мене підбігає якийсь молодик, вириває з рук блокнот і тікає з ним. Я чомусь вирішила, що зможу наздогнати цього тітушку і побігла за ним із криками: "Зупиніть злодія!" Не наздогнала — він зник у дворах висоток.

Повертаюся до Медведєва в жахливому настрої, адже в цьому блокноті були важливі записи з інших тем. І тут Медведєв каже: "Навіщо ти за ним бігла? Це ж людина з охорони кандидата, телефонуй йому". Коли Саша фотографував, цей хлопець заважав йому працювати, тому він його запам'ятав.

Дзвоню кандидату, сідаю до нього в машину зі словами: "Людина з вашої охорони вкрала у мене блокнот. Не знаю, хто це зробив, але я про це точно напишу в Facebook. Такого в моїй журналістській практиці ще не було!"

Кандидат у шоці, і навіть не стільки через те, що я збираюся написати про це в Facebook чи зателефонувати в поліцію, скільки тому, що він же сам мене покликав на зустріч із виборцями, а вона так сумно закінчується для нього. Пообіцяв швидко розібратися.

Водій машини обдзвонив всю команду і дав завдання шукати мій блокнот. Ми приїхали в офіс кандидата, записували інтерв'ю на диктофон. У середині розмови в кабінет увійшла якась жінка з моїм блокнотом у руках.

Мені мовчки віддали блокнот без будь-яких пояснень чи вибачень, але оскільки його все ж повернули, а для мене тоді це було важливіше за все, не можу тут написати ні прізвище кандидата, ні місто, де це сталося.

Ольга Духніч

журналістка, редактор рубрики Люди

Робота інтерв'юера багата на кумедні історії. Одного разу мені довелося пообідати для НВ з одним дорогим і іменитим українським художником. Для цієї мети мій співрозмовник вибрав бар на восьмому поверсі готелю Hyatt Regency Kiev. Місце для обіду і супровідної йому фотосесії непросте: дорогі готелі не люблять метушні й клопотів, яких часто додають журналісти.

Тому мені довелося довго і пристрасно переконувати менеджера закладу в тому, що мій співрозмовник — знаменитий і дорогий художник. Розповідати, що він щойно повернувся з успішної виставки в Нью-Йорку, як дорожить вибором бару в готелі Hyatt і наскільки буде щасливий тут побувати. Після наполегливих умовлянь мені повірили.

І ось настав день обіду. Нам запропонували найкращий столик закладу, а персонал бару, зокрема з адміністратором, стояв неподалік, щоб особисто подивитися на знаменитість.

Прибув він у чудовому настрої. І, на ходу замовляючи собі чарку коньяку, гучно запитав у мене:

— А чи знаєте ви, чому ми саме тут із вами зустрічаємося?!

— Ні, — в радісному передчутті відповіла я, а персонал закладу навіть подався вперед.

— Та тому що це єдине місце на моїй улюбленій Софійській площі, звідки не видно цей потворний готель! — знову з напором у голосі прокричав мій співрозмовник.

Як сказав би зараз Марк Твен, закриймо завісою жалості та співчуття все, що сталося після цього зізнання.

У бар на восьмому поверсі я відтоді зайве намагаюся не ходити.

Ту свою статтю я назвав Життя інших. І ось чому. У січні 2015-го я разом із волонтерами з Крил щедрості та Турботи вирушив у зону АТО — Піски, Мар'їнка, Опитне. Ми їхали трьома машинами, везли продукти, теплі речі, будматеріали тощо. Мікроавтобус, в якому я їхав, кілька разів за ніч застрягав у заметах. Потрібно було не менше 20 хвилин і зусиль п'яти-шести чоловік, щоб його звідти витягати.

В Опитному ми дізналися, що можна діяти і спритніше. За 2 км від селища йшли бої за аеропорт. Тож "ніщо не віщувало біди" — це не про нас. Ми практично відразу ж потрапили під мінометний обстріл. Військові, які супроводжували нас, повідомили, що на колоні "працює навідник". Ймовірно, хтось, кому ми щойно відвантажили гуманітарку. Втім, це домисел. Не можуть люди взяти у тебе з рук пакети продуктів, медикаменти, ковдри та одяг, а потім передати мінометникам "ДНР" твої точні координати.

Так чи інакше, ми змушені були їхати в об'їзд. І тут на розвороті наш навантажений мікроавтобус знову застряг. Частина команди тоді була в Мар'їнці. З хлопців залишилося тільки двоє: я і Міша Баташвілі, хороший хлопець із Дніпра, а за сумісництвом водій старенького легковика. Ми побігли до забуксуваного мікроавтобуса і всього за 15 секунд викотили його на трасу. Треба визнати, міни, що лягали недалеко від нас, — чудовий прискорювач. Жартую. Насправді нам бог допомагав. Потрібні докази? Ми живі!

Потім ми вирушили з волонтерами в сусідні Піски. Там познайомилися з 78-річною Таїсією Гласьєвою, веселою, повною енергії жіночкою. Проїхавшись по українському уряду і зачепивши президента краєчком свого гострого язичка, Таїсія спакувала все своє бачення зовнішньої політики в одну фразу: "Путіну треба дати по голові". Її б слова та Трампові у вуха.

"Мені хлопців шкода, — говорила вона про хлопців зі ЗСУ.— Що нам вже, людям похилого віку". Втім, у Таїсії й на своє життя були далекосяжні плани. "Дасть бог сили, буду жити 120 років, а то і 240, як вчені говорять", — сказала вона нам на прощання. Я пообіцяв через 42 роки приїхати в Піски і зафіксувати її 120-річчя. Ось така вийшла зворушлива поїздка.

А після нашого від'їзду, через два тижні, у двір Таїсії прилетів снаряд із Донецька. Її будинок згорів. Таїсія загинула. Тоді ж у НВ вийшов мій матеріал Життя інших. У ньому багато подібних історій. Життя інших — це і є те, чим повинен цікавитися журналіст. За це я і люблю свою професію загалом і свій НВ зокрема.

Юлія МакГаффі

головний редактор NV.ua

Я могла б розповісти історії про те, як за часів раннього президентства Януковича мене вербувала СБУ або як людина від одного з заступників — тоді мера Черновецького — намагалася підкупити, і коли я сказала, що ми за новини грошей не беремо, питав у напіввідчаї, що я беру. Все це (і якби тільки це) сталося, коли я була головним редактором Корреспондент.net.

Але я розповім іншу історію. 2006 рік, друга Ліванська війна. Я вперше в зоні активних бойових дій — на ізраїльській території. Надворі — 30 липня 2006 року. Хезболла щосили обсипає територію Ізраїлю ракетами. З Хайфи виїхали 90% жителів. Місто фактично порожнє. Їдемо після зустрічі з мером Хайфи назад до Тель-Авіва. Ми попереджені, що в будь-який момент може початися ракетний обстріл із ліванської сторони, але мені все ще не віриться в це.

І тут лунає сигнал повітряної тривоги. Перший і справжній у моєму житті. Ми, звісно ж, були попереджені, що бомбосховище є в підвалі кожного будинку і були проінструктовані, що потрібно просто швидко бігти до найближчого, прикривши голову. Якщо чесно, так страшно мені не було ніколи.

Разом із хлопцями з нашої групи з камерою навпереваги влітаємо в перший-ліпший підвал. І тут я бачу те, чого взагалі не очікувала побачити: двох прекрасних дітей. Хлопчика років 12 і його сестру років 6–7. Хлопчик подивився на мене серйозно, дівчинка стояла прямо біля вікна і усміхалася. Я їх швидко сфотографувала. Вже потім зрозуміла, що це найкраща фотографія, яку я зробила в житті.

Хлопці виявилися дітьми з бідної багатодітної сім'ї з Душанбе, що недавно емігрувала до Ізраїлю. Що вразило тоді — їхній спокій і така дитячість, і це на тлі постійного ракетного обстрілу. І мого власного страху. Я багато бачила і до, і після у своєму професійному житті. Але цю сцену запам'ятала назавжди.

Відтоді пройшло вже 12 років. І я сподіваюся, що у дітлахів усе добре. Чомусь часто про них думаю.

Далі під час тієї поїздки були і другий, і третій ракетні обстріли. Вдруге було не так страшно, втретє — нестрашно зовсім. Але люди не повинні до такого звикати. Ніколи і ніде.

Анна Мороз

заступник головного редактора журналу Новое Время

Одного разу я брала інтерв'ю в Юлії Тимошенко. Це був непростий для неї період: надворі — грудень 2010-го, президентом країни був Янукович, сама Тимошенко — в опозиції, а переговори про їхню можливу коаліцію давно і з тріском провалилися. До того ж подейкували про перспективу судового розгляду щодо її газових контрактів із Росією.

Тимошенко спізнювалася, і мені довелося досить багато часу провести в її офісі на Турівській, в коричнево-зеленому кабінеті з іконами, морськими пейзажами і макетом стародавнього корабля.

Нарешті вона приїхала — зі згаслим поглядом, втомлена: схоже, це був не найкращий її день. Проте взяла себе в руки, перепросила, що змусила чекати, й одразу сіла давати інтерв'ю.

Ті, хто з нею говорив, знають, що Тимошенко належить до політиків, які уважно вислуховують питання, а потім на нього майже не відповідають, а говорять те, що вважають за потрібне повідомити своєму електорату. До речі, це не її фірмовий прийом, так робить багато хто.

Саме так робила Юлія Володимирівна і цього разу, але, мабуть, щось у ній надломилося. Я заговорила про її поразку на виборах, а вона відповіла — знову не в такт — про свою сім'ю.

"У якийсь момент замислюєшся: а що ти залишаєш? Ти залишаєш щасливу сім'ю, надійну? Моя сім'я надійна і люба, але вона ніколи не була щасливою", — говорила Тимошенко, пояснюючи, що тепер рідні її майже не бачать і перебувають у постійній напрузі.

Весь пасаж прозвучав надзвичайно щиро, і мені здалося, що того вечора Тимошенко дала своє найкраще інтерв'ю: з-під бездоганного макіяжу, волосина до волосини складеної коси і луївіттонівськіх рюшів виглянула справжня Тимошенко.

Вона сама і її прес-служба вирішили інакше. Коли офіс на Турівській, як того вимагає від журналістів український закон, отримав текст інтерв'ю, почалася дика тяганина з вимогою численних виправлень — точніше, нам запропонували опублікувати фактично новий текст. Потім процес узгодження інтерв'ю перетворився на довгі й виснажливі бої зі штабом Тимошенко. У підсумку ми опублікували оригінал інтерв'ю з незначними правками, відстоявши право Тимошенко на щирість, а читачів — на правду.

Якийсь час служба Юлії Володимирівни сердилася на нас. А в середині літа 2011-го, коли вже тривав судовий розгляд, серед усіх ЗМІ, які просили її про інтерв'ю, вона вибрала нас. Через пару тижнів її заарештували і потім посадили.

Андрій Юхименко

головний редактор НВ Бізнес

Будь-якій серйозній команді потрібен свій ритуал. Є такий і в редакції сайту НВ Бізнес.

З'явився він не одразу. Все почалося з того, що в середині минулого року ми вирішили переформатувати роботу нашого відділу. І це призвело до серйозних гендерних змін у складі нашої команди. Річ у тім, що до того моменту в нашому відділі працювало шість хлопців і всього одна дівчина — фінансовий оглядач. Про те, як їй жилося у цьому колективі, краще спитати у неї. Як на мене, було весело.

Восени ми змінили підхід до роботи на сайті. Це вимагало нових співробітників, а деякі старі знайшли інше місце роботи. Зараз у нас усе порівну: чотири чоловіки і чотири жінки. Працюють вони однаково, отримують приблизно однаково. Була тільки одна причина говорити про нерівність.

День у нас починався із чоловічого ритуалу. Редактор заходив до відділу і проходив від столу до столу, тиснучи руку кожному хлопцеві і невпевнено киваючи в бік дівчат.

І ось одного разу одна з них кинула мені виклик:

— Чому ти з нами не вітаєшся за руку?

"Напевно, я занадто консервативний і не подаю руку жінці, поки вона не подасть першою", — подумав я. Але вголос сказав інше:

— А хіба ви хочете?

— Звісно, — закивали всі дівчата, правда, чомусь ніяково усміхаючись.

Так у нас з'явився новий ритуал. Тепер я зранку обходжу всіх і по-діловому тисну руки без розбору. Всі говорять, що це дозволяє відчувати, що тебе поважають. Правда, чомусь дівчата, як і раніше, ніяково всміхаються.

Я теж усміхаюся, а ще дуже радий, що ми не народні депутати. Кажуть, ті обіймаються і цілуються, а з огляду на рівність статей довелося б і тут вітати всіх.

Чесно кажучи, НВ Бізнес до цього ще не готовий — ділові люди все-таки. Принаймні, я так думаю.

Про прямий ефір на Радіо НВ із прем'єр-міністром Володимиром Гройсманом ми почали домовлятися на початку березня. Прес-секретар глави уряду Василь Рябчук погодився практично відразу, з чого я, треба сказати, приємно здивувався — попередні прем'єри та їхні прес-служби частіше знаходили виправдання, а не час для ефіру.

— Давай ми приїдемо на ефір 12 березня, — запропонував Василь.

Я почав "вмикати задню". 12 березня для Радіо НВ не просто день у календарі, це перший день мовлення. Отримати в перший же день у студію главу уряду — це дуже добре. Але, оскільки я не просто один із ведучих ефіру, а ще й головний редактор, то "друге я", швидко порадившись із "першим", взяло верх. "Ну, а якщо лажа вийде? Звук не піде чи ще що? — міркував я про себе.— Ні, до біса, відмовлюся".

— Вася, давай все ж 16 березня, в п'ятницю. Ми саме ему налагодимо, — сказав я, чесно кажучи, думаючи більше про себе, ніж про прем'єра.

На тому й порішили — 16 березня, 17.00. Ефір мав іти і йшов годину. Правда, домовляючись про ефір, я забув про один нюанс: прем'єр — особа охоронювана. Це означає, що до його приходу у нас повинні були з'явитися співробітники Управління держохорони. І вони з'явилися. В кількості більше десяти чоловік. За добу до ефіру вони вивчили будівлю вздовж і впоперек. Я не буду розповідати детально, раптом таємницю якусь розкрию. Але про один епізод скажу.

Моя ефірна зміна починалася о 16.00. Я, звісно, підозрював, що охорона зайде до студії і навіть готувався до цього — внутрішньо був налаштований, що під час ефіру зайде хтось, огляне і вийде. Тобто я не буду нікого помічати, не мовчатиму, вестиму ефір далі. Але я не був готовий до приходу собаки.

Кінолог із вівчаркою зайшли без попередження. Співробітник УДО, що супроводжував вівчарку, розумів: йде ефір і треба поводити себе тихіше. Вівчарка — ні. Милий пес у пошуках вибухівки перенюхав стіни, студійний стіл і трохи — мене. Йому було весело — він крутив хвостом і навіть намагався пострибати.

Задумався пес тільки в одному випадку: один зі співробітників (так, зайшов ще один) послужливо розкрив перед собакою підлогу. Вівчарка подивилася на скловату і обнюхувати її відмовилася. Співробітники УДО, як мені здалося, підозріло подивилися на мене, але відповісти я їм нічого не міг — у цей час читав якусь новину, поперемінно дивлячись то на них, то в екран. Загалом, мені повірили — і співробітники, і пес. Вибухівки під підлогою не виявилося.

Інтерв'ю з Володимиром Гройсманом пройшло спокійно і, як мені здалося, було цікавим.