Оригінал тексту опублікований на Bloomberg View. Інші колонки Bloomberg View за посиланням: http://www.bloombergview.com
Президент Дональд Трамп так і не пояснив, чи допускає він можливість визнання Криму частиною Росії. Та чи може він насправді це зробити? Це аж ніяк не тривіальне питання.
Радник Трампа з питань національної безпеки Джон Болтон та прес-секретар президента Сара Сандерс сказали, що США не визнають анексію півострову, який був частиною території України з 1954 року. Та сам президент на це зміг лише відповісти: «Поживемо – побачимо». Трамп так і не спростував ту недавню інформацію ЗМІ, відповідно до якої він начебто сказав лідерам Великої сімки, що Крим російський, бо всі там розмовляють російською. Тож питання залишається відкритим. Чи радше відкритим у тому, до якої міри президент США може визнати акт аншлюсу.
Необхідність не визнавати анексію Криму членами ООН – це складна справа з точки зору міжнародного права. З одного боку, мало місце очевидне зазіхання на суверенітет та територіальну цілісність України й окремі документи ООН, прийняті та схвалені членами організації у 70-х, свідчать про те, що подібні дії і не можуть бути визнаними.
У питаннях України та Криму президент США обмежений певними рамками
З іншого боку, немає ніякої резолюції Ради безпеки ООН, яка б окремо декларувала, що захоплення Криму Росією – це акт агресії чи насильницьке приєднання, а тим самим зобов’язувала визнавати такими російські дії. Сама Росія наклала вето на проект такого документу, а подальша резолюція, прийнята в Генеральній Асамблеї ООН, не має юридичної сили заборонити визнання Криму російським. Документ лише закликає країни утриматись від такого рішення. Це дає підставу вважати, що факт невизнання, який підтримує в тому числі США, – це фактично волонтерська санкція, яку можна ігнорувати.
Росія дотримується останньої інтерпретації, так само як і Трамп, який взагалі не надто зважає на міжнародні організації. Закони та юридична практика США більш ґрунтовно визначають, що їхній президент може робити, і на що він може піти.
Американські адміністрації схвалили право розширювати дипломатичне визнання країн. У 2008 році США визнали Косово, коли президент Джордж Буш прийняв запит країни на заснування дипломатичних відносин. Це не вимагало втручання з боку Конгресу. Та кримський випадок інший: це не новоутворення, з яким США може обмінятись дипломатами. Американці вже пов’язані дипломатичними відносинами та різноманітними угодами як з Росією, так і з Україною.
Америка має досвід невизнання насильницьких приєднань, тому що вони «можуть підірвати договірні права США та американських громадян» на території країн-жертв, як написав у 1932 році держсекретар Генрі Стімсон у ноті японському уряду щодо анексії останнім китайської Маньчжурії. Інакше можна стверджувати, що визнання Криму, яке Україна неминуче вважатиме загрозою своїй державності, також буде шкодити правам та інтересам США та її громадян. Наприклад, відповідно до двостороннього інвестиційного договору з Україною, тобто взаємної згоди про сприяння – чи тої ж угоди про нерозповсюдження ядерної зброї, що Україна підписала під тиском США в 90-ті роки.
Доктрина Стімсона – це, зрештою, лише випадок з дипломатичної практики, не юридична заборона. Тож бували і винятки. У 1975 році США дали зелене світло індонезійському вторгненню у Східний Тимор, що на той час був португальською колонією, яка боролась за незалежність. Ніяких негайних наслідків для режиму Сухарто в Індонезії не послідувало, хоч США і підтримували американські резолюції, що закликали до виходу індонезійських військ.
Це де-факто можна розглядати як визнання суверенної влади Індонезії над Східним Тимором, та не можна брати за приклад для ситуації з Кримом. На час вторгнення Сухарто США не мали жодних законів, згідно з якими Східний Тимор згадувався як частина Португалії чи потенційно незалежна держава. Чого не скажеш про Крим, який Конгрес чітко зазначив територією України, а затим осудив анексію.
Акт «Про протидію противникам Америки за допомогою санкцій», схвалений Конгресом та підписаним Трампом минулого року, говорить наступне: «Політика США полягає у тому…щоб ніколи не визнавати протиправну анексію Криму урядом Російської Федерації чи відокремлення будь-якої іншої частини української території шляхом застосування військової сили».
«Ніколи» мало би бути достатньо зрозумілим словом. Якщо Трамп визначає анексію Криму Росією у будь-якій формі, це призведе до конфлікту з американським законодавством. Сюди ж, ймовірно, притягнуть Конгрес та судову гілку влади.
Немає нічого такого, що Трамп може зробити з Кримом, не зачепивши систему стримувань та противаг з американським урядом. Не запитавши Конгрес, президент не може навіть зняти санкції, пов’язані з кримським питанням, проти певного переліку компаній та осіб. Навіть якщо би Трамп хотів уторгувати Крим Росії взамін на певні поступки на Близькому Сході чи контроль над озброєнням – йому перш за все необхідно отримати схвалення від Конгресу. Враховуючи ту потужну підтримку, з якою останній зустрів акт проголошення санкцій – Трамп підписав його лиш тому, що знав, що його вето обійдуть – схвалення малоймовірне.
Трамп може діяти так, наче його влада необмежена, і він навіть може виграти деякі важливі судові справи, ось як було у випадку зі забороною на в’їзд для певних країн. Але в питаннях України та Криму президент США обмежений певними рамками. І які б поступки він не хотів отримати від Путіна, йому слід шукати іншу розмінну монету.
Переклад НВ
Новое Время володіє ексклюзивним правом перекладу і публікації колонок Леоніда Бершидського. Републікація повної версії заборонена.
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени