Наші поведінкові моделі і структура мислення базуються насамперед на тому, що ми бачили в дитинстві і юності. Тоді ж формується розуміння, що таке успіх і успішна людина. Для мене і мого покоління цей період припадає на 1990-ті. Хто служив для нас прикладом?
Мої батьки, наприклад, колись втратили все, в один момент ставши ніким. Батько у 1991 році міг купити квартиру в центрі Києва (навіть не одну), але через девальвацію протягом місяця позбувся всього. У вересні 1992-го нам не було що їсти. Троє дітей в сім'ї, грошей немає — мій батько, психолог, пішов торгувати на ринку.
В той момент якраз формувалися нові еліти. Найцинічніші та брутальніші легко піднімалися нагору, руйнуючи й ігноруючи усталені норми. Ті ж, хто виріс на цінностях, хто був непристосований до нових умов і не зміг стати хижаком, виявилися ніким, залишилися на ринках і площах. Гуманітарні професії було знищено, люди з технічною освітою виїхали, інтелігенція перестала бути носієм норм і правил.
Нам ніхто не пояснював, що таке успіх і що насправді гідне поваги
На цій моделі ми і виросли. І нашим поколінням ніхто не займався. Нам ніхто не пояснював, що таке успіх і що насправді гідне поваги, ніхто не читав Пастернака "Ганебно нічого не означаючи, бути притчею на вустах у всіх". Критеріями успішної людини в наш час вважався Мерседес, недоладний костюм, пара охоронців і незрозуміло ким дане право ігнорувати чужі інтереси. Конкуренція матеріальних категорій залишилася в крові у багатьох наших однолітків.
У поспіху, втечі від бідності та боротьбі за придумані цінності нам забули розповісти і про історії успіху країни та народу в минулому. Нам не залишили навіть таких міфів. Ми точно знаємо, як наші предки боролися і вмирали, плакали і сумували. Але не знаємо, як наші люди досягали успіху. І це ж не тільки про наше покоління, це взагалі про всіх нас, але не тому, що у нас країна така або гени погані. Просто сотні років навколо росли і міцніли імперії, не зацікавлені в тому, щоб у нашій пам'яті залишалися історії успіху.
Такий підхід і породив те, що ми називаємо комплексом неповноцінності (меншовартості) — найбільшу темну діру в нашій душі, думках і усьому, що ми робимо. Ці страхи настільки керують нашою поведінковою моделлю, що ми навіть перестали їх помічати. Ми впевнені у провалі справи або починанні ще на старті. Ми впевнені, що нічого не вийде. Гірше того, ми впевнені, що не вийде і в інших. Ми ховаємо проекти, не розібравшись у них і не встигнувши як слід взятися за них. А якщо комусь цей успіх вдається, ми схильні приписати це удачі, зв'язкам або грошам.
Глибока невпевненість у собі і своєму успіху й стали головною причиною безвідповідальності, небажання доводити справи до кінця і — що найважливіше — недовіри одне до одного і, як наслідок, нездатність діяти спільно.
Додайте до цього ще й ціннісний розрив, і ви отримаєте портрет нашого покоління. Адже по суті, все, що ми знаємо про демократію та свободу слова, почерпнуто з книжок, фільмів, розповідей про те, як на Заході. У реальному житті ми цього не пережили і довгий час не знали, як це взагалі працює, що таке соціальне лідерство і в чому взагалі сенс служіння не тільки інтересам своїм і своєї сім'ї, а й суспільству. У нас елементарно не було таких прикладів! Ні в політиці, ні в бізнесі, ні в інших сферах.
Нам доводиться всього цього вчитися самим, на ходу, тут і зараз, паралельно доводячи собі й суспільству хибність моделей вже вбралося в свідомість багатьох своїх ровесників. Що матеріальні досягнення — це добре, але ще не успіх; що досягнення — це не тоді, коли ти можеш ігнорувати людей і їхні інтереси, а коли вони готові за тобою йти і разом з тобою боротися. Тільки зараз, через двадцять п'ять років після розпаду СРСР, ми почали цінувати ідеї та переконання, а не стрази та золото.
Ще одним ударом по нашій здатності кооперуватися стали соціальні мережі, що дозволяють з легкістю ізолювати себе від небажаних або неприйнятних для нас думок і точок зору. Ми перестали сперечатися з тими, хто думає інакше, автоматично записуючи один одного в маргінали.
Відсутність орієнтирів і історій успіху, життя в паралельних світах і невпевненість в собі — три речі, які послаблюють нас як покоління. Людина майбутнього, на мій погляд, — та, хто позбудеться від глибинного комплексу неповноцінності, властивого всій країні. У кого стане сміливості й наполегливості взяти на себе лідерство не заради особистих досягнень, а заради об'єднання навколо спільних успіхів, які стануть міфами наступних поколінь.
У нас для цього є всі передумови. Згідно з багатьма дослідженнями, Україна один з лідерів серед країн за часткою небайдужих громадян, готових жертвувати своїми силами і часом. Лідерів і гетьманів нам не бракувало ніколи. Розірвати порочне коло провалів заважають тільки наші страхи та недовіра один до одного.
Колонка записана в рамках проекту НВ «Діалоги про майбутнє»
Текст опублікований в журналі Новое Время за 18 січня 2018 року. Републікація повної версії тексту заборонена
Приєднуйтесь до нашого телеграм-каналу Мнения Нового Времени