Народжена еволюцією

14 квітня 2017, 09:00

Разом з незалежністю українці вперше в своїй історії здобули національну футбольну збірну, члена ФІФА і УЄФА

Разом з незалежністю українці вперше у своїй історії здобули національну футбольну збірну, члена ФІФА та УЄФА. Ця команда, на жаль, програла багато вирішальних битв. Але перемогла у найважливішій

 

Олександр Пасховер

 

 

29 квітня 1992 року, аншлаг на ужгородському стадіоні Авангард — 13 тис. глядачів. Ні до, ні після цього дня провінційна арена не знала такого ажіотажу. Не дивно: у цей квітневий день 25‑річної давності вперше у своїй історії на міжнародний матч вийшла футбольна збірна України.

Її суперник, команда з Угорщини, прийняв запрошення на товариський поєдинок. Для угорців це була можливість підготуватися до відбіркового циклу на чемпіонат світу з футболу 1994 року. Для українців гра мала стратегічне значення. І ось чому.

У той же день у Москві в товариському поєдинку зустрічалися збірна СНД та Англії. СНД (Співдружність незалежних держав) — це створене в грудні 1991 року політичне об'єднання 11 республік колишнього Радянського Союзу. У світовому футболі СНД стало правонаступником СРСР. За збірну СНД виступали п'ять українців. Один з них — капітан команди, киянин Олексій Михайличенко, на той момент гравець шотландського Глазго Рейнджерс.

29 квітня 1992 року стало розвилкою радянського футболу, в якому на довгі роки визначилася центральна вісь протистояння: Україна—Росія. Вперше цим збірним довелося зустрітися лише 5 вересня 1998 року. Цей поєдинок і прелюдія до нього варті окремої п'єси.

Свій досвід підтримки національної збірної набували й українські вболівальники. З розвалом СРСР вперше стало можливим виїжджати на матчі за кордон або дивитися ігри провідних європейських ліг по телевізору, всотувати нову навколофутбольну культуру.

Андрій Петренко, директор комерційного центру Динамо Київ (2004-2014), розповідає, що на фанатський стиль підтримки сильно вплинули британські традиції — тобто мінімум зовнішніх ефектів, яскравих банерів, але максимум співів, кричалок, перекличок. Коротше, все, що жене твою команду вперед і стримує спритність суперника. Петренко додає до сказаного, що особисто йому довелося докласти чимало зусиль, щоб посприяти забороні пронесення на сектор дудок, гул яких перетворював футбольне поле на скотський двір. Такий футбол нам не потрібен.

Розвели як хочуть

Ще до того, як 29 квітня 1992 року перша національна збірна з футболу вийшла на поле провінційного стадіону, новоствореній ФФУ довелося вирішувати кілька різнопланових завдань, у кожному з яких від великого до смішного було менше ніж крок.

По-перше, у команди не було тренера. Його терміново призначили — ним став Віктор Прокопенко, тоді наставник "Чорноморця" (Одеса). По-друге, не було коштів на організацію матчу в українській столиці. Гру перенесли в провінцію. По-третє, у гравців не було форми, а у збірної — емблеми. Її терміново замовили у британської UMBRO. Та й самої збірної як члена ФІФА і УЄФА теж ще не існувало. В ці важливі для участі в міжнародних матчах асоціації жовто-синіх прийняли лише в липні 1992‑го.

Внутрішній чемпіонат України виглядав смішніше будь-якої футбольної карикатури. У березні він стартував, а в червні — закінчився. Три з половиною місяці, і сімферопольська Таврія — перший чемпіон України. Який чемпіонат, такий і чемпіон. У попередньому сезоні всесоюзної першості кримчани грали в першій лізі, де за підсумками першості посіли 6‑е місце. Так чи інакше, динамівці Києва програли Таврії вирішальний матч з рахунком 0:1.

1992 рік запам'ятався українцям не лише девальвацією футболу, але і девальвацією усього життя. Замість звичних рублів в побут увійшли купоно-карбованці — гроші з дизайном фантиків дешевих цукерок.

До кінця 1992‑го інфляція досягла 3.000%. Цукеркові фантики стали дорожче купоно-карбованців будь-якого номіналу. На околицях України розгорталися перші криваві битви "русского мира" за "русский мир". На півдні-заході йшли бої в молдавському Придністров'ї, на південному полюсі України — в Криму — місцеві депутати розігрували російську карту виходу півострова зі складу незалежної України. Руйнувалося все. Так нехай хоч виживе футбол.

Анатолій Біденко, тоді перший віце-президент Федерації футболу України, а нині перший заступник голови харківської обласної ФФУ, розповідає НВ, що з розвалом СРСР російська профільна Федерація оголосила себе правонаступницею радянського футболу зі всіма витікаючими звідси правами і можливостями.

"Ми оскаржували це рішення,— говорить він.— Писали в УЄФА, що до складу збірної СРСР здебільшого входили гравці з України, Білорусії. Було б справедливо провести конкурс на те, хто має право брати участь на ЧЄ-1992 замість СРСР".

Я радий що ми
зуміли довести, що український футбол краще
Сергій Попов,

захисник збірної України (1993-2003)

В УЄФА це прохання проігнорували. Ось тоді і був придуманий матч Україна—Угорщина — для того, щоб залучити якомога більше українських футболістів за збірну і тим самим, згідно з регламентом УЄФА, унеможливити в майбутньому виступ наших гравців за інші збірні. Даремна праця. У штаб-квартирі УЄФА дали зрозуміти, що це правило на товариські матчі не поширюється.

Тим не менше робота з будівництва головної команди країни вже кипіла неабияка. ФФУ оголосила відкритий конкурс на емблему збірної. Надійшло близько 300 малюнків. “Ми їх переглянули, але нічого цікавого не побачили. Ні зображення, ні ідеї",— розповідає Біденко.

І тут функціонер згадує, що восени 1991‑го з московської відрядження в ФФ СРСР він привіз брошуру, де на останній сторінці були представлені емблеми всіх міжнародних федерацій. “Я глянув на них, і мене зацікавила емблема канадської федерації,— продовжує Він.— У них кленовий лист, а у нас — тризуб".

Для витонченості дизайнери розгорнули біля тризуба кути. Перероблений на український манер логотип канадських футболістів припав до смаку всім, крім Верховної ради. Парламент звинуватив ФФУ в тому, що ті "спаскудили державну символіку". За ФФУ заступився Рух, зокрема депутати Олександр Гудима та Ярослав Кендзьор. І футбольний тризуб зажив своїм життям.

І ось наближається день історичного поєдинку. Провести матч в Ужгороді попросили угорці. По-перше, це все в 27 км від їхньої країни. По-друге, на Закарпатті живе багато українців угорського походження. Тобто гра майже домашня.

У всякому разі, у героя поєдинку, автора першого українського голу Івана Гецка, на той момент гравця одеського Чорноморця, склалося саме таке враження. "Я думаю, 90% стадіону вболівали за угорців",— говорить він.

Перший тайм суперники відіграли на рівних — навіть з деякою перевагою українців. На наступний день російська газета Радянський спорт про цей матчі написала: "Возможно, бывалые венгерские игроки не ожидали, что их соперники бросятся в нападение сломя голову, и по инерции сдали назад". Ворота українців захищав Ігор Кутєпов, і до кінця першого тайму він просто нудьгував.

У другому таймі угорці полетіли вперед. І ось на 65‑й і 72‑й хвилинах забили два м'ячі. Ще через кілька хвилин з пенальті і третій м'яч влетів у ворота Кутепова, який вже зовсім не нудьгував. Гол престижу на останній хвилині зі штрафного забив Гецко.

"Для мене дуже почесно, що саме мені вдалося забити перший гол в історії збірної України,— каже він.— Збірна України тільки формувалася, а збірна Угорщини була на підйомі".

Разом з тим захисник з Чорноморця Юрій Никифоров, його одноклубник Ілля Цимбалар, форвард киян Олег Саленко і донеччанин Сергій Щербаков — ті, хто виступав у складі першої української збірної,— досить швидко змінили футбольне громадянство і переїхали в Росію. До них приєдналися ще троє українських гравців зі збірної СНД: Андрій Канчельскіс, Сергій Юран і Віктор Онопко.

Російська збірна як правонаступниця збірної СРСР, на відміну від української, восени того року була допущена до офіційного турніру відбіркового циклу на ЧС-1994 року. Ця ясність перспектив перемогла в суперечці з малообіцяючою національною романтикою.

Вельми символічно, що перший гол в історії офіційних матчів збірної Росії 14 жовтня 1992 року забив українець Сергій Юран. Перший м'яч збірної Росії на першому її мундіалі 1994‑го забив з пенальті Олег Саленко. Він же стане найвлучнішим форвардом турніру. 1992 рік — розвилка українського і російського футболу. Зійтися цим збірним доведеться лише в 1998‑му. Той матч і матч у відповідь в 1999 році стали одними із найбожевільніших поєдинків як для національної збірної, так і для її вже величезної армії відданих шанувальників.

ВИСХІДНА ЗІРКА: 22-річний Андрій Шевченко рветься в атаку в матчі проти збірної Росії 5 вересня 1998 року. Український форвард стане співавтором першого м'яча у воротах росіян у Києві та автором у матчі 9 жовтня 1999-го в Москві

Україна—Росія

4 вересня 1998 року. В українській газеті Команда напередодні матчу століття, як його називали в пресі, вийшло невелике інтерв'ю з директором стадіону Сергієм Демидовим.

— Які служби безпеки будуть задіяні на матчі? — запитує журналіст.

— Чому вас хвилює це питання? — обурюється Демидов.— Не треба нагнітати обстановку напередодні матчу!

Але до 4 вересня, коли вийшло це інтерв'ю, обстановка вже була достатньо перегріта обома сторонами.

В цей день на стадіоні Динамо зустрічалися молодіжні склади збірної. Ультрас московського Спартака, групування Діти Флінта, і ЦСКА Red Blue Warriors, два ворогуючих табори, що прибули на цю гру, повні рішучості здобути колективну перемогу на полі і за ним. Українська молодіжка виграла 1:0.

Після того поєдинку занадто великих вуличних боїв не було. Але все ж траплялися дрібні сутички, які тут же гасив ОМОН. Причому гасив у всіх сенсах цього слова. Те, що майбутній матч не буде товариським, остаточно стало ясно на початку гри.

Під час виконання гімну РФ деякі українські вболівальники почали свистіти. Під час виконання українського гімну гостьовий сектор демонстративно сів. По ходу гри, вже в першому таймі, коли рахунок вже був 2:0 на користь України, російські вболівальники почали кидати на бігову доріжку димові шашки, чим викликали очікувану реакцію ОМОНу.

Телекартинку втихомирення гостей російські ТБ демонстрували як приклад звірств українських правоохоронців. У недільному Футбольному огляді російський телекоментатор Андрій Голованов резюмував: "Розгулялися міліціонери влаштували справжнісіньке побиття гостей з Росії".

Але траплялися і більш симпатичні флешмоби на стадіоні, зібрав 82,1 тис. уболівальників. Практично всі вони цілий матч запускали горезвісну хвилю — таке шоу, коли частина стадіону схоплюється на ноги, сусідня — сідає. Злагодженість дій створює враження, що Арена летить. Стадіон ревів всю гру. Коментатор матчу на російському ОРТ Віктор Гусєв в одному з епізодів говорить буквально наступне: "Піді мною трясеться підлога". Підлога під коментаторською кабінкою трусилася мінімум три рази, так як гра закінчилася 3:2 на користь господарів поля.


ПАСПОРТ ВБОЛІВАЛЬНИКА: Ось ця стаття в газеті Блик стала предметом гордості вболівальника зі стажем Івана
Жабенка (на фото ліворуч), його оберегом і талісманом


Після гри газета Команда зазначила: "Поки кипіли післяматчеві пристрасті, в роздягальню української збірної увійшли керівники футбольного клубу Шахтар (Донецьк) і вручили нашій команді премію в $100 тис.". Можна, звичайно, було б прямо написати, що гроші дав президент клубу Рінат Ахметов. Але хто в 1998‑му за
межами Донбасу знав цього 32‑річного юнака?

Куди голосніше звучали інші імена: Сергій Попов, Сергій Скаченко, Сергій Ребров. Автори трьох голів. Найважливіший з яких — перший, забитий захисником донецького Шахтаря. Через три дні після гри газета Команда вийшла зі статтею Бей, Попов, тоскуй, Россия.

— Політика? Я навіть не хочу давати коментар, якщо йтиметься про політику,— емоційно реагує на питання НВ Сергій Попов, герой того пам'ятного вересневого поєдинку.

— Добре, залишимо політику осторонь,— погоджується журналіст НВ.— Чим важливий був той матч зі спортивної точки зору?

— Ходило багато суперечок про те, чий футбол кращий, там [в Росії] грало багато футболістів з України — Канчельскіс, Онопко. Я радий, що ми зуміли довести: український футбол краще.

Через рік напередодні повторної гри з подібним до київського заголовком вийде газета Радянський спорт: Бей, Хохлов, спасай Росссию. І там же блідим шрифтом: "Держи, Хлестов, не пропускай, Филимонов". Усі ці гравці національної збірної Росії — Дмитро Хохлов та Хлестов, а також голкіпер Олександр Філімонов.

Але 9 жовтня 1999 року в московських Лужниках Хлестов не втримав. Хохлов не бив. Філімонов — пропустив. Поєдинок закінчився 1:1, що означало для росіян виліт з турніру. Україна пройшла далі, але потім спіткнулася об збірну Словенії.

"Тоді у гравців збірної ще не вистачало досвіду ігор у міжнародних матчах",— пояснює Попов причину алогічних невдач на зорі 2000‑х.

ГОЛОС КРАЇНИ: На гру Хорватія—Україна, що пройшла 24 березня 2017 року в Загребі, висадився жовто-синій десант вболівальників. Це було яскраво і гідно

Три історії однієї фотографії
43‑річний москвич Іван Жабенко родом із Сімферополя. В Білокам'яну він потрапив ще у 1991‑му, коли вступив тут в МДУ. Він відомий у фанатському середовищі як один з найбільш активних уболівальників збірної України. З 2006‑го не пропускає практично жодної гри команди. З недавніх пір їздить на матчі разом зі своєю донькою, якій зараз 15. Стартувала вона разом з батьком з 8 років. Оскільки живуть вони за межами України, для них всі ігри збірної — виїзні.

Жабенко каже, що відвідав близько 45 матчів збірної. Найбільш пам'ятний — в циклі відбірного турніру на ЧС-2010. Тоді українці обіграли англійців 1:0. Гол Сергія Назаренка змусив Жабенка плакати від припливу щастя.

З особливою теплотою він згадує свій виїзд у 2008‑му з національною збірною Казахстану. Жабенко навіть тоді потрапив на сторінки газети Блік як один з тих героїв, хто самостійно подолав понад 3 тис. км, щоб підтримати збірників. У фотографії (вона є в цій статті) є три історії. Дві гарні, одна погана. Почнемо з поганої.

Напередодні гри в Казахстані Жабенко в московському пабі дивився гру київського "Динамо" з московським Спартаком. "Нас тут в барі дуже сильно побили. Це був 2008 рік,— розповідає він.— У мене з собою був український прапор, мене спробували їм задушити. Слава богу, прапор порвався".

Львівські друзі подарували Жабенку новий прапор. З ним він і потрапив на сторінки Бліку, чим тепер дуже пишається.

Минулого року Жабенко приїхав на чергову гру в Україну. У нього не було з собою зворотного квитка і готельної броні. "Прикордонник мені каже: як же мені тебе пропускати? — розповідає Жабенко.— Я йому показую ось цю газету: мовляв, я своя людина, уболівальник. І він мене пропустив".

Жабенко і Петренко в один голос відзначають, що буквально на їхніх очах сформувалася нова субкультура вболівальників української збірної. Трибуни діють як злагоджений організм, додаючи в гру родзинку, перетворюючи навіть мертвий матч на живий спектакль. "Вони не заважають дивитися футбол,— говорить Петренко.— Вони додають у футбол елементи шоу. З ними цікавіше".

На останній грі збірної України в Хорватії більше тисячі українських вболівальників продемонстрували, що вони яскрава, творча сила. "Центр Загреба був переповнений українцями, дуже дивно було перебувати в чужій країні і скрізь бачити українських вболівальників, чути українські пісні,— розповідає Олександр Панчук, один із щасливчиків, що побував 24 березня на тій грі.— Після матчу атмосфера свята нікуди не пропала, правда, вона стала більше червоно-білою, місцеві дуже довго святкували свою перемогу".

Наступний великий виїзд — у Гельсінкі, на гру з фінами. Жабенко обіцяє не прогуляти і цей матч і прогнозує сплеск інтересу до подібного роду вояжів. "Після того, як Європарламент проголосував за надання українцям безвізового режиму, для багатьох уболівальників їздити з командою буде набагато простіше",— резюмує він.

Партнер проекту

Андрій Мацола

засновник і CEO Першої власності броварні, ініціатор створення фан-руху Вірні збірній

Футбол — найпопулярніший спорт в світі. Це одночасно і змагання, і шоу, і хобі, і мистецтво, і пристрасть. Життя і успіхи окремого футбольного клубу стають частиною життя його фанатів, а життя національної збірної зі своїми перемогами і проблемами, злетами і поразками, традиціями і новинами — частиною життя всієї країни.

Підтримка національної збірної у багатьох державах — невід'ємна і оригінальна складова національної ідентичності. Варто тільки вимовити назву збірної, і в уяві відразу оживає картинка не тільки з гравцями на зеленому полі, але і з уболівальниками на трибунах чи просто на вулицях. Бразилія, Шотландія, Німеччина, Ісландія, Бельгія... Я переконаний, що Україна незабаром також поповнить цей список.

Насправді для цього потрібно не так вже й багато. Українська збірна має відчувати нашу підтримку незалежно від результату, ми, вболівальники, маємо бути їй другом. Адже перемога улюбленої команди залежить і від нашої віри в неї. На початку цього року спільно з ФФУ ми ініціювали створення нового фан-руху Вірні збірній і вже бачимо перші результати. У березні у нашої збірної була наймасштабніша за останні роки підтримка на виїзному матчі — понад 1.200 вболівальників приїхало на гру в Загреб. До того ж наші фанати показали всій Європі, що вміють підставити плече у складні моменти. Культурні, яскраві, активні, європейські — так про наших фанів сьогодні говорить Хорватія і вся Європа. Попереду, я впевнений, нові перемоги — загальні досягнення збірної та її фанів.

Інші новини

Всі новини